— Про Матір-сповідницю?

— Так, про Матір-сповідницю.

— Ну звичайно. Вважаю, її багато хто знає. Та що з тобою, Річард? Відпусти ж мене.

Ніккі відчула запаморочення. Вона не могла повірити власним вухам. Як таке можливо? Ні! Це було немислимо, неможливо настільки, що їй здалося що вона зараз зомліє.

Його руки затремтіли. Річард поставив діда на підлогу.

— Що значить, її багато знають?

Зедд поправив рукави, натягнувши їх на худі руки. Поправляючи розпатланий балахон на худих стегнах, він не спускав очей з внука. Поведінка Річарда дійсно здивувало його.

— Річард, що з тобою? Як же її можуть не знати? Вона ж — Мати-сповідниця, це ж всім відомо.

Річард сковтнув. — Де вона?

Зедд кинув швидкий збентежений погляд на Кару, потім на Ніккі, потім знову повернувся до Річарда.

— Де їй бути? У Палаці Сповідниць.

З радісним криком Річард обхопив діда руками.

Обхопивши худі плечі діда, Річард труснув його. — Вона тут? Келен у Палаці Сповідниць?

На зморшкуватому обличчі Зедда відбилося занепокоєння. Старий обережно кивнув.

Тильною стороною руки Річард витер сльози, що течуть по щоці.

— Вона тут, — повторив він, повертаючись до Кари. — Він обійняв її за плечі і міцно підштовхнув. — Вона тут, у Ейдіндрілі. Ти чула? Я це не придумав. Зедд пам'ятає її, він знає правду.

Кара дивилася на нього, докладаючи всіх зусиль, щоб приховати здивування. Вона дуже сподівалася, що ця новина не виявиться сумною.

— Лорд Рал, я… рада за вас… але не бачу, як…

Річард, не помічаючи невпевненості Морд-Сіт, знову повернувся до чарівника.

— Що вона там робить? — Запитав він повним хвилювання голосом.

Зедд виглядав серйозно стурбованим. Він подивився на Кару і Ніккі, потім ніжно взяв Річарда за плече.

— Річард, вона там похована.

Здавалося, весь світ завмер.

Під раптової спалаху розуміння Ніккі відкрилася правда.

В цю мить все стало ясно — поведінка Зедда тепер знайшла сенс. Жінка, про яку говорив Зедд, була Мати-сповідниця Келен, але це була не та жінка, яку придумав Річард, не та, на якій він у своїй уяві одружився, не та, яку він любив.

Реальна Мати-сповідниця.

Ніккі попереджала, що жінка, яку він любив в своїх мріях, може виявитися реальною людиною, відомою в Серединних Землях, чиє ім'я він колись міг випадково почути. Ця була реальна Келен Амнелл, справжня Мати-сповідниця, і вона була похована там, внизу, в Палаці Сповідниць, а зовсім не вигадана кохана Річарда. Ніккі завжди боялася, що дійсність одного разу грубо зруйнує світ фантазій Річарда.

Вона не раз попереджала, що це обов'язково станеться, рано чи пізно йому доведеться зустрітися з реальністю лицем до лиця. І ось настав цей момент, якому вона намагалася запобігти.

Однак вона не відчувала ніякої радості через те, що виявилася права, одне лише нищівне горе, і страждання за Річарда. Вона не могла навіть уявити, настільки він зараз повинен відчувати себе втраченим і збитим з пантелику. Для того, хто завжди твердо стояв на ногах, подібне випробування повинно було стати руйнівним.

Річард теперттільки дивився — мовчки і байдуже.

— Річард, — нарешті вимовив Зедд, ніжно беручи його за руку, — З тобою все добре? Що відбувається?

Річард повільно кліпнув з враженим виглядом.

— Що значить «похована»? — Запитав він тремтячим голосом. — Коли це сталося?

Зедд обережно облизав губи. — Я не знаю, коли вона померла. Просто там, внизу, коли армія Джегана осаджувала Ейдіндріл, я помітив могильний камінь. Я не був знайомий з нею, просто побачив могилу, ось і все. Цей камінь досить великий, його важко було не помітити. Всі сповідниці вбиті Кводами, посланими Даркеном Ралом. Напевно, вона загинула тоді ж, разом з іншими.

— Річард, ти не міг знати цю жінку; вона була мертва і похована ще коли ми жили в Вестланді, до того, як впали кордони. У той час ти ще був лісовим провідником в Хартленді.

Річард стиснув пальцями скроні.

