— Так, але якщо він не залишиться там? — Він поклав руку на плече Тома. — Нам потрібно, щоб ти пішов з нами. Ти — один з таємних захисників лорда Рала. Це важливо.

Енн побачила, як рука Тома міцно схопилася за ніж у нього на поясі. Срібне руків'я ножа прикрашав малюнок у вигляді літери «Р», знак приналежності до Дому Ралів. Такі ножі зустрічалися рідко, також як і люди, озброєні ними. Вони непомітно виконували свою роботу — захищали життя лорда Рала.

— Вирішено, — відповідав Том.

— Я теж їду, — рвучко додала Дженнсен. — Мені тільки треба…

— Ні, — сказав Натан, змушуючи її замовчати. — Нам потрібно, щоб ти залишалася тут.

— Але чому?

— Так треба, — заговорила Енн більш м'яким тоном, ніж Натан. — Ти — сполучна ланка між Річардом і цими людьми. Їм потрібна допомога, щоб зрозуміти величезний світ, який тільки що відкрився перед ними. Вони дуже вразливі перед Імперським Орденом, який може знову використати їх проти нас. Вони тільки що зробили свій вибір і стали частиною Імперії Д'хари. Річарду потрібно, щоб ти поки що залишалася з ними. А зобов'язання Тома перед Річардом змушують його бути поряд з нами.

З очима повними паніки вона обернулася до Тома. — Але я…

— Дженнсен, — вимовив Натан, обіймаючи її за плечі, — подивися туди. Він вказав вниз на вузькі сходи. — Ти знаєш, що там знаходиться. Якщо щось станеться з нами, Річард теж повинен про це дізнатися. А ти повинна бути тут, щоб охороняти це місце для нього. Це важливо, так само, як важливо, щоб Том пішов з нами. Ми не хочемо применшувати небезпеку; але можливо, твоє завдання більш ризиковане, ніж наше.

Дженнсен перевела погляд з Натана на Енн і неохоче визнала всю серйозність ситуації. — Ну, якщо ви думаєте, що Річарду потрібно, щоб я залишалася тут, тоді я, звичайно ж, повинна залишитися.

Енн кінчиками пальців доторкнулася до підборіддя дівчини. — Спасибі, дитино, що розумієш важливість всього цього.

Ми повинні закрити це місце так само, як було, коли я знайшов його, сказав Натан, нервово жестикулюючи — Я покажу тобі, де знаходиться механізм і як привести його в дію. Потім ми повернемося в місто і зберемо речі. Ми зможемо поспати тільки пару годин до світанку, але тут вже нічого не поробиш.

— Нам доведеться довго вибиратися з Бандакара, — сказав Том. А там, за перевалом, ми повинні будемо знайти коней, якщо хочемо наздогнати лорда Рала.

— Значить так і вирішимо, — сказав пророк. — Давайте закриємо цю могилу і в дорогу.

Енн насупилася. — Натан, цей тайник з книгами переховувався під могильним каменем тисячі років. За весь цей час ніхто не міг виявити, що під ним щось є. Як же ти зумів відшукати його?

Натан підняв брову. — Насправді це було зовсім не важко. — Він обійшов навколо величезного кам'яного пам'ятника і чекав, коли Енн підійде ближче. Як тільки вона наблизилася, він підняв ліхтар вище.

Там, на древньому камені були вирізані всього два слова:

Вечоріло, коли Віктор, Ніккі, Кара і Річард проходили крізь довгі тіні оливкових гаїв, що покривали південні схили біля Алтур-Ранга. Річард жодного разу не збавив темпу, так що вони сильно втомилися від важкого, хоча і відносно короткого, шляху. Холодний дощ припинився, йому на зміну прийшли вологість і гнітюча спека. Але оскільки вони і так промокли наскрізь, великої різниці від цього не було.

Навіть смертельно втомлений, Річард відчував себе все ж краще, ніж пару днів тому. Незважаючи на перевантаження, його сила поступово поверталася.

Крім того, він відчував полегшення, що досі їм не попалося ніяких слідів звіра. Час від часу він відправляв решту вперед, поки сам повертався перевірити, чи не слідує хто-небудь за ними. Він жодного разу не побачив ніякої ознаки, що хтось чи щось переслідує їх, так що зміг зітхнути трохи вільніше. Також він розглядав можливість, що інформація Ніккі про створення Джеганем подібного монстра не була єдиним поясненням того, що сталося з людьми Віктора. Якщо навіть, за словами Ніккі, Джегану і вдалося створити такого звіра, це не означало, що саме він завдав того шаленого смертельного удару. Та й не було ніяких ознак того, що він вийшов на полювання. Але якщо це був не звір, то Річард не міг навіть уявити собі, що це могло б бути.

