«Гостра пам'ять лягає кістьми…» Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю, І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ. Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю: Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп. Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону. Або зважся прожити імення моє і мене…. Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне… Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми, Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом… Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно, Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом… «Смуга прибережної роси…»
Смуга прибережної роси, Де припливу — кликане і гнане. Камені валують, наче пси, Золоті зализуючи рани. Бог морів пісками оберіг, Шумовиння дав, навчив вмирати. Але пес не пустить на поріг Навіть голос до своєї хати. Все перетриває і збагне, Навсібіч жбурляючи слиною, А тоді горлянку розчахне Місячної смуги голизною. «Скидаю місяць на вовчу стежку…» Скидаю місяць на вовчу стежку, Щоб вурдалаку спокійно спати… Маленька відьма, сную мережку: Єднаю мряку і запах м'яти… На білу ружу чарую мужа, На ружу синю — малого сина, По хмарі піду, могилу зрушу, Посію в землю дрібну мачину… У чорних крилах — велика сила: Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу… Зроблюся жінка для тебе мила — В солодку купіль до тебе ляжу… Ти будеш спати в землі, не в хаті, Не будеш мати ні слів, ні тіла… Я ж дику душу на землю струшу: У чорних крилах — велика сила… «Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…» Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки Перейдуть небесами і кануть у магму при сході. Опадатиме листя, як сни, берегами ріки, І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій… Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти… Самовидці душі золоті й каламутні зі споду. Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти, Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду… «Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…» Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі, Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить. Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща, Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь. І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка, Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь. «Не осягну тебе і не відкрию…» Не осягну тебе і не відкрию Нічого з привідкритого мені. Лиш по-відьмацьки поцілую в шию — І стану вовком. Гори кам'яні Сховають душу, вирвану із плоті, За те, що крила ангелам спалю… В скорботі неба і в землі скорботі Тебе врятую, бо тебе люблю… Усе — тобі, збережене нізвідки, — Стріла і дзвін тонкої тятиви… З глибоких шрамів проступають свідки… Ти ж не полюй на вовка, не лови… Бо що тобі до мене, до отрути, Яку схотіла випити до дна? Ми знову разом, але вже не люди — Відьмак з глухої тіні вирина… «Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…» Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду — Собака, що тілом намацує грубий поріг. І чорна зоря — мов священна остання розрада — Лягає очима на дрібно розстелений сніг Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути. Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем. А далі я сплю — і жагою розтерзані груди Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице — Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, — Незміряний простір моїх катастроф і утіх. Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою Вселенська печаль, що собою покутує сміх. «Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…» Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу. І гніздечка пташині при водах живих — островами. Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, — Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись. Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими. Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись, Довго спалює небо, туман витискаючи з диму. Контур дерева — чорна на небо накладена мапа, А при ньому западини — квіти і звірі-примари… Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав, Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари. «Я в ній кажан, в цій ночі двійників…» Я в ній кажан, в цій ночі двійників. Прелюдія польоту межи люди, Коли усе поділено напів: Сади, сонцестояння і застуди. Щоб мати крила плакати за всіх — Я довгий дощ, порізаний на пасма. І кожним з них я відчуваю сміх — Скляна Хуррем на кораблі в Еразма. |
