«Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…» Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє. Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече. Твій погляд лягає на груди, надсадно пече, Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє. Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере. Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк. А простір — не просто повітря, а вигнута призма, Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев. «Периметром неба — холодні свинцеві дахи…» Периметром неба — холодні свинцеві дахи, Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні — І вчиш розуміти, куди відлітають птахи. Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань. Пронизливий страх відвикання від Бога і болю. Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою… Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань. «Лікуєшся способом жити, аж серце пече…» Лікуєшся способом жити, аж серце пече, Упавши, як храми у хмари, у води потоку, Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку. На горлі — по шию. І пошепки, і по плече. Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген, Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане, Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани, Як зламаний обрій — до чорної книги легень. «Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…» Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує. Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє. Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую, Я знову — існую: повітря мені не стає. Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів… З весною почнеться епоха дощів-кровотеч… З надрізів березам викапують — соки чи сльози? — Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч? Відламана гілка біліє оголеним тілом. Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу… Над ранок обличчя від попелу робиться білим, Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу… «Не любити — не бути, бо сказано: не убий…» Не любити — не бути, бо сказано: не убий. Нам з тобою мій страх на початку буває іншим. Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій, Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник. Я належу тобі, як належить росі земля. Як дитя не належить ні матері, ані Богу. Те, що маю в собі, те, без чого не буду я, Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого. «Після смерті важчає утричі…» Після смерті важчає утричі Кожне слово у моїх руках. І темніють очі на обличчі, І біліють вишні по снігах. І стає дорогою прожите, Поки непрожите настає. І лягають, мов хрести на квіти, Два зітхання — наше і твоє. «Не знаю, як нас звати, як нас звати…»
Не знаю, як нас звати, як нас звати, Коли в мені вишіптується Бог. Печаль не має імені чи дати. Усе воздається. Двічі. За обох. За кожне слово. За неслово кожне. За все, чого не сталося. За світ. За те, що у мені моє тривожне — Несповідимі мед, вогонь і лід. «Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…» Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові Ворушиться під серцем і ляка. Рука холодна в смерті. А в любові Караюча здригається рука? Всевірую — і знаю, що не можу Любити не словами молитов. Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим, Який — ціна за мову і любов. «Валькирії в альковах, звуки снів…» Валькирії в альковах, звуки снів Сандалового дерева над ложем… Ти був одним із тих, хто не зумів В мені затамувати перше — боже… Ти був із тих, хто не подав руки, Післяпроживши в дивному шалене. Стояла в майже білому, шовки Текли по жилах, вислизнувши з вени. «Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…» Ця майже пристрасть не зашкодить тиші. Я жінка ночі, а тому не сплю. Стримлять із горла недожиті вірші, Що їх усі, прокинувшись, спалю. Повір спочатку — я тобі боліла. Повір наприкінці — і засвіти Моє занадто паперове тіло, Хоч вогнища розпалюєш не ти… «Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…» Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще… Загусла застиглість очей і незнайденість суті… Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем, До щему — з питанням: зректися? чекати? бути? Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав. Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах. Хіба перед смертю торкнуся твого плеча — Останнім цілунком, доказом, розіп'ята. «Щось розділяє нас. Невже любов?..» Щось розділяє нас. Невже любов? Ота моя, для тебе завелика? Тож я страждаю мовчки — недоріка — З губи солону злизуючи кров. Тоненький контур смутку, несльота. Трамвай відміряв такти — і поїхав. Лишилась осінь — трепетна і тиха, Вона й мене сховає, золота… |
