Вода заспокоювала, але у Річарда часу на задоволення не було. У нього було багато куди більш важливих справ. Після того, як він змив з себе піт, бруд і промив опіки, він надів свій одяг бойового чародія, складений в мішку. Він вважав що сьогодні, або в будь-який інший день в майбутньому, потрібно з'являтися перед Шотою Правителем, який прийшов говорити з нею, а не безпорадним жебраком.

На чорні штани і сорочку без рукавів він надів чорну туніку з розрізами з боків, прикрашену вишитими золотом символами, які широкою облямівкою проходили по її краю. Туніка була перехоплена широким багатошаровим поясом з срібним зображенням Благодаті, на якому висіли два розшитих золотом мішечки з магічним піском. Пряжки на ремінцях, що стягували халяви його чобіт, були прикрашені такими ж символами. Він акуратно перекинув древню перев'язь з витисненої шкіри і вчепив Меч Істини в золотих з сріблом піхвах на лівому стегні.

У той час як для більшості людей Меч Істини був жахливою зброєю, якою власне він і був, для Річарда він означав набагато більше. Його дід, Зедд, в ролі Першого Чарівника, вручив чарівну зброю Річарду, назвавши його Шукачем. Багато в чому це довіра була схожа на довіру його батька, коли той попросив Річарда вивчити таємну книгу. Річарду знадобилося багато часу, щоб повністю усвідомити, яке це довіра і яка відповідальність — носити Меч Істини.

Як грізна зброя, меч рятував його життя незліченну кількість разів. Але не тому, що був страшною силою і не тому, що Річард був вправний у битві на мечах. Він врятував його життя тим, що допоміг багато чого довідатися не тільки про себе, але й про життя.

Меч Істини навчив його не просто боротися, танцювати зі смертю, здобувати перемогу над суперником, якого, здавалося, перемогти було неможливо. І хоча меч допомагав йому здійснювати найжахливіше діяння — вбивство, разом з тим допомагав і тоді, коли було необхідно прощення чи милосердя. Таким чином Він допомагав йому прийти до розуміння тих цінностей, які були важливі для розуміння причин або основ самого життя. Він допоміг йому зрозуміти важливість і необхідність цих цінностей, і місце кожної з них у житті.

Як колись Книга Зниклих Тіней показала йому, що він більше вже не дитина, Меч навчив його бути частиною величезного світу і показав Річарду його місце в ньому.

А ще він привів до нього Келен.

І Келен була причиною того, що йому необхідно побачити Шоту.

Річард затягнув зав'язки на своєму мішку. У ньому ще лежав Плащ, зроблений, здавалося, зі щирого золота, який він знайшов в Сховищі, але оскільки день був теплий, він залишив його в мішку. І нарешті, на обидва зап'ястя він надів по широкому браслету з посрібленої шкіри, розшиті древніми символами. Крім іншого ці древні браслети використовувалися для того, щоб пробудити від сну Сильфіду.

Коли Кара сказала, що готова, Річард закинув за спину мішок і обійшов скелю. Він побачив, чому вона хотіла зупинитися. Вона зробила більше ніж просто сполоснулася.

Вона наділа свій червоний шкіряний костюм.

Річард значуще подивився на криваво-червоний одяг Морд-Сіт.

— Шота може пошкодувати, що запросила тебе на вечірку.

Посмішка Кари говорила, що подбає про неприємності, якщо вони там будуть..

Коли вони вже йшли по дорозі, Річард сказав.

— Я не знаю точно можливостей Шоти, але думаю, тобі варто зробити сьогодні те, що ти ніколи не робила раніше.

Кара насупила брови.

— І що ж це?

— Бути обережною.

У пошуках небезпеки Річард озирнувся, і вони з Карою попрямували до групки чудових буків і кленів, що росли на вершині пагорба. Прямі високі стовбури з розлогими кронами здавалися Річарду колонами, що підтримують зелену склепінчасту стелю величного собору. Ніжний вітерець доносив аромат польових квітів. Крізь шелестячий навіс листя вже можна було розгледіти, як заклично виблискують на сонці спрямовані в небо шпилі палацу Шоти.

