Джилліан відчула, що турбується трохи менше.

— Так, дідусю, я не буду.

— Крім того, — додав він, — з тобою буде Локі. Я передам йому свій дух, це буде все одно, що за тобою буду доглядати я. Коли вона посміхнулася його словами, він продовжив.

— Пора. Нам потрібно починати готуватися.

Мати і батько коротко попрощалися з Джилліан, коли дідусь суворо сказав їм, що їх дочка піде до духів предків заради безпеки їхнього народу.

І мати і батько розуміли, яку важливу справу доручено їх дочці, крім того вони побоювалися дідуся і заперечувати не стали. Вони міцно обняли її і побажали, щоб їй вистачило сили дочекатися часу, коли вони зустрінуться знову.

Не кажучи більше ні слова, дідусь повів її геть, решта мовчки провела їх очима. Він вів її по древній дорозі через ущелину, повз руїни башти та дивних будівель на верхівку високого пагорба. Поки вони піднімалися, сонце повільно перемістилося на захід, опинившись позаду величезної запорошеної хмари, яка наближалася, повільно і неухильно. Вона знала, що ще до заходу більшість їх людей буде вже далеко.

Знижуючись, сонце робило чорні тіні довшими, вигини скель стали контрастнішими, складки ставали виднішими. Тут і там на землі попадалися уламки кісток тварин, в основному койотів і вовків. Вона насилу спробувала уявити картину власних кісток, що лежать тут же, на землі.

Локі ліниво кружляв у синяві неба, спостерігаючи, як вони з дідусем йдуть до мису. Коли вони підійшли до кам'яних руїн, птах легко почав ковзати між кам'яними колонами, ніби граючись. Ворон частенько супроводжував їх до цього древнього міста, тож, схоже, його ця прогулянка анітрохи не турбувала. Хоча дідусь багато разів водив її цим шляхом, лабіринт ярів, ущелин і стежок сьогодні здавався Джилліан незнайомим.

Сьогодні вона йшла сюди як жриця кісток, керуюча снами.

Там, де тихий потік обрушувався через край глибокої ущелини, дідусь підвів її до невеликого валуна, укритого в тіні і посадив там. Гладкі стіни ущелини піднімалися вгору майже прямовисно. У разі повені піднятися по них було б неможливо; через загрозу повеней це місце було дуже небезпечним. І не тільки тому. У лабіринті ущелин можна було довго ходити кругами і так і не знайти виходу. Правда, Джилліан добре знала шляхи через цей лабіринт.

Вона спокійно сиділа і чекала. Дідусь відкрив мішечок, який завжди носив на поясі. Він дістав згорток з промасленого тканини, обережно розгорнув його на долоні і вмочив палець в жирну чорну речовину.

Старий узяв її за підборіддя. — Потерпи, зараз я розмалюю тобі обличчя.

Раніше Джилліан ніколи не фарбувалася. З розповідей дідуся вона знала про традиції, але ніколи не думала, що стане жрицею кісток, не думала, що їй самій доведеться носити розфарбоване обличчя. Вона сиділа, намагаючись не рухатися, поки він робив свою справу, і відчувала, що все відбувається дуже вже швидко. Настільки, що вона не встигає усвідомити, що відбувається. Ще сьогодні вранці вона ловила ящірку для Локі, а тепер наче весь світ нестерпним тягарем ліг на її плечі.

— Ну от, — сказав дідусь. — Глянь-но…

Джилліан опустилася на коліна і нахилилася над невеликою нерухомою водоймою. У неї перехопило подих. Те, що вона побачила, викликало страх. З води дивилось обличчя з перетинаючими його широкими чорними смугами. І на середині цієї попелясто-чорної маски виділялися мідно-червоні очі.

— Тепер жоден злий дух не помітить тебе, — випрямляючись, сказав дідусь. — Ти можеш спокійно жити серед наших предків.

Джилліан теж піднялася, відчуваючи себе дуже дивно. Перетвореною. Те відображення було віддзеркаленням особи жриці. Вона знала про це з розповідей дідуся, але ніколи не бачила таких облич наяву. І тим більше не могла очікувати, що це буде її власне обличчя.

Вона знову нахилилася і обережно зазирнула в водну гладь. — Це дійсно приховає мене?

— Ти будеш у безпеці, — кивнувши їй, запевнив дід.