Вози, фургони, люди швидко рухалися по жвавих дорогах навколо міста. Торгівля, здавалося, процвітала навіть більше, ніж коли Річард востаннє був тут. Деякі люди впізнавали Віктора, інші — Ніккі. Після повстання обидва вони зіграли важливі ролі в Алтур-Ранзі. Багато людей впізнавали Річарда, або тому що були поруч, коли почалася революція, або впізнавали його по Мечу Істини. Це була унікальна зброя, і срібні з золотом піхви важко було забути, особливо в Старому Світі під безбарвним правлінням Ордена.

Люди посміхалися їх четвірці, проходячи мимо, піднімали капелюхи, або дружньо кивали. Кара ж з підозрою зустрічала кожну нову посмішку. Річард був би радий бачити відродження життя в Алтур-Ранзі, якби його думки не були зайняті іншим. Але щоб здійснити те, що він задумав, йому потрібні були коні. Однак день вже хилився до вечора, і перш ніж вони куплять коней, спорядження і будуть готові продовжувати шлях, стане зовсім темно. Він неохоче змирився з думкою, що доведеться провести ніч в Алтур-Ранзі.

Багато людей, в передмістях і на дорогах, що ведуть у місто, приїхали з сусідніх міст, і навіть з більш віддалених місць. Якщо раніше люди приїжджали сюди у відчайдушній спробі знайти роботу на будівництві імператорського палацу, тепер вони прибували в місто, повні оптимізму і надії знайти нове, вільне життя.

Кожен, залишаючи місто, разом з товарами для продажу, відвозив з собою звістку про глибокі зміни після повстання. Вони були армією добровільних гінців, що несла яскраве полум'я ідеї, яка сама по собі була зброєю. У Алтур-Ранзі ніхто не повинен був більше жити за загальними шаблонами під тоталітарною владою Ордену; тепер вони могли самостійно будувати своє життя, звіряючись зі своїми потребами і прагненнями. Це стало можливим тільки завдяки особистій свободі й власній ініціативі кожного. Вони більше не були зобов'язані своїм життям нікому. Мечі можуть допомогти становленню тиранії, але за єдиної умови — якщо вона попередньо нещадно розчавить цю ідею. Зрештою, тільки крайнім звірством можна задушити прагнення до свободи.

Саме тому Орден на завойованих землях намагається жорстоко придушити саму ідею свободи. Якщо вони не будуть робити цього, прагнення до свободи буде поширюватися, люди стануть замислюватися. Якщо це станеться, тоді свобода восторжествує.

Річард відмітив, що на місці старого виник новий ринок. Замість порізаних коліями стежок і провулків, тепер пролягли жваві дороги. Торгові ряди продавали всілякі товари, починаючи від різних овочів і зв'язок дров до магазинчиків з ювелірними прикрасами. Торговці на околицях міста охоче пропонували мандрівникам різні сорти сиру, ковбас та хліба. Ближче до міста люди кружляли між лавок, уважно роздивляючись сукні або перевіряючи якість шкіряного одягу.

Річард пам'ятав, як у перші дні їх з Ніккі життя в Алтур-Ранзі їм доводилося цілий день стояти в черзі за буханцем хліба, і часто магазин порожнів раніше, ніж їм вдавалося хоча б трохи просунутися. З тим щоб кожен міг дозволити собі купити хліб, за пекарями вівся строгий контроль, а ціни фіксувалися і затверджувалися цілим рядом комітетів, керівників організацій і безліччю законів. До уваги не бралася вартість інгредієнтів і праці, а тільки те, що, як вважалося, люди можуть дозволити собі витратити. Ціна на хліб була низькою, але ніколи не було достатньо ні самого хліба, ні інших продуктів харчування. Річард вважав перекрученням логіки називати щось дешевим але недоступним. Закони про те, що голодні будуть нагодовані, мали лише єдиний результат: широко поширений голод, що оселився на дорогах і в темних будинках міста. Справжньою ціною цих «альтруїстичних» ідей і породжених ними законів, були страждання і смерть. Ті ж, хто захищав піднесені поняття Ордена, були просто сліпі, не помічаючи нескінченних злиднів і, як наслідок, смертей.