«Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу…» Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу, Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа. Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу, Німо ввіривши душу долоням, вона золота — Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати. Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз. Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти, Я осінній листок, що над прірвою вітру завис. То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу. Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе… Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу: Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все. «Гіацинт попід місяцем — герцог величний…»
Гіацинт попід місяцем — герцог величний. Пауза в менуеті трішечки затяглася. Пластика карколомна, тіло його обтічне, Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях. А коханка його в кабареті співає соло, Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі. З герцогом наодинці лишається майже гола — Та герцог її ні взяти, ні забути не може. Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна: Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі. Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна. Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже. Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі — Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже. «Люблю тебе, людино із безодні…» Люблю тебе, людино із безодні, Люблю тебе, людино, бо люблю… Усе, що нами сказано сьогодні, Крихке, як тіні в зламах кришталю. Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе Занадто вічна й майже не твоя. Оголена коханням, просто неба Натужно жінка згадує ім'я. Бо як збагнеш, бо як повіриш дому Мого знання, де я — хіба що шпак? Я переможу все, і навіть втому З проваллями означень і ознак. «Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…» Оголений пейзаж. Парфумів синій запах. І вечір-меломан — завсідник темних брам — Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах Холодний і в'язкий розкошланий туман. І змінюється все: така природа звуку. Як паморось дрібна, краплини ностальгій. Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку, Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій? «Акварель дощової погоди: зелене і синє…» Акварель дощової погоди: зелене і синє. Іронічний хлопчак пропонує купити черешні, Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина, Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє. Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці. Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи. Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій, Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити… Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим. Висихає вода, що потрапила Богу на руки… Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя. Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки… «Валізу ставлю до підніжжя дому…» Валізу ставлю до підніжжя дому, Стою при ній, вагаючись ввійти. Стоять троянди парами — і в тому Глибокий сенс моєї самоти. Любов не знає пам'яті чужої, Вона, як лезо, чиста і тонка. Стоять троянди в сутіні по двоє — І до колючки тягнеться рука. «Долала світ — немов холодну воду…» Долала світ — немов холодну воду, Хоч щастя їло пряники із рук. Зі світу, у який немає входу, Вривався в душу моторошний звук: Таксист тиснув на клаксон, я здригалась. Ми — береги, то як же нам зійтись? Ти говорив — і щось в мені ламалось, А ти, як лід, зсередини світивсь. Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло: Прозорий парк — неначе райський сад. Стояли… Воском скапувало тіло — Так я стікала в полум'я, назад. І пила миті пристрасті, як ліки, — І коїлася тихо, мов у снах. Ти брав мене за руку — і велике, Як відчай, світло падало з вікна… «Ти мій поет, а я твоя утома…» Ти мій поет, а я твоя утома: Стерпи мене, адже бувають гірші. Писати вірші — і сидіти вдома. Сидіти вдома — і писати вірші… Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій? Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе. А я, претиха постать в сукні білій, Нагадую в відлуннях Беатріче… Чим далі йду, тим важче залишати Пустелю нашу на поталу виру, Як інтер'єр порожньої кімнати, В якій немає стелі — так я вірю… «Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…» Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі. Міра вічності — рік, міра року коротша від миті. Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів… Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже. Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати, Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже… «Є синоптики смерті, синоптики граней води…» Є синоптики смерті, синоптики граней води. Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди, Літа Божого цього не будь мені птахом сюди. Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті, За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту. Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту. Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці — Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові. Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці — Слід: сльоза запеклася вречевленням крові. |
