Засмучений Річард розвів руками і з досадою ляснув себе по стегнах. Зітхнувши, він квапливо попрямував слідом за дідом. Ніккі знала, що, як і іншим, Річарду доведеться підкоритися. Близькі люди, ті, хто виховував вас, хто заспокоював, коли ви плакали, злякавшись гуркоту грому або завивання вовка, схильні піклуватися про вас, скільки б років вам не виповнилося. Вона бачила, що в цьому Річард не виняток. Його любов до діда зв'язала його думки повагою, яка була міцніше всяких мотузок.
Таким Річарда Ніккі ще ніколи не бачила, і знаходила цю сцену вельми зворушливою. Лорд Рал, повелитель Д'хари, Шукач Істини, людина, якій судилося врятувати світ, відступив перед спокійною доброзичливою одповіддю діда. Якби їх справа не була настільки серйозною, Ніккі не змогла б стримати усмішки при вигляді явної безпорадності Річарда перед кволим з вигляду старим.
У темній прихожій чулося дзюрчання води. Зедд недбало викинув руку в сторону, і лампи на стіні засвітились. У момент, коли вони запалилися, Ніккі вловила іскру магії, яка виділила одну лампу, як ключову. З легким свистячим звуком лампи спалахували парами одна за одною, світло рухався в обидва боки від входу по периметру величезного залу. Незабаром приміщення освітилося сотнями ламп, розташованих на стінах і в залі стало так само ясно, як в ясний сонячний день.
Посеред викладеного плиткою підлоги розташовувався фонтан у формі листа конюшини. Струмінь води бив високо вгору і каскадом стікав по чашах в круглий басейн. Край басейну був оформлений у вигляді широкої зручної лави.
Овальне приміщення було оточене балконом, підтримуваним високими колонами з полірованого червоного мармуру. У сотні футів над їх головами сяяв скляний дах, через який вдень проникало сонячне світло, що змагалося зі світлом ламп. А по ночах через цей дах проникало місячне світло, яке придавало кімнаті незвичайний вид. Погляд, кинутий Ніккі на небо, показав, що Зедд правий, було схоже, що з будь-який момент може початися дощ.
Всупереч першому враженню, виробленому Замком Чарівників, кімната всередині холодної і суворої споруди була красивою, теплою і затишною. Здавалося, тільки тут і збереглася життя. І згадавши про покинуте місто внизу в долині, Ніккі відчула сумну порожнечу.
— Ласкаво просимо в Замок Чарівників. Можливо, нам треба…
— Зедд, — прогарчав Річард, перериваючи діда, — я повинен поговорити з тобою. Прямо зараз. Це важливо.
Дідусь це чи ні, Ніккі ясно бачила, що терпінню Річарда настає межа. Білі суглоби різко виділялися на загорілій шкірі, напружені вени різко виділялися на зап'ястях над стиснутими кулаками. Судячи з того, як він виглядав, останнім часом він мало спав, та й їсти досхочу, схоже, доводилося не часто. Він тримався на межі своїх сил; таким Ніккі його ще ніколи не бачила. Кара теж виглядала сильно виснаженою, але вміло це приховувала — Морд-Сіт з дитячих років навчали терпіти фізичний дискомфорт. Незважаючи на радість зустрічі з коханим дідусем, бажання Річарда відшукати свою уявну кохану порушило радісний настрій.
То безумство, в якому він прокинувся після того, як ледь не помер від поранення стрілою, здавалося, в повній мірі проявилося в цей момент.
Зедд мигнув, в його очах було наївне здивування.
— Добре, Річард, звичайно. — Він розкинув руки і заговорив ніжним голосом. — Ти ж знаєш, що завжди можеш поговорити зі мною, що б не було в тебе на думці. Тобі це добре відомо…
— Що таке Вогняний Ланцюг?
Це було те саме питання, яке він задав Ніккі в перший же момент зустрічі.
Зедд стояв нерухомо, спантеличено дивлячись йому в обличчя. — Вогняний Ланцюг, — повторив він рівним тоном.
— Так, Вогняний Ланцюг.
З серйозним виразом обличчя Зедд зосереджено обмірковував питання, повернувшись у бік фонтану. Очікування тягнулася майже болісно. Тишу в кімнаті порушувало лише бурмотіння води у фонтані.