Золоті смуги сонячного світла пробивались крізь листя, на невисокій траві танцювали сонячні зайчики. З-під невеликого валуна било джерело, вода з неголосним дзюрчанням витікала через тріщину в камені і, стікаючи по гладких краях, перетворювалася в неглибокий струмок. Камені уздовж його русла покривав ніжний зелений мох.

Жінка з густими світлими волоссям, одягнена в поношене довге плаття чорного кольору, сиділа на камені в потоці сонячних променів. Вона сиділа у витонченій позі, спершися одною рукою об камінь, опустивши другу в прозору воду. Здавалося, вона світиться. Та й саме повітря навколо неї немов був наповнений світлом.

Навіть зі спини вона виглядала дуже знайоме.

Кара схилилася до Ричарда і тихо запитала. — Це — Ніккі?

— Якби то так. Але це не вона.

— Ви впевнені?

Річард кивнув. — Я бачив, як Шота проробляла таке і раніше. Коли я побачив її вперше, вона прийняла вигляд знайомої мені людини. Тоді вона з'явилася мені в образі моєї покійної матері.

Кара обвела поглядом його лице.

— Це досить жорстоко.

— Вона сказала, що це був її подарунок, що вона лише хотіла оживити мої найзаповітніші спогади.

Кара скептично хмикнула.

— Ну а навіщо б їй змушувати вас згадувати Ніккі?

Річард подивився на Кару довгим поглядом, але нічого не відповів.

Коли вони порівнялися з каменем, жінка граціозно піднялася і повернулася до них. Знайомі сині очі зустрілися з його поглядом.

— Річард, — вимовила схожа на Ніккі жінка. Її голос був таким же шовковим, як і у справжньої. Правда виріз плаття був набагато нижчим, ніж пам'ятав Річард. — Я так рада знову бачити тебе. — Вона поклала зап'ястя йому на плечі, недбало зчепивши пальці у нього на потилиці. Повітря навколо неї здавався густим, надаючи їй м'яко-розпливчастий, дещо нереальний вигляд. — Дуже рада. — Додала вона тремтячим, ніби від прихованою любові, голосом.

Вона виглядати більш схожою на Ніккі, навіть якби то сама Ніккі. Ілюзія була настільки переконлива, що Кара застигла з відвислою щелепою. Річард з полегшенням відчував реальну присутність Ніккі, наче вона стояла перед ним.

Майже.

— Шота, мені треба поговорити з тобою.

— … Про кохання, — відповіла вона, на її обличчі промайнула сором'язлива посмішка.

Вона запустила пальці в його волосся, і її соромлива посмішка стала ніжною. Ця посмішка відбилася в її очах, що захоплено дивилися на нього. В її погляді було стільки радості, умиротворення, спокійного задоволення, скільки він ніколи не бачив в очах справжньої Ніккі. Копія виглядала настільки схожою на оригінал, що Річард із занепокоєнням повинен був нагадувати собі, що перед ним Шота. Крім того, вела вона себе скоріше як Шота. Ніккі ніколи не була настільки відверта. Це повинна бути Шота.

Вона м'яко притягнула його ближче. Річард насилу намагався знайти причину, щоб не підкоритися… І не знайшов жодної. Він не міг перестати дивитися в її прекрасні очі. Він відчував, що, просто вдивляючись в чудові очі Ніккі, забув про все.

— Річард, якщо це — пропозиція, то я її приймаю.

Вона підійшла так близько, що на своєму обличчі він відчував її ніжний подих, поки вона говорила. Її очі закрилися. Його губи зустрілися з її м'якими губами в довгому, розкішному поцілунку, з якого не було вороття. І він не відсунув її.

Напруга її тіла, обійми її рук, поцілунок абсолютно змішали його думки, здавалося, він не може думати більше ні про що. Її обійми, навіть більше, ніж поцілунок, пробудили в ньому жахливу тугу за радостями життя, спокійної прихильності, безпеки і ніжності. Ця обіцянка довгоочікуваної розради обеззброювала більше, ніж що-небудь інше.

Він відчував кожен дюйм, кожен вигин, кожну опуклість і впадинку її пружного тіла, що притиснулося до нього. Він знав, що намагається думати про щось інше, але крім цього поцілунку, цих обіймів, цього тіла не існувало нічого в світі. Фактично, він насилу змушував себе думати взагалі.