— Це — зміїна лоза. Вона виростає, коли вводять в гру шкатулки Одена.

— Але шкатулки Одена в безпеці в Народному Палаці, — вступила в розмову Кара.

— Більше ні. Хтось із Сестер запустив у дію магію шкатулок Одена. Сильфіда! Ми хочемо подорожувати в Народний Палац.

— Так, ми будемо подорожувати.

Ніккі все ще упиралася, але він уперто тягнув її за собою.

— Річард, але яке відношення це має до твоєї мрії про ту жінку.

Річард ляснув по металевій пластині, закриває стелю. — До побачення, Джилліан. Спасибі тобі. Я обов'язково повернуся.

Поки вона махала у відповідь, він підхопив лук і стріли і повернувся до Ніккі.

— Їм потрібна Келен. Вона — остання жива сповідниця. Вони вводять в гру шкатулки Одена, значить їм потрібна книга, яка зберігається тільки в моїй пам'яті. Перше, що там говориться, це «Якщо той, хто володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, але почув їх з вуст іншої людини, в справжності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці…»

Стеля нарешті закрилася. Здалеку Річард почув голос Джилліан — До побачення, Річард. Безпечної подорожі.

— Річард, це — божевілля. Це всього лише…

— Зараз невідповідний час, щоб сперечатися зі мною.

Тон його голосу підтвердив його слова.

Він піднявся на стіну і підняв до себе обох жінок.

— Почекай, — сказала Ніккі, розкриваючи мішок. — Це потрібно зберегти в безпеці. — Вона засунула Вогняний Ланцюг глибше і ретельно зав'язала тасьми.

— Є думка, що таке Вогняний Ланцюг? — Запитав він.

Сині очі пильно вдивлялися в нього.

— Все, що я встигла зрозуміти з пари прочитаних сторінок, це — теоретична основа, формула для певного виду магії, яка здатна розплутати існування.

— Розплутати існування? — Перепитала Кара. — І що це означає?

— Я поки не впевнена. Але, здається, в ній обговорюється теорія певної магії, яка здатна одного разу зруйнувати світ живих.

— Навіщо їм це потрібно? — Запитав Річард. — Адже тепер у них є магія Одена.

Ніккі не відповідала. Вона не вірила його припущенням; адже в них була наявна Келен.

— Будь ласка, Сильфіда, віднеси нас в Народний Палац.

Срібна рука підхопила їх. — Отже, ми будемо подорожувати.

Перед тим, як зануритися в рідке срібло, Ніккі і Кара міцно вхопилися за руки Річарда.

Ніккі ледь прийшла в себе, ледь зрозуміла, що знаходиться в мармуровій кімнаті, ледь встигла видихнути з легень Сильфіду і вдихнути повітря, а Річард вже тягнув її за руку уздовж стіни.

Незважаючи на те, що вона ще не прийшла до тями, і її розум ще був затуманений, дотик його руки, як завжди, привів її в трепет.

Вона розраховувала, що за час поки Сильфіда перемістить їх до Народного Палацу, зможе обміркувати новий заскок Річарда, його безглузду ідею про введення в гру шкатулок Одена, тому що йому попалася на очі якась дивна виноградна лоза. І все це лише для того, щоб знову намагатися довести реальність існування цієї Келен.

Кімната, куди вони прибули була огороджена. Річард протягнув її і Кару через потужний щит, потім вони минули мармуровий зал, і вийшли через подвійні срібні двері, пофарбовані під ваніль.

— Я впізнаю це місце, — сказала Кара. — І вже знаю, де ми знаходимося.

— Чудово, — відповів Річард. — Значить, ти поведеш нас. І скоріше.

Часом Ніккі майже шкодувала, що не погодилася з Зеддом, Енн і Натаном, і не привела у виконання їх план — не очистила пам'ять Річарда від спогадів про Келен.

Але було дещо ще. Там, в Каска, вона перевірила їх теорію на одному з солдатів Джегана. Вона спробувала очистити пам'ять цієї людини про імператора з допомогою магії Збитку. Ця операція здавалася досить простою. Вона зробила все так, як хотіли ці троє, зробила те, що вони збиралися зробити з Річардом.

Тільки виникла одна проблема.

Заклинання вбило того солдата. Убило самим жахливим способом.

