— Зедд, — запинаючись сказав Річард, — я дуже шкодую.

— Жаль не забере меч з рук Шоти. Жаль не врятує тих, хто може постраждати від рук Самуеля, озброєного магічним мечем. Я люблю тебе, як сина, Річард, і завжди буду любити, але я ніколи не був так розчарований в тобі. Я й припустити не міг, що одного разу ти здійсниш щось настільки легковажне і необачне.

Річард кивнув, явно не бажаючи виправдовуватися.

Серце Ніккі розривалося від болю за нього.

— Залишайся тут і поховай Мати-сповідницю, як повинно. А я поки подумаю, як відібрати меч у відьми, яка виявилася набагато розумнішою, ніж мій онук. Ти повинен нарешті зрозуміти, що треба відповідати за результати своїх вчинків.

Річард кивнув.

— Добре. Я радий, що ти зрозумів більшу частину моїх слів. — Він повернувся до Кари і Ніккі, його погляд вселяв такий же жах, як і погляд Ралів. — Я хочу, щоб ви разом зі мною повернулися в Вежу. Мені потрібно знати все про Звіра. Все.

— Я повинна залишитися і охороняти лорда Рала, — сказала Кара.

— Ні, — відповів Зедд. — Ти підеш зі мною і розповіси мені все, що відбулося у відьми. Докладно. Я хочу знати кожне слово, яке вимовила Шота.

Кара виглядала змученою.

— Зедд, я не можу…

— Іди з ним, Кара, — тихо, але наполегливо сказав Річард. — Зроби, як він просить. Прошу тебе.

Ніккі розуміла, яким безпорадним відчував себе Річард у присутності діда, неважливо, наскільки він був упевнений у своїх діях, неважливо, що він думав, що вважав необхідним. Вона згадала, що завжди відчувала себе подібним чином в присутності своєї матері, коли та починала говорити про її неправильні вчинки. Ніккі ніколи не могла захиститися від її звинувачень, не могла протистояти уявленням матері про те, що і як вона повинна була робити. Її мати завжди могла представити дії Ніккі дрібними і егоїстичними. Незалежно від віку, вона завжди залишалася дитиною для тих, хто її виховував; навіть коли вона вже вчилася в Палаці Пророків, мати продовжувала вважати її десятирічною дурненькою дівчинкою.

Оскільки Річард любив і поважав свого діда, все, що відбулося, виявилося для нього набагато важчим тягарем, ніж для Ніккі. Незважаючи на все, чого Річард досяг, незважаючи на силу, знання, здібності, він не міг виправдатися, і усвідомлював, що дійсно розчарував діда. А оскільки дід його любив і поважав, його слова поранили ще болючіше.

— Іди, — сказала Ніккі, і м'яко провела рукою по спині Кари. — Роби, що він говорить. Я думаю, Річарду потрібно дати час побути одному, щоб подумати.

Кара перевела пильний погляд з Ніккі на Річарда, подумала, і мабуть зрозумівши що Ніккі зможе допомогти краще, згідно кивнула.

— Ти теж підеш з нами, — сказав Зедд Ніккі. — Спокій Матері-сповідники повинен бути відновлений; про це нехай подбає Річард. Я повинен знати твою роль у всьому цьому, кожну дрібницю, так, щоб я міг придумати як впоратися з цими неприємностями; не тільки через поранення, але й через цей новий винахід Джегана.

— Добре, — сказала Ніккі. — Ідіть до коней, я вас наздожену.

Зедд кинув заключний погляд на Річарда, все ще стояв на колінах біля труни, і кивком висловив свою згоду.

Як тільки вони з Карою зникли за туманом і ялівцем, Ніккі присіла біля Річарда і поклала руку йому на спину, між опущеними плечима.

— Все буде гаразд, Річард.

— Цікаво, чи буде хоч що-небудь колись знову в порядку.

— Можливо зараз тобі так не здається, але це обов'язково буде. Зедд впорається зі своїм гнівом і зрозуміє, що ти з усіх сил намагався діяти відповідально. Я знаю, що він любить тебе, і наговорив все це зовсім не для того, щоб образити.

Річард кивнув не дивлячись, він стояв на колінах перед відкритим гробом, у якому лежав труп жінки по імені Келен Амнелл, жінки, яка, як він уявив, була його любов'ю.

— Ніккі, — спитав він нарешті. За шумом дощу його голос був ледве чутний. — Ти могла б дещо зробити для мене?

