«При непрозорих вікнах пірамід…» При непрозорих вікнах пірамід, Де забуття настояне на плоті, Лежить папірус, наче білий світ, Для Нефертіті в світовій скорботі. Їй світить сфінкс, як видиво душі. Їй — скарабеїв скалки і карати… Мені занадто пишуться вірші. Я, певно, скоро буду умирати. «Антидія літургій — чи передоплата води?..»
Антидія літургій — чи передоплата води? Буде тихою смерть, до якої мене не спинити. Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди, Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити. Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів, На якому печать проступає — і кане в склепіння. Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням. Бо ціною за видих — приречення судного дня, Біла хованка віри, злагіднений дотик святого. Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв, Оплативши душею нужденну свою перемогу. «Ми відходимо в жовте…» Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам. Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева, Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам, Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом. І комусь пересниться — чи майже присниться — вода Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати. Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада Комбінацію літер найпершого слова — «мати». «Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…» Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий. Причасна кров п'янить, немов вино. Єдиний мій, ну що тобі сказати? Воно болить, не гоїться воно. Любов моя на сто імен посліпла, Бо ти — як сонце, ти мене обпік. Піду до відьми, нашепочу срібла — І буде куля в груди, буде лік Супроти болю… Як тебе любити? Супроти болю істини нема. Далеке сонце світить, світить, світить, А я — під ним, незряча. І сама. «Скажи бажання — хай тобі наврочу…» Скажи бажання — хай тобі наврочу Твій невимовний ієрогліф, глину. Шукає бог у надрах душу вовчу, Щоб виліпити з голосу людину… Дає їй трохи випити — із чаші, І наготу прикрити — із сувою… Усі слова, нам сказані, — не наші, Вони не можуть дихати водою… «Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…» Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі, Не озвавшись до тебе з далекого поля любові, Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи. Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові. Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох. Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща. У далекому полі засіявся чортополох На пропащому місці, де доля стояла пропаща. Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги. Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того? Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги, Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого… Але як мені жити без тебе, мій вовче німий? Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо… Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе… «Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…» Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому, Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл. Ревність світу у часі, якого бракує, якому Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил. Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням, Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола. Є погибельність долі і сірість її повсякдення, Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала. «Усе одно з тобою ми — усе…» Усе одно з тобою ми — усе. Усе одно з тобою ми — як зерна. Вовчиця чорна, вишептана в тернах, Слова і сни між зорями пасе — Безмежно мовчки. Зір отих роки — Як острови невидимої суті, Як надто чисті, а тому забуті Недовловимі дотики руки. Холодність стін, заціпеніння плес — Клепсидра вбрана в темряву й тумани. Ми надто теплі, а тому між нами — Усі дощі, що падають з небес. «Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…» Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує. Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла). Я дивлюся в небо своїми очима вовчими. Твоїми слідами підводяться тихо стебла. І хащі осотів тривожні хіба що звечора, Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі. І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена, Спокійно стихає, як вічна небесна стигма. Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини. Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний. Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами. А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами. «Самотність і печаль — недосказанно…» Самотність і печаль — недосказанно Сухі, як віск, що скрапує зі сліз. Є благодать, що сталася зарано. Є берег неба і сліди коліс. Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати, Щоб не ламати сутіней ні віт, Щоби всевіддавати — і не мати Нічого, окрім світу. Тільки світ Пече, болить — і слів не розуміє Ні там, де обрій, ані тут, де все. Самотність і печаль — щока німіє, Та хтось колись і зцілить, і спасе Самим мовчанням — чи дощем крізь нього: До щему, до пелюстки на воді… Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, — Як вперше, як востаннє, як тоді… |
