— Це тут, — сказала Бердіна, зупиняючись перед дверима з червоного дерева.

Високі двері вдвічі перевищували зріст Верни. На рівні людського зросту на них були майстерно вирізані зображення змій — по одній на кожній стулці. Їх хвости обвивали гілки дерев у верхній частині стулок, тіла були нахилені вниз так, що зміїні голови перебували на рівні очей того, хто входить. Розкриті щелепи з виступаючими іклами немов готувалися завдати удару. Бронзові ручки, розташовані трохи нижче зміїних голів, були покриті зеленуватим нальотом, ясно вказуючим їх вік. Ручки були виконані у формі черепів в натуральну величину.

— Чудово, — пробурмотіла Верна.

— Це — попередження, — сказала Бердіна. — Це означає, що входити сюди заборонено.

— А чому просто не написати на дверях ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО?

— Не кожен вміє читати. — Піднесла брови Бердіна. — Але не кожен зізнається в цьому, особливо якщо попадеться відкриваючи ці двері. Якщо він увійде — йому вже ніщо не допоможе, і вже тим більше не буде виправданням в очах охоронців.

Від дверей виходив такий холод, що Верна прекрасно зрозуміла тих, хто всіма силами намагався обійти їх стороною. Бердіна налягла на праву стулку, відкриваючи важкі двері.

В зручній, застеленій килимами кімнаті, обшитій панелями з того ж дерева, що і двері, тільки без різьблених змій, стояли на сторожі чотири величезних солдати. Вони виглядали навіть більш загрозливими, ніж бронзові черепи.

Найближчий солдатів недбало заступив їм шлях. — Сюди заходити не можна.

Бердіна окинула його похмурим потемнілим поглядом. — Відмінно. Простежте, щоб це так і було.

Занадто добре запам'ятавши, що її сила в цьому палаці марна, Верна трималася позаду Бердіни. Солдат, очевидно не квапився нападати на Морд-Сіт, замість цього він тонко і пронизливо свиснув. Мабуть це був умовний звук, відомий іншим патрулям. Два дальній постових одночасно виступили вперед, блокуючи прохід через кімнату.

Один з тих двох підняв руку, ввічливо наказуючи їм зупинитися. — Жалкую, пані, але, як вам вже сказали, це — закрита кімната. Ви повинні добре це знати.

Бердіна вперлася рукою в стегно. Її ейдж, немов сам по собі, з'явився в кулаці іншої. Свої слова вона супроводжувала жестами руки, що тримала ейдж.

— Оскільки ми обидва служимо одному пану, я не стану вбивати тебе прямо на місці. Радуйся, що сьогодні я не в червоному, інакше я не замислюючись могла б повчити тебе хорошим манерам. Тобі повинно бути добре відомо, що Морд-Сіт — це особисті охоронці самого лорда Рала, ми маємо право ходити скрізь, де хочемо.

Хлопець кивнув. — Я це добре знаю. Але вас давно не бачили тут, у палаці…

— Я супроводжувала лорда Рала.

Він відкашлявся. — Можливо, але після вашого відходу генерал Трімак наказав не впускати сюди нікого.

— Чудово. Фактично, я тут тому, щоб побачити генерала Трімака. У важливій справі.

Солдат нахилив голову. — Дуже добре, пані. Ідіть вгору по сходах. Там вас зустрінуть.

Двоє охоронців розступилися, пропускаючи їх. Бердіна видавила нещиру посмішку і пронеслася між ними, тягнучи за собою Верну.

По товстих, блакитних з золотом килимах вони пройшли до сходів, оброблених розкішним жовтувато-коричневим мармуром з кольоровими прожилками. Верна ніколи не бачила такого каменю. Полірована балюстрада зі стовпчиками у формі ваз була разюче красива, широкі перила під її пальцями були прохолодними і гладкими на дотик.

З повороту широких сходів вона помітила на верхньому майданчику не просто солдатський патруль. Було схоже, що там їх чекала ціла армія, яка судячи з усього не збиралася дозволити Бердіні легко відбутися.

— Як думаєш, що роблять тут усі ці солдати? — Пошепки запитала Верна.

— Той зал внизу, — тихенько відповіла Бердіна, — Це і є Сад Життя. Там у нас вже одного разу були неприємності.

Якраз це місце Верна і хотіла перевірити. Вона чула тупіт людей, які бігли, брязкіт зброї, різкі голоси, що віддають накази.