— Вогняний Ланцюг, — Зедд співуче повторював про себе ці слова, погладжуючи тонкими пальцями гладко поголене підборіддя і дивлячись на танець води, що спадала каскадом по рівнях фонтану. Ніккі крадькома глянула на Кару, але Морд-Сіт зберігала непроникний вираз обличчя. Вона виглядала настільки ж втомленою і голодною, як і Річард, але продовжувала стояти, висока і пряма, не даючи виснаженню отримати над нею верх.
— Правильно, Вогняний Ланцюг, — нетерпляче вимовив Річард, зціпивши зуби. — Ти знаєш, що це може означати?
Зедд обернувся до онука. Він виглядав спантеличеним і розвів руками, просячи прощення.
— Мені дуже шкода, Річард, але я ніколи раніше не чув цих слів.
Напруження так раптово покинуло Річарда, що, здавалося, він ось-ось впаде. В його очах виразно читалося розчарування, плечі різко опустилися, коли він видихнув. Кара швидко, але спокійно зробила крок до нього, готова підтримати, якщо ноги все ж не втримають його. Ніккі здавалося, що це більш ніж можливо.
— Річард, — різко запитав Зедд, — де твій меч?
Річард вибухнув. — Це всього лише шматок сталі!
— Шматок…
Лице Річарда густо почервоніло.
— Так, всього лише дурний шматок металу! Тобі не здається, що є більш важливі речі, про які варто хвилюватися?
Зедд підкинув голову.
— Більш важливі? Про що ти?
— Я хочу повернути назад своє життя!
Зедд мовчки витріщився на нього, але це виглядало, як наказ онукові сказати більше, пояснити свої слова.
Річард ступив від фонтану до широких східцях сходів між двома рядами червоних мармурових колон. Довга червона із золотом килимова доріжка з простим геометричним орнаментом покривала драбину, тікаючи між стовпами в темряву.
Річард запустив у волосся пальці обох рук.
— Яка різниця? Ніхто мені не вірить. Ніхто тепер не допоможе мені відшукати її.
Ніккі відчула всю глибину його горя. У цей момент вона пошкодувала про кожну різкість, яку говорила, намагаючись переконати його, що Келен — всього лише вигадка. Звичайно, потрібно було допомогти йому позбавитися від омани, але в цей момент вона була б щаслива допомогти йому триматися за цю оману, якщо вона здатна повернути світло життя в його очі.
Вона хотіла б підтримати його, сказати, що все в порядку, але не могла. І цьому була не одна причина.
Кара, поклавши руки на стегна, сумно дивилася на страждання Річарда якимось бездонним поглядом. Ніккі підозрювала, що в цей момент Морд-Сіт погодилася б з нею, що варто дозволити Річарду зберегти його красиву мрію про кохану жінку. Але таку реальну біль ніяка брехня заспокоїти не може.
— Річард, я не знаю, про що ти говориш, але як це пов'язано з Мечем Істини? — В голосі Зедда знову з'явилися різкі нотки.
Річард прикрив очі і голосно повторив те, що говорив вже багато разів. Дуже багато разів. І вже вкотре ніхто йому не повірив.
— Я повинен знайти Келен.
Ніккі бачила, як він напружився, готуючись до звичайних в цьому випадку питань: про кого він говорить, звідки у нього такі думки. Ніккі бачила, що для нього це буде вже занадто — почути таке від рідної людини, яка поставить під сумнів його розсудливість. Вона бачила, як він боїться почути все це від діда.
Зедд схилив голову.
— Келен?
— Так, — зітхнувши, і відвівши погляд, підтвердив Річард. — Келен. Але ти, звичайно ж, не знаєш, про кого я говорю.
Для інших людей Річард починав пояснення, але зараз він виглядав занадто пригнічений і, схоже, не хотів трудитися і пояснювати все знову і знову, щоб почути чергові скептичні, недовірливі питання.
— Келен. — Опустивши брову, обережно запитав Зедд. — Келен Амнелл? Це — та сама Келен, про яку ти кажеш?
Ніккі остовпіла.
Очі Річарда широко розкрилися.
— Що ти сказав? — Прошепотів він.
— Келен Амнелл? Це — вона?
Серце Ніккі билося через раз. Рот Кари розкрився.
Річард блискавично згріб в кулаки балахон Зедда і підняв старого в повітря. Вкриті потом м'язисті руки Річарда блищали в яскравому освітленні.
— Ти назвав її повне ім'я, Келен Амнелл. Я не говорив цього, ти сам назвав її. Ти знаєш Келен? Знаєш, про кого я говорю?