— Та ні ж. Ти не розумієш. З тобою відбувається те ж, що і з усіма іншими. Це не вона. Ти ж знаєш Келен.

Зедд співчутливо протягнув до онука руки.

— Річард, це неможливо, всіх сповідниць вбили Кводи.

— Правильно, всіх сповідниць, але не її, не Келен. — Річард змахнув рукою, ніби намагаючись відмахнутися від такої думки. — Зедд, адже це вона прийшла до тебе і попросила назвати Шукача. Ти це зробив, і саме тому ми з тобою покинули Вестланд. Ти чудово знаєш Келен.

Зедд насупився.

— В ім'я духів, про що ти говориш? Ми змушені були виїхати, тому що на тебе полював Даркен Рал. Ми повинні були втікати, щоб врятувати свої життя.

— І тому теж. Але спочатку Келен прийшла, щоб відшукати тебе. Це вона розповіла нам, що Даркен Рал ввів у гру шкатулки Одена. Він же знаходився по інший бік кордону. Звідки б ми дізналися про це, якби не Келен?

Зедд дивився на Річарда з таким виразом, ніби той тяжко хворий. — Річард, якщо ввести в гру шкатулки Одена, виростає зміїна лоза. Так сказано в Книзі Зниклих Тіней — з усіх живих тобі відомо про це краще, ніж кому б то не було. Адже саме тебе вжалила ця лоза у Верхньому Лісі. Це викликало лихоманку, і ти прийшов до мене за допомогою. Так ми і дізналися, що шкатулки Одена в грі. Тоді ж в Вестланд з'явився Даркен Рал і напав на нас.

— Гаразд, в якомусь сенсі все це правильно. Але Келен розповіла нам про те, що відбувається в Серединних Землях — вона підтвердила наші здогади — прогарчав засмучений Річард. — І вона прийшла просити тебе назвати Шукача. Ти знайомий з нею.

— Боюся, що не знайомий, Річард.

— В ім'я духів, Зедд! Адже ти і вона всю минулу зиму провели з армією Д'хари. Коли Ніккі відвела мене в Старий Світ, Келен була там, і ти, і Кара. — Він наполегливо вказував на Кару, наче вона була доказом, здатним припинити цей кошмар. Вони з Карою всю зиму воювали разом з тобою.

Зедд подивився на Кару. За спиною у Річарда вона розвела руками і знизала плечима, показуючи, що знає про це не більше Зедда.

— Раз вже ми заговорили про Шукача, де твій…

Річард схопив його за руку, його обличчя раптово освітилося.

— Це могила не належить Келен.

— Звичайно ж їй. Помилки бути не може. Я чудово пам'ятаю, що на камені вирізано її ім'я.

— Ну так, ім'я — її, але не могила. Тепер я зрозумів, про що ти говориш. — Річард з полегшенням хихикнув. — Кажу ж, це не її могила.

Зедду все це не здавалося забавним.

— Річард, я бачив напис на камені. Це вона — Келен Амнелл, Мати-сповідниця.

Річард вперто хитнув головою.

— Ні, не вона. Це всього лише виверт.

— Виверт? — Зедд підняв голову і примружився. — Про що ти? Про який виверт?

— Вони полювали на неї — шпигуни Ордена полювали за Келен. За їх намовою Рада засудила її на смерть, і щоб припинити переслідування ти наклав на неї чари видимої смерті.

— Що? Чари видимої смерті, Річард? Та чи знаєш ти, що таке ці чари?

— Зрозуміло, знаю. Але ж так і було. Тобі довелося симулювати її смерть, щоб Орден повірив, що вони домоглися успіху, а вона змогла б спокійно втекти. Хіба ти не пам'ятаєш? Цей надгробний камінь був зроблений за твоїм наказом. Незабаром я приїхав в Ейдіндріл, щоб знайти її, але це заклинання обдурило навіть мене. Я тоді теж вирішив, що вона померла, але помилився.

Замішання пройшло, і тепер Зедд виглядав серйозно схвильованим.

— Річард, я не розумію, що з тобою відбувається, але це просто…

— Ви обидва тоді зникли, але залишили на надгробному камені повідомлення для мене, — кажучи це Річард тикав Зедда пальцем в груди при кожному слові. — Ви дали мені знати, що насправді вона все ще жива. Щоб позбавити мене від розпачу. Щоб я не подумав зробити з собою що-небудь. Треба сказати, поки я не зрозумів правди, я був дуже близький до такого рішення.

Зедд прямо виливав розлад, нетерпіння і занепокоєння. Ці почуття були дуже знайомі Ніккі.