Її зацікавило, чи впізнає Локі її в нинішньому вигляді? Чи не злякається часом? Обличчя, яке дивляться з нерухомої води, лякало її.

— Ходімо, — сказав дідусь, — мені треба провести тебе і повернутися до тих наших людей, які вирішили залишитися.

Коли вони нарешті вибралися з лабіринту кам'яних колон і ущелин, перед ними лежали міські квартали за межами головної стіни, обнесені стінами поменше.

Вони були на кладовищі.

Дідусь махнув рукою. — Йди попереду, Джилліан. Тепер це твої володіння.

Джилліан кивнула і попрямувала до міста, палаючого у світлі вечірнього сонця. Вид був прекрасний, як завжди, але теж здавався їй незнайомим. Сьогодні вона бачила його новими очима. Зараз вона дійсно відчувала зв'язок зі своїми предками.

Величні будівлі виглядали так, ніби в них все ще жили люди. Вона могла б побачити декого з них через порожні отвори вікон, могла б спостерігати подробиці їх життя. Будови були величезними, оточеними високими колонами, на які спиралася укриті сланцем дахи. На кожному поверсі виділялися ряди арочних вікон. Вони з дідусем бували всередині деяких будівель. Було дивно і трохи лячно знаходитися в будівлях таких високих, що доводилося підніматися по сходах — прямо усередині будівлі — щоб дістатися до кімнат верхнього поверху. Стародавні будівельники здавалися їй чарівниками, раз були здатні творити такі речі. І зараз будівлі, палаючі в золотому сонячному світлі, мали воістину величний вигляд.

Сьогодні вона йшла по вулицях одна, супроводжувана тільки духами тих, хто жив тут колись. Відчуваючи на обличчі фарбу жриці кісток, вона відчувала себе повною в безпеці.

Вона була тією, хто буде керувати снами чужаків.

Якщо вона добре зробить свою справу, чужаки злякаються і втечуть. Тоді її народ знову буде в безпеці.

Вона намагалася не думати, що ті, хто колись жив тут, намагалися виконати те ж саме, але зазнали невдачі.

— А раптом їх буде занадто багато? — Запитала вона, раптово злякавшись картини давнього поразки.

— Занадто багато? — Спантеличено перепитав він. Зараз вони йшли уздовж стіни, суцільно оповитої лозами дикого винограду, тільки вони й утримували її тепер від руйнування.

— Занадто багато, щоб управляти їх снами. Я — всього лише одна людина. У мене немає досвіду, мені мало років, і взагалі… Я — це всього лише я.

Його велика долоня швидко погладила її між лопатками, додаючи їй впевненості.

— Прожиті роки не мають значення. Тільки Він дасть силу, яка тобі потрібна. — Дідусь застережливо підняв палець. — І пам'ятай, Джилліан, в переказах сказано, що ти повинна віддано служити Йому. Він стане твоїм паном.

Джилліан кивнула, і вони увійшли в район кладовища. Біля підніжжя пагорба розташовувалися прості кам'яні плити. Чим вище до вершини, тим могильні камені ставали все більш розкішними. На деяких могилах стояли чудові статуї, що зображували людей в гордих позах. На деяких плитах було вирізано зображення полум'я життя, що означає світло Творця. На деяких були висічені слова любові. І тільки на небагатьох був вирізаний давній символ; дідусь розповідав, що він називається Благодаттю. На деяких пам'ятниках було висічено одне тільки ім'я.

На вершині пагорба, в самому центрі цього міста мертвих росли великі розлогі дерева. Вони і були їх метою. Серед дерев розташовувався великий склеп, відзначений величезним чудово спрацьованим пам'ятником. Плита була увінчана вазою з сірого граніту, в якій лежали маслини, груші та інші фрукти, з одного боку через край вази перевалилася виноградне гроно; все це було вирізано з цільного шматка граніту. Дідусь багато разів водив її дивитися на цей пам'ятник, він пояснював, що скульптура символізує щедрість життя, що стародавній скульптор створив її ціною важкої праці і творчих зусиль.

Старий дивився, як вона, повагавшись, підійшла до величезного надгробку, встановленому в пам'ять про когось померлого давним-давно; пам'ятника, висіченого з цілісного шматка каменю в ті часи, коли древнє місто ще було наповнене життям. Вона раптом замислилася, як виглядав цей чоловік, чи був він добрим, жорстоким, молодим або старим.