Вона замовкла, і Річард продовжив сам.

— Значить, ти подумала, що цю порожнечу могла би заповнити Ніккі?

Вона з нещасним виглядом заглянула в його очі.

— Лорд Рал, я ж лише хотіла допомогти вам. Я думаю, вам потрібно, щоб поряд з вами був хтось… щоб розділити вашу самотність

… як Шоті потрібен… наприклад ви. Але Шота, звичайно ж, не та жінка, щоб зробити вас щасливим. І мені здалося, що це може бути Ніккі… Ось і все.

— Отже, ти вважаєш, що на моєму місці змогла б віддати комусь своє серце ось таким чином?

— Ну… коли ви говорите це, все звучить якось… неправильно.

— Це і є неправильно.

— Ні, — наполягала вона, уперши кулаки у боки. — Вам потрібна близька людина. Я знаю, що ви відчуваєте себе втраченим. Мені здається, вам стає все гірше. Добрі духи! А ви віддали ще й свій меч…

Вам потрібен хтось поруч, я це відчуваю. У мене таке відчуття, що ви живете тільки наполовину. Весь час, що я вас знаю, ви ніколи таким не були. Раніше я й уявити не могла, що поряд з лордом Ралом може бути тільки одна жінка. Ще менше я могла б уявити лорда Рала одруженим. Але з вами це можливо. Мені здається, вам потрібна дружина, близька вам по духу.

Ніккі підходить для цього, як ніхто. Ніккі красива — цього ніхто не зможе заперечувати. Ви обоє багато знаєте про магію і все таке інше. Я бачу, як ви говорите, як посміхаєтеся. Коли ви разом, здається, все так і має бути. Ви обоє володієте магією і могли б стати хорошою парою. Біля вас має бути красива жінка. А Ніккі — просто красуня.

— І яка роль у вашому плані призначалася Ніккі?

— Ніккі… Вона теж заперечувала проти моєї ідеї. І її доводи були дуже схожі на ваші. А це зайвий раз доводить, що ви — підходяща пара.

— Ти хочеш сказати, їй не сподобалося, що ти розпланувала її життя теж?

Кара стенула плечем.

— Ні, не те… Вона приводила причини проти цієї затії від вашого імені. Вона думала про те, як це сприймете ви, дбала тільки про ваші бажання. Схоже, вона точно знала, що ваша реакція буде… несхвальною.

— Гаразд, в одному ти все ж права; вона дійсно дуже красива.

— Я всього лише попросила її подумати про таку можливість, а зовсім не підштовхувала кидатися вам на шию. Ви двоє могли б вдало доповнити один одного. Ваше взаємне почуття заповнило б порожнечу ваших сердець. Я думала, що якщо змушу її задуматися про таку можливість, все може вийти.

Річарду настільки захотілося придушити її, що він насилу примусив свій голос звучати спокійно. Без сумніву, дії Кари були неправильними, але в той же час її турбота була настільки по-людськи зворушливою, що він готовий був її за це обійняти. Чи міг він колись уявити, що Морд-Сіт здатна піклуватися про любов, турбуватися про щастя людини, яку вважає своїм другом. Він-то завжди вірив, що таке можливо, але все ж…

— Кара, ти намагаєшся вчинити так само, як Шота. Вона теж хотіла вирішувати за мене як я повинен жити і що відчувати.

— Ні, не так, як вона.

Брови Річарда піднялися.

— Не так?

Кара щільно стулила губи. Він чекав. Нарешті вона відповіла пошепки.

— Шота не любить вас. А я люблю. Але не так, — швидко додала вона.

Річард не збирався ні лаятися, ні сперечатися. Він знав, що Кара діяла з кращих спонукань, нехай навіть і помиляючись. Він ледве міг повірити тому, що вона тільки що сказала. Будь це за інших обставин, він був би у нестямі від радості.

— Кара, я одружений. Одружений на жінці, яку люблю.

Вона сумно похитала головою.

— Мені дуже шкода, лорд Рал, але ж Келен не існує.

— Якщо її не існує, чому Шота дала мені ключі, які допоможуть знайти докази моєї правоти?

Кара знову відвела погляд.

— А якщо правда полягатиме в тому, що Келен — це тільки ваша мрія? Її підказки тільки доведуть, що це правда, хоч і сумна.

Така можливість не приходила вам у голову?

— Тільки в кошмарах, — відповів він і рушив по стежці до гірського перевалу.

