«Тільки слід за останнім конем…» Тільки слід за останнім конем недозволено-русий… Я давно вже не та, що виходила ген за село. Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло. Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу, Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три. Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу. Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори. «Птиці із крильми, зробленими з фольги…»
Птиці із крильми, зробленими з фольги, Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого. Ти залишаєш слід на землі — ноги. Або крила — у небі. Або нічого. «Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…» Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі. І зорі завиють, неначе старі вовки. Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу, Торкаючись твого голосу, мов руки. Ти світло в мені. Великі твої щедроти. Ти лагідний сніг озимих моїх життів. Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти: Півслова сказав, півподиху розповів. Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними. Та в нас чистота, де й слово лишає слід. Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними І зорі печуть, вилазячи із орбіт. «Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…» Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе. Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене. Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе, І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену. Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил. Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом, Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл, Що вцілів і загинув після першого в небі погрому. Ця пронизливість, це небажання від тебе піти… Як я хочу обняти твої незахищені плечі!.. Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу. «Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…» Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі. Є страждання актора крізь тонко нанесений грим. Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим, Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі. Боротьба із собою. Із тіней складається час. Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги. Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас. Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога. То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла… Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди… Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла. Я кохаю тебе, але більше нічого не буде. Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі: Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину. Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті, Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину… «Я йду за вітром. Він мене несе…» Я йду за вітром. Він мене несе Крізь непрозорість. Це така покора. Допоки вірю, пригадаю все, Неначе книгу, читану учора. Ціна любові — вічна мерзлота. Коли чекання — камінь спотикання. Я просто жінка, — може, саме та, Яка приходить перша і остання?.. «Почни мене спочатку, ніби книгу…» Почни мене спочатку, ніби книгу, Позичену (і втрачену) на ніч. Літанія польоту. Білість снігу. І вічна я з безоднею облич. І вічна я з проваллями між літер. Гортаю душі, наче сторінки. Люблю тебе. Перемагаю вітер Понад тужливу заполоч ріки. «Вода тече, як перше, бо вода…» Вода тече, як перше, бо вода. Між манускриптів холодно і сухо. Лишає Бог прогалини в слідах Во ім'я Сина і Святого Духа. Щоб заблукавши, знав, куди іти. Щоб доля відбувалась поступово. Щоби не Ной, а безтурботний ти Після потопу надолужив Слово. «Якби мовчав, ти був би вартовим…» Якби мовчав, ти був би вартовим. Зима — колись колюча. Нині — просто. Навчи мене всміхатися живим, Яких не пошкодуєш сном і постом. Така зима — куди ж вужам повзти? Усе одно з тобою ми як зерна. Щоразу слово викреслене — ти. Щоразу — слово втрачене. Химерно Навчи мене бездонним іменам, Глибоким, як криниці ще до сходу Сліпого сонця. Щоби стало нам Терпіння з них вишіптувати воду. Ми будемо жорстокими, як сни, Які не замовкають на світанні. Ми будемо сухими, як вони. Ми будем вічні, бо вони останні. Бо місто це і цей холодний брук Не мовлять не означеного Богом. Тож смерть моя, годована із рук, У небо кане — рівно і полого… «Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати. В цій тиші — тільки ти і я. І Бог. Й немає ради, як немає зради, Є тільки небо, сказане на двох. Бо воля і неволя говорити Є правом і неправом бути вщерть. Ми — речені на вічність, як санскрити. Між нами — вибір смерті, а не смерть. |
