«Зламався світ об серце: не люби…» Зламався світ об серце: не люби. Я витримаю, я, здається, сильна. Стоять обійми Божі, як горби, — Важкі й далекі. Туга божевільна, Мов спека, тиха. Дихає гроза. Збирається на блискавку із градом. Мені крізь око падає сльоза. Останнє гасне яблуко над садом. І все нараз здається не моїм: Рука ламає вечора галузки. Стемніле небо розбиває грім, Як плесо і як дзеркало, — на друзки. «Я смертниця міста, в якому бракує тебе…» Я смертниця міста, в якому бракує тебе. Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе. Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот, Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний… Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний Приречено-чистий, як проклятий Богом народ. «Сухі монастирі порожніх гнізд…» Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути — бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень. «Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…» Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами. Тремтить повіка, вперта в забуття. Далекий простір вистраждано снами — На все життя, і знов — на все життя. Насни мене, як звершене в безодні. Моя любов — немов земна трава: Розтоптана і скошена сьогодні, Вона на віки вічні ожива. «Прийшов, побачив, переміг, знесилів…» Прийшов, побачив, переміг, знесилів Від спогаду, від того, що забув. Нашарування тіней у берилі — Як несвободи тектонічний зсув… Люблю тебе, бо ти мені нізвідки. Люблю тебе, бо ти мені весь час. І босі ноги — порожнечі свідки — Стають як крила ангелів для нас. «Яструбине вино, яструбине крило для Марії…» Яструбине вино, яструбине крило для Марії. Відгадати б загадки, промовлені тричі по три. Хижий звір Одкровення із темного боку надії Щирить око, як пащу, в яку западають вітри. Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне. Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив. Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене, Серед світу у травні? Колись ти мені говорив Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі. Пасувало б забути, та нині й загадки не ті. Яструбине вино для Марії — від долі до долі. Яструбине вино — як причастя святе во Христі. «Заподію випите вино…»
Заподію випите вино. Смуток передчасний заподію. Буду жити — і побачу дно, І назву розплатою надію. Вечір віри. Грона молитов. Закапелки простору без віна. Ти мені один, немов любов, Все іще бездонний, середина Пам'яті, занурена у все. Тільки вечір — довший, аніж сміла. Вічність дому Божого спасе Все, без чого мова зрозуміла. «Зітни мене стеблом — і кинь на брук…» Зітни мене стеблом — і кинь на брук, Собі під ноги, душу розтоптавши, І не бери розтоптане до рук, Бо ми в Апокаліпсисі — назавше… Назавше меч, що пам'ять розітне, Назавше лев, зачинений у грудях. Спізнай раптово, опануй мене, Стократ до того перебувши в людях, Бо іншою не стануся: вода Буває різна, та спочатку — чиста. …Із кожним роком глибшає хода — І тяжче усміхається Пречиста… «Історія вбивць — як остання межа неприбулих…» Історія вбивць — як остання межа неприбулих Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок. Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі, А куля під осінь суха, як кленовий листок. Іронія кривди: померлі лишаються вдома. Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину. Зачинено двері, і полум'я зводить судома, А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну. Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти, Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган. Самотня собі, я для себе і батько, і мати, Осіння бджола і холодний від поту туман. Знівечила відстань, тож маю молитися Богу. Підніжжя його не витримує відбитків ніг. Самотня і вся, не залишу для себе нічого, Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг. Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже, Підійду впритул — і побачу політ кажана. Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже… Душа — то неволя і смуток, а решта — війна. «Не смертні ми. Кому потрібна смерть…» Не смертні ми. Кому потрібна смерть, Яка й невмерлим висисає душу? Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу Вціліти, як шалена круговерть, Мов океан, підхопить, понесе Наш утлий човник в безвісті творіння… Не смертні ми. Тож пустимо коріння. І прийдуть сни. І матимемо все. |