Нагорі їх зустріло безліч охоронців зі зброєю напоготові. Верна помітила, що більшу частину охорони складали солдати в чорних рукавичках, озброєні арбалетами. Підняті арбалети були заряджені стрілками з червоним оперенням.

— Хто тут головний? — Вимогливо запитала Бердіна, дивлячись на молоді обличчя, що повитріщалися на неї.

— Я. — Відгукнувся чоловік постарше, виходячи з кільця стривожених солдатів. У нього були проникливі яскраво-блакитні очі, але більшу увагу привертали бліді шрами на щоці і нижній щелепі.

При погляді на нього обличчя Бердіни прояснилося.

— Генерал Трімак!

Навколишні розступилися і він вийшов вперед. Перш ніж звернутися до Бердіни він неквапливо оглянув Верну. Вона постаралася зобразити безтурботну посмішку.

— З поверненням, пані Бердіна. Давненько ми не бачилися з вами.

— Схоже на те. До чого ж добре повернутися додому. — Вона підняла руку, представляючи Верну. — Це — Верна Совентрін, аббатиса Сестер Світла. Вона — особистий друг лорда Рала і командує чарівниками в армії Д'хари.

Чоловік вклонився, затримавши на ній насторожений, пильний погляд. — Аббатиса…

— Верна, це — генерал Трімак, Командувач Першого Кільця Внутрішньої Гвардії Народного Палацу Д'хари.

— Першого Кільця?

— Ми — перше кільце сталі навколо лорда Рала, коли він у палаці, аббатиса. Ми знешкоджуємо ворога ще до того, як він кине погляд з наміром заподіяти шкоду нашому Магістрові. — Він обвів очима співрозмовниць. — Через велику відстань ми можемо тільки відчувати, що лорд Рал десь далеко на заході. Ви випадково не знаєте точно, де він? Або може вам відомо, коли він повернеться до нас?

— Багато хто хотів би знати відповідь на це питання, генерал Трімак. — Сказала Верна. — Боюся, ваша черга дізнатися підійде ще не скоро.

Трімак виглядав щиро розчарованим. — А як що щодо військових дій? Є якісь новини?

Верна кивнула.

— Імперський Орден розділив свої сили.

Солдати розуміюче перезирнулися. Лице Трімака напружилося. Він стурбовано чекав поки вона закінчить говорити, щоб уточнити.

— Орден залишив значну частину своїх сил з того боку гір біля Ейдіндріла. Ми змушені були залишити війська і частину чарівників, щоб охороняти перевали з нашого боку. Так що звідти ворог в Д'хару увійти не зможе. Але вже зараз велика армія Ордена рухається через Серединні Землі. Ми припускаємо, що вони планують обійти гори і атакувати Д'хару з півдня. І ось там-то їх і зустрінуть наші головні сили.

Ніхто з солдатів не вимовив ні слова. Вони стояли занімілі, не виявляючи жодних емоцій у відповідь на ці новини, можливо, найстрашніші з почутих ними за всі їхні молоді життя. Вони й справді були чоловіками, зробленими зі сталі.

Генерал провів рукою по обличчю, немов їх загальне занепокоєння зачіпало його особисто. — Отже виходить, що ідуча на південь армія зараз зовсім поруч з палацом?

— Ні. Вони пройдуть північніше. Якщо немає гострої необхідності, армії не пересуваються настільки швидко. Оскільки ми повинні подолати не таку велику відстань, як війська Імперського Ордена, а Джеган з армією рухаються повільно, ми вирішили не вимотувати наших солдатів непотрібною гонкою. Вони повинні бути здоровими і повними сил. Ми ж з Бердіною виїхали вперед у терміновій справі. Мені було необхідно переглянути кілька книг тут, у палаці… це пов'язано з магією. Ну і поки я тут, я вирішила перевірити як справи в Саду Життя — просто упевнитися, що все спокійно.

Чоловік зітхнув, його пальці мимоволі барабанили по перев'язі меча. — Я б дуже хотів допомогти вам, аббатиса, але три чарівники наказали мені нікого туди не пропускати. Їх наказ однозначно забороняє мені пропускати туди кого б то не було.

Брови Верни злетіли вгору. — Які ще три чарівники?

— Перший чарівник Зорандер, особисто лорд Рал і, нарешті, чарівник Натан Рал.

Натан. Вона повинна була передбачати, що він спробує зайняти в палаці важливе місце. Без сумніву, він застосував чимало драматичних ефектів, щоб дати зрозуміти, що він теж Рал, що володіє даром, предок Річарда. Верна задалася питанням, скільки ж безладу і проблем створив цей чоловік, поки жив у Народному Палаці.