Коли вона подумала, що могла зробити таке з Річардом, дозволивши їм вговорити її, дозволивши їм вимагати від неї виконання цього задуму, вона відчула неймовірну слабкість. У неї так закрутилася голова, що вона змушена була сісти на землю поруч із мертвим солдатом. Кара тоді вирішила, що вона ось-ось зомліє. Більше години вона приходила в себе від думки про те, що могла натворити.

— Сюди, — сказала Кара, крокуючи попереду них до сходів, що вели в широкий коридор під скляним дахом.

Через дах лилося тьмяне червонясте світло, яке буває відразу після світанку або на заході. Але що це було, Ніккі не знала. Дуже дивно було не знати, день зараз чи ніч.

Зали були повні людей. Багато з них зупинялися і витріщалися на трьох людей, що бігли по коридору. Охоронці теж помітили їх і побігли назустріч, тримаючи зброю напоготові, поки не помітили Кару в червоному шкіряному вбранні. Багато з них впізнали Річарда і впали на коліна, кланяючись, поки він пробігав повз. Він навіть не зупинявся, щоб вітати їх.

Безліч змінюючих один одного поворотів, коридорів, переходів, містків, балконів, колонад і кімнат викликали запаморочення. Час від часу вони спускалися і піднімалися по сходах. Іноді Кара, щоб скоротити дорогу, вела їх через службові приміщення.

Навіть у такому поспіху Ніккі зазначила, наскільки прекрасний був палац, як чудово гарний. Візерункові кам'яні підлоги були викладені з рідкісною старанністю. Всюди стояли чудові статуї — не настільки чудові як та, що виліпив Річард — але не менш прекрасні. Вона бачила гобелени, які були більші, ніж усі, що вона бачила в житті. На них були зображені картини масштабних битв, коли на картині було зображено не менше декількох сотень коней і вершників.

— Тепер сюди, — на бігу сказала Кара, вказуючи на зал внизу, поки вони бігли в потрібному напрямку.

Повернувши за ріг, Кара перетнула коридор і побігла далі вниз. Ніккі простягнула до неї руку, вона хотіла б обговорити з нею чимало важливих речей, задати тисячі термінових питань — але для цього потрібно було для початку перевести подих. Зазвичай Ніккі не доводилося багато бігати… поки вона не зустріла Ричарда.

Кара заковзала по підлозі, уповільнюючи біг біля різьблених дверей червоного дерева. Ніккі з огидою розгледіла вирізані на них зображення змій. Не зупиняючись Річард схопив бронзову дверну ручку у вигляді черепа і ривком відчинив стулки.

У тихій вистеленій килимами кімнаті їм назустріч стрибнули чотири охоронці, загороджуючи шлях. Вони побачили Кару і невпевнено перевели погляди назад на Річарда.

— Лорд Рал? — Запитав один.

— Правильно, — гаркнула Кара. — А тепер геть з дороги.

Солдати негайно розступилися, притискаючи кулаки до серця.

— Нічого не сталося за останні дні? — Запитав Річард, який встиг трохи віддихатися.

— Сталося?

— Зловмисники? Хтось проник сюди?

Один з хлопців пирхнув зі сміху.

— Навряд чи, лорд Рал. Ми б знали, і не допустили б такого.

Річард кивком подякував йому і помчав до мармурових сходах, майже висмикуючи на бігу руку Ніккі з плеча. Ледве встигаючи переставляти ноги, Ніккі намагалася уявити, що було б, якби вона перестала рухати ногами. Все її тіло було настільки змучене довгою перебіжкою через Палац, що вона насилу примушувала себе ворушитися. Але вона повинна була бігти далі. Заради Річарда.

На верхньому майданчику сходів з'явилися біжучі солдати, в руках у них були арбалети, заряджені стрілками з червоним оперенням. Вони ще не знали, що прибув лорд Рал, просто думали, що хтось намагається проникнути в заборонене приміщення. Ніккі сподівалася, що вони будуть тримати себе в руках, перш ніж почнуть стріляти.

По їх поведінці Ніккі зрозуміла, що це добре навчені солдати і поки не будуть упевнені у ворожих намірах прибулих, стріляти не стануть. Велика удача для них, тому що вона в будь-якому випадку виявиться спритнішою.

— Командувач Першого Кільця Трімак? — Запитав Річард офіцера, що пробирався через кільце сталі, що оточило їх.