«Моя молитва, мов коса до пояса…» Моя молитва, мов коса до пояса, Розплетена і вмочена в росу. Ще надто рано, ще не маю голосу, Ще, наче сонце, на плечах несу Тяжку, як вічність, золотисту голову, І надить сон мене на манівці… Сльоза ув оці закипає оловом — І застигає каменем в руці… «Закаменію. Це не любов — цемент…»
Закаменію. Це не любов — цемент. Сік мезозою буде мені ячати. І розірветься сон, і прокинусь вщент — Біла й невинна, ніби душа зайчати. Буду тремтіти сіро. Згризу стебло Зимних твоїх обіймів, яких немає. І усвідомлю нас як добро і зло. Це не любов, а камінь. І вже світає… «Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..» Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав! Відчини позостале, хай стану для Тебе водою, Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав, І в отої роси, що горить під зорею отою. Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине: Так накульгує серце, що важко ступати на ногу. Тож помилуй мене (я воістину знала земне) — І даруй мені смерть і мою попередню дорогу. «Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…» Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней, Хай холоне вода, не розлита Богом в озера. Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, — Salva venia dixi et animam meat terra. Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми. Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате. Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми. Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти? «Як впізнати тебе серед каменів цих…» Як впізнати тебе серед каменів цих, Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині? Предковічні слова — у пісках золотих, І у тій, що у тілі Адамовім, глині. Я кохаю тебе. Я минаю тобі. Я старіюся тихо, поволі, дитячо. І каміння, як крила на спинах горбів, Розбруньковує душу свою янголячу. «Занадто вечір в скронях стугонить…» Занадто вечір в скронях стугонить, Занадто серце б'ється, бо навіщо Втікач у небо розбиває днища Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить Настане інший вечір. Знов і знов Повторюється час і сила страти. І я, іще не навчена питати, Молю у Бога, що таке любов. «Йдучи за сонцем і супроти зір…» Йдучи за сонцем і супроти зір, Жируючи за табуном на паші, Німіє звір, бо розуміє звір, Що кожна кров спіткає душі наші. Вогнями в ніч вгризаються міста, Спустошені прибулими знізвідки. Їх кінцесвітні спрага й нагота Є одкровенням про пришестя Свідка. «Ріки течуть роками, в водах умивши руки…» Ріки течуть роками, в водах умивши руки. Камінь якогось бога, сила котрогось права. Б'ються за кусник світу в дикому небі круки, Горло перетискає мертва вода, як слава. Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню. Спроба втекти від себе: що там за самотою? Буду тебе любити серцем своїм наскрізно: Не відречусь від тебе — і не піду з тобою. «Смерть настає. Земля стає важкою…» Смерть настає. Земля стає важкою І тоншає, і тане на руці. Побудь зі мною, перебудь зі мною Моє вмерзання в мох і в камінці. Люблю тебе — чим далі то до скону, Але ж і в смерті щось всепромине. Забудь, як віддаровану ікону, Тобі з тобою втрачену мене… «Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…» Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави. Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур. Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави? Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо. Нависли хрести над часом. Буває й гірше. Жилося по-людськи — і легко було вмирати. По метру на брата (рядки безконечних віршів). Визискують царства тіням цвинтарні ґрати. Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову. Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди. Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову. Прийди і помилуй. Камінь запав у груди. «Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…» Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому, Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку, Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому, Та бракує йому розуміння останнього кроку. Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш. Тронна зала трави вже суха, і від того порожня. Я приходжу сюди після кожної першої страти. Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна. «Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші, На порозі, де вічне струмує тобі під ногами. Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші — Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами, Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні, Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні… Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні І знеможені болем, який починається в лоні. Нахились над водою — і зможеш побачити небо, У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою. Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе. Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою. |