— Що завгодно, Річард.

— Не могла б ти ще один раз… останній раз, побути Панною Смерть? Для мене.

Вона погладила його по спині і піднялася. Краплі дощу на її обличчі змішалися зі сльозами. Неймовірним зусиллям вона змусила свій голос не тремтіти.

— Не можу, Річард. Ти сам навчив мене цінувати життя.

Важкі, облицьовані панелями двері прочинилися. У дверному отворі показалася голова Рікки. — Хтось їде.

Ніккі відсунула крісло від полірованого бібліотечного столу. — Їде?

— Хтось приїхав до Замку.

— А ти знаєш, хто це може бути? — Запитала Ніккі, встаючи.

Рікка струснула головою. — Зедд сказав, що щити попередили про те, що хтось їде в Вежу. Він думав, що ти знаєш. Кажу вам, від всієї цієї магії, яка зібралася тут, у мене постійно мурашки по шкірі бігають.

— Піду, знайду Річарда.

Рікка кивнула і зникла за дверима. Ніккі поспішно засунула книгу на місце, на одну з полиць шафи червоного дерева, якими була заставлена тиха бібліотека. Книга містила нудний звіт про стан справ в Замку під час Великої Війни. Ніккі було досить дивно читати про всіх цих людей, які колись жили в Замку Чарівників тисячі років тому. Часом вміст книги здавався просто старовинними переказами, але вона нагадувала собі, що описувані події відбувалися тут, у тому самому місці, де вона знаходиться. Вона подумала про Палаці Пророків, який завжди був заповнений людьми, в якому багато століть кипіло життя, і не могла уявити собі його спорожнілим, в якому залишилося б лише кілька людей. А Замок Чарівників був значно більший за Палац Пророків. Вірніше, був більший, тому що Палацу Пророків вже не існує. А Замок все стоїть.

Книга виявилася нудною, але Ніккі було все одно. Це — всього лише спосіб убити час. Вона ніяк не могла змусити себе зосередитися на чому-небудь, що вимагало зусиль або напружених роздумів. Вона була занадто розсіяна.

Новий місяць, який зародився в ніч, коли вони розкрили могилу Матері-сповідники, виріс в повний місяць і вже наближався до своєї останньої чверті. Але мало що змінилося з тієї темної ночі. Декілька днів опісля Зедд поговорив з Річардом, сказав йому, що він дуже його любить і шкодує, що був такий строгий, хоча, можливо, повинен був краще розібратися у всьому, перш ніж говорити те, що сказав. Зедд пообіцяв, що вони разом пошукають спосіб повернути меч Річарду і все знову буде гаразд.

Можливо, ці слова були щирими, можливо, все сказане було абсолютно вірним, але удар нанесений Річарду був дуже сильний, і відмахнутися від цього факту було неможливо. Він не тільки розчарував і обурив дідуся, він не зміг довести свою правоту, не зумів нікого переконати, що його, як вони вважали, фантазії, були дійсністю. У цю спробу він вклав усі сили, які у нього ще залишалися. Він був упевнений у перемозі, але програв.

Річард тільки кивнув у відповідь на слова Зедда. Ніккі здалося навіть, що для нього не мала великого значення ця більш м'яка позиція діда. Всім його ідеям, надіям і зусиллям прийшов кінець. Більше нічого не могло йому допомогти. У ніч молодика життя пішло з нього.

Зедд розпитував Кару і Ніккі багато годин. Ніккі приголомшило те, що Кара з Річардом дізналися від Шоти про Звіра, який перетворився на гончу Крові. І це сталося тому, що Ніккі необережно дала Звіру спробувати смак крові Річарда. Вона була в жаху, що тільки вона одна несе відповідальність за ту небезпеку, якому піддається життя Річарда.

Зедд був дуже здивований способом, яким Ніккі врятувала Річарду життя, але чарівник спокійно запевнив її, що якби вона не зробила цього, Річард, швидше за все, помер би прямо там. Він м'яко пояснив, що вона дала Річарду шанс на життя, і тепер у них є час подумати, і зрозуміти, як можна впоратися зі Звіром, створеним Сестрами Джегана, а заодно розібратися з дивною маною Річарда і зайнятися поверненням його меча. З того, що Шота розповіла про Звіра, на додаток до того, що Ніккі вже було відомо, їй почало здаватися що в них майже немає шансів на успіх. Вона поняття не мала, як можна знищити таке створіння, породжене силами темряви.