«Я майже божевільна, як зело…» Я майже божевільна, як зело, Підкошене чи болем, а чи лезом. Забудь мене, бо я ховаю безум В душі, яка спокутувала зло… Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» — Ти майже близько, ти занадто поруч. А я — не жінка, а поезопокруч — Ламаю серце з сонця й кришталю. «Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»
Я виголошу біль. Я вихолощу втому, Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття. Іду, немов у смерть, до Господа додому, Усю свою любов і все своє життя. Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив, Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ. Я реставрую світ — як вперше бачать діти… Прийми в мені усе, а решту все — замовч. «Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…» Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана. Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем. І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана. Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем… Був такий чоловік — перерізав мені пуповину І лишив ненароджену там, де нічого нема. Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину. Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма. Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет. Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми… Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет. «Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…» Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти, Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути. Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти. Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути. Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні. Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати. А тепер я умію любов всеприймати. Мені Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати. «Кричатиму, як риба над водою…» Кричатиму, як риба над водою, Ховаючись в повітрі від усіх, — І задрижить лускою золотою Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх. Моя рука, моя ріка, що стигне, Біліші нині більше, ніж завжди. Прийми, поклавши стигмами на стигми, Бо я уже покутую, сліди. «Слова мої, всі кілька тисяч віршів…» Слова мої, всі кілька тисяч віршів, — Тобі, про тебе… Так лягає сніг. Нема сніжинок тяжчих або гірших. Усі — єдине. Бог триває всіх. Слова мої, всі кілька тисяч років, — Тобі, про тебе… Ти мені весь час. Бог дав мені тебе, щоб кров пророків Текла — в кінці — сукровицею нас. «Рана заснула і спить…» Рана заснула і спить. Меш крізь ту рану ходити. Цить, моє серденько, цить: Ми вже не мусимо жити. Що, моє серденько, страх? Так нам з тобою і треба. Птах — якщо падає птах — Падає з неба. «Мій Господи, навчи мене піти!..» Мій Господи, навчи мене піти! Навчи мене навчитися відходу! Навчи втрачати і не берегти, Ковтати кригу, наче люту воду! Навчи забути, як забув би сам. Навчи усе простити — аж до крові. Навчи чинити Віру голосам Любові, Смерті — й істинно Любові. «Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі…» Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі, Звідки ніхто не верне: ні я, ні ти… Бджоли впадають в осінь, важкі і босі, Вперше спізнавши в радості наготи Колір початку меду і маку тої Істини, що нагому — негайний час. …Ми вже в такій дорозі удвох з тобою, Де ані того меду, ні бджіл, ні нас… «Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі…» Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі, А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш. І вузлик зав'язне у серці. І Голос покличе. І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я — теж). І знову безсонним залишиться небо, аж поки Не встане з потопу вселенна наступного дня. І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки. І води відступлять. І виступить з піни стерня… «Ми будемо щасливі, ніби смерть…» Ми будемо щасливі, ніби смерть, Яка приходить, щоби все відчути. Забудь і будь. Позбудься. Ствердни. Ствердь: Ми — камінці, упіймані за груди І за серця. Нас обточив прибій, Лишивши тільки лінії і шрами. Люблю тебе. Ти знов часами мій — У небесах, розверзнутих над нами. «Ти, ще був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти…»
Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти. Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані. Ти хотів не піти. Ти хотів полишати мости — Після того, як сталося так, що убиті останні Із моїх молитов за тобою, що наче плачі, Після того, як води потопу зімкнулись на шиї. Ти, що був мені ти, — ти і далі приходиш вночі, І цілуєш в уста, доки сіль засипаєш під вії. |
