«Прийде зима снігів, слідів і сажі…» Прийде зима снігів, слідів і сажі. Двірник зачинить брами листопаду. Мовчатиме, аж поки не розкаже Про білу сутінь золотого саду. А потім двері віхолам відкриє По тому боці — і по цьому боці, Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї, Й сльоза — зненацьким каменем ув оці. «Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…» Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри й екранні шматки божевілля… …А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять. «Так просто, так коротко глухо зачинено двері…» Так просто, так коротко глухо зачинено двері… Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни! Я мала усе восени, недобуте з весни. Лягали сніги білизною снігів, на папері Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай, Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло… Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло — Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай… «Цей сон ішов не так, як ходять сни…» Цей сон ішов не так, як ходять сни, А так, як умирають. Шаруділо Йому повітря зимної весни, І відцвітало інше — біло-біло. Кричав шпачок, та врешті пересох Йому у горлі дзвоник ненароком… Наш сон ішов, поділений на двох, І меншаючи в собі рік за роком. «Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…» Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила — Тому що до болю, до болю, до болю люблю. Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила. І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю. Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу До метаморфози, крізь істини, простір і час. Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого. Межа перетворення — віра у кожному з нас… «Є закони тривання між вод. Головне — не втонути…» Є закони тривання між вод. Головне — не втонути. Іграшкове проміння занурює пальці у море. Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути. Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори. Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі. Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя. Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя. «Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»
Люблю тебе. Може, це справді така любов? І, може, цей острів — нас — омиває море? Ми — спроба початку світу одною з мов, Якою мовчу до тебе, коли говориш. Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів. Створи мене знову, якою хотіла б бути. Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі, Тобою не діткнуті стерплі від болю груди. «А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…» А море у дуплах, неначе у мушлях зелених, Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння. Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени, А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння. Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік. Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту. Лежатиму тихо, як корінь на камені голім. То з мого надмірного смутку — прибою крещендо. «Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом…» Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом. Як за братом у других, бо перші брати відтечуть. Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо, Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині) Й прохолодна земля (груди повні уже молока). Косить яблука сон, й опадає на яблука сині Не медова роса, а знання аква віта гірка. Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози, Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому, Як обділений лицар, повернеться град — і піде Умирати у поле, не знаючи стежки додому, Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде… «Залишу батьківщини вічний Рим…» Залишу батьківщини вічний Рим Заради меду, золота і шовку. Піду в дорогу, прихопивши, крім Сліпої правди, дику душу вовка. В багатоборство гралися боги — Намарне йшли, даремно умирали… Та слід у Римі вовчої ноги Не Геродотом вписаний в аннали. «Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…» Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт Всеруйнування атомів і суті. Ідуть паломники, в гарячу магму взуті. Несуть в долонях саджанці і лід. Ненатлість логіки потопу: пахне сіль. Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин. Земля у язвах. Вітер звідусіль Мертвотний дух у мертві мушлі зносить. Хто просить, той і має. Рівність ран. Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій… Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан Під диким небом воронням облетів. І лиш одне із сотень поколінь, Які принишкли — без знання — в утробі, Повернеться до сонця. І крізь тінь Затемнення хтось загукає: «Пробі!» |