Почувши крик ворона, Джилліан повернулася й пильно глянула в небо. Широко розкинуті крила великої птиці плавно рухалися, немов вона гойдалася на невидимих хвилях в ясній висоті неба. Поки вона спостерігала за птахом, ворон каркнув знову. Цей різкий хрипкий крик розірвав випалену полуденним сонцем тишу, і луною скотився в глибокі провалля.

Джилліан підняла маленьку мертву ящірку, що лежала на уламку скелі і почала підійматися по курній стежці. Ворон велично ширяв у високості, спостерігаючи, як вона дереться вгору. Вона відчувала, що швидше за все він побачив її вже давним-давно, набагато раніше, ніж вона сама помітила його, кружляючого над нею.

Тримаючи ящірку за хвіст, вона піднялася навшпиньки піднімаючи руки якомога вище. І засміялася, коли побачила, що чорні, як смола, очі птиці помітили ящірку, затиснуту в її пальцях. Ворон різко зупинився, склав крила і немов пірнув, каменем падаючи з висоти.

Джилліан підстрибнула і сіла на вершині древньої стіни, уздовж якої де-не-де валялися вивернуті з землі каміння, якими колись була вимощена древня дорога. Тепер велика частина старої дороги була засипана землею та піском. Принесене вітрами насіння пустило тут коріння, і дорога заросла дикими травами і тонкими скуйовдженим деревцями. Дідусь розповідав їй, що це покинуте місце було дуже старим і незвичайним.

Джилліан навіть уявити не могла вік цього місця. Колись в дитинстві вона запитала дідуся, невже це місце старше ніж він. Дідусь довго сміявся, а потім пояснив, що ні одна людина не змогла б прожити так довго. Він пояснив тоді, що такі руйнування наносять час і запустіння. А це покинуте місце поступово руйнувалося довгі-довгі роки.

Дідусь розповідав, що в цьому стародавньому місті колись жили їхні предки. Джилліан любила слухати ці історії про таємничих людей, які жили тут, і які побудували це незвичайне місто на мису, по інший бік гострих скель.

Її дідусь був хранителем переказів, а вона завжди любила слухати його розповіді, в яких було зібрано древнє знання. Дід завжди говорив, що якщо б вона побажала, то одного разу могла б зайняти його місце. Джилліан хвилювала перспектива стати хранителем, вивчати перекази давніх часів — спадщину предків, але в той же час і лякала. Адже стати хранителем вона могла тільки після смерті дідуся.

Локі приземлився поруч і склав чорні блискучі крила, відірвавши її від думок про стародавніх людей, побудованих ними містах, війнах і великих справах. Цікавий ворон шкутильгаючи наближався до неї.

Джилліан підняла мертву ящірку і тримаючи її за хвіст запропонувала птаху.

Локі підняв голову, уважно глянув на неї, примруживши чорні очі, але до частування не доторкнувся. Він обережно, бочком посувався ближче, виставляючи вперед праву ногу, немов підбираючись до пастки. Замість того, щоб обережно наступати, розправивши крила, як він завжди наближався до чогось незнайомого, до того, що — він сподівався — можна буде з'їсти, але що могло становити потенційну небезпеку, ворон рішуче ступив уперед і вхопив дзьобом рукав її шкіряної куртки.

— Локі, ти чого?

Той продовжував наполегливо тягнути. Зазвичай цікава птиця намагалася вщипнути розшитий намистинами низ рукава або бахрому, але тепер вона тягнув прямо за рукав.

— Що? — Запитала вона. — Що ти хочеш?

Він відпустив рукав і схилив голову набік, дивлячись на неї блискучим оком. Ворони — розумні істоти, але Локі перевершував їх усіх. Іноді вона думала, що цей птах набагато розумніший за деяких людей з числа її знайомих.

Пір'я на голові і шиї Локі агресивно здибилися.

Раптово він каркнув, проникливо і сердито, немов у роздратуванні від того, що не може словами висловити їй щось важливе.

— Крррааах! Він знову розпушив пір'я і знову каркнув. — Крррааах!

Джилліан погладила його чорне пір'я, м'яко почухала голову і спину — це йому завжди подобалося. Але замість того, щоб задоволено клацнути дзьобом і ліниво прикрити очі, як звичайно, Локі відскочив назад і каркнув так голосно, що у неї задзвеніло у вухах.