— Ма… — окликнула Джилліан, помітивши мати, прив'язувати горщик поверх поклажі на спині мула. — Мама!

Мати блиснула посмішкою і простягнула руки. Не згадуючи, що вона вже виросла, Джилліан пірнула в ці руки, ніби курча під крило матері.

— Джилліан, візьми свої речі, — мати легенько підштовхнула її. — Швидше.

Зараз було не час ставити питання. Вона витерла сльози і кинулася до невисокої древньої споруди, де вони жили, коли приходили на літо в ці рівнини. Іноді вітер зривав дахи, їх доводилося замінювати. Але в усьому іншому, будівлі, збудовані їх предками, були добротними і міцними. Такі самі будівлі, в яких вони жили колись, у місті Каска, на краю пустелі.

Дідусь виглядав блідим і якимось зморщеним, він стояв у тіні за дверима, сильно нагадуючи привид. Тільки він один був нерухомий серед загальної метушні. Жах заповнив груди Джилліан. Вона раптом зрозуміла, що він з ними не піде. Він був старий і слабкий. Як деякі інші люди похилого віку, він не зможе рухатися досить швидко, не відстаючи від інших. По його очах вона зрозуміла, що він не стане і намагатися.

Вона кинулася в обійми діда і заплакала в голос, а він намагався заспокоїти її, як робив завжди.

— Ну, ну, дитинко, — вимовив він. Його рука погладжувала її коротко стрижене волосся. — Не зараз. У нас немає часу для сліз.

Дідусь розтиснув її руки, а вона з усіх сил постаралася стримати ридання. Вона розуміла, що вже достатньо доросла і не повинна голосно плакати, але нічого не могла з собою вдіяти. Він присів навпочіпки поруч з нею, посміхнувся, від чого шкіра на обличчі зібралася в глибокі складки, і витер їй сльози.

Джилліан теж з силою потерла очі, щоб показати яка вона доросла й сильна.

— Дідусю, Локі показав мені, що наближаються чужаки.

Він кивнув.

— Знаю. Це я послав його.

— О…, — це було все, що вона могла сказати. Весь її світ перевертався догори дном, думки розбігалися, навіть думати було важко. Вона зрозуміла, що хоча він раніше ніколи не робив нічого подібного, десь глибоко вона завжди знала, що дідусь здатний на багато що. І це її не здивувало.

— Послухай, Джилліан. Ці люди, що йдуть сюди… Я завжди говорив, що вони прийдуть, тому ті, хто може, йдуть, щоб сховатися.

— Надовго?

— Поки це буде необхідно. Адже сюди наближається всього лише невелика частина тих, хто ще повинен прийти.

Її очі широко розкрилися. — Ще більше? Але їх і так дуже багато. Вони підняли стільки пилу, скільки я в житті не бачила. Хіба може бути ще більше?

По його лицю ковзнула гірка посмішка.

— Вони — всього лише загін розвідників; слідом їх прийде ще більше. Вони нічого не знають про ці обширні пустелі. Думаю, вони шукають шляхи через цю місцевість і перевіряють, чи не чи зустрінуть тут опору. Боюся, їх може виявитися навіть більше, ніж я можу собі уявити. Саме так говориться в переказах. Вважаю, через деякий час прийдуть ще чужаки, але навіть цей передовий загін складається з небезпечних і безжальних солдатів. І тому наші люди, всі хто зможе, повинні піти і втекти.

— Але ти, Джилліан, не зможеш піти з ними.

Вона розкрила рот.

— Як…?

— Послухай мене. Настають ті часи, про які я говорив.

— Але мама і тато не дозволять…

— Дозволять. Вони будуть робити те, що повинні, як і інші наші люди; будуть робити те, що я скажу. — Відповів він твердо. — Це дуже важливо. Нічого більш важливого ще ніколи не відбувалося. У всякому разі з тієї пори, як наші предки заснували це місто. Настає наша черга виконати свій обов'язок.

Джилліан урочисто кивнула.

— Так, дідусю. — Вона була охоплена жахом, але в той же час відчула, як під впливом слів діда в ній пробуджується почуття обов'язку. Якщо він довіряє їй такі важливі речі, вона не може підвести його.

— Що я повинна робити?

— Ти повинна стати жрицею кісток, керуючою снами.

Рід Джилліан в подиві розкрився.

— Я?

— Так. Ти.

— Але я занадто молода, і не вчилася цьому.

— У нас немає більше часу, дитя. — Він застережливо схилився над нею. — Ти — та, кому призначено це зробити, Джилліан. Я навчив тебе більшої частини наших переказів. Ти можеш думати, що не готова до цього завдання, що ти недостатньо доросла — і, можливо, в чомусь будеш права. Але ти знаєш більше, ніж поки можеш зрозуміти. До того ж нікого іншого у нас все одно немає. Щоб зробити це, у нас є тільки ти.

Джилліан, здавалося, не могла навіть моргнути. Вона відчувала себе абсолютно збитою з пантелику, але натхненною і схвильованою. Від неї залежала доля її народу. І що ще важливіше, дідусь довіряв їй і вважав, що вона зможе виконати все, що від неї вимагається.

— Так, дідусю.

— Я підготував все, щоб заховати тебе серед померлих. Ти повинна будеш сховатися серед них і чекати.

Вона знову відчула обійми страху. Вона ніколи ще не залишалася одна серед мертвих.

Джилліан сковтнула. — Дідусю, ти впевнений, що я готова до цього? Залишитися там одній… серед мертвих? Очікувати одного з них?

Легкий звук кроків у відкритих дверях змусив дідуся кинути на неї підбадьорюючий погляд.

— Ти досить підготовлена. Я сподівався, що у нас буде більше часу, щоб я міг ще багато чому тебе навчити. Але, принаймні я навчив тебе того, що тобі знати необхідно.

Люди зовні продовжували свої збори під палючими променями сонця. Ніхто з них не наважувався вдивлятися в тінь, де знаходився дідусь. Здавалося, тінь відділяла його від решти народу, немов показуючи всім, що вона чекає на кожного.

— По правді кажучи, — сказав він, — мене все це теж застало зненацька. Тисячі років наш народ зберігав перекази, але в них ніколи не говорилося, коли станеться те, що має статися. Я не припускав, що все передбачене збудеться при моєму житті. Я пам'ятаю, як мій дідусь розповідав мені те, що я передав тобі. Але я тоді — як і ти — не вірив, що це можливо. Я думав, що все це — справа віддаленого майбутнього і не матиме впливу на моє життя. Але тепер час проти нас; ми повинні докласти всіх зусиль, щоб виконати те, що заповідано нам нашими предками. Ми повинні бути готові. Цьому вчать нас наші перекази.

— А скільки мені доведеться чекати?

— Цього я не знаю. І цього тобі не скаже ніхто. Ти повинна змішатися з духами, сховатися серед них. Як багато хранителів до нас, на цей випадок ми з тобою і приховували їжу — точно так, як це робить Локі. Тепер тобі вистачить їжі, щоб не загинути від голоду. Ти можеш ловити рибу, полювати, коли в тебе з'явиться така можливість і це буде безпечно.

— Так, дідусю. Але хіба ти не міг би сховатися разом зі мною?

— Я проведу тебе, підготую і розповім все, що зможу. Але я повинен буду повернутися сюди, щоб показати чужинцям, що ми їм нічим не загрожуємо. Відвернути їх увагу, щоб наш народ встиг втекти і врятуватися. Я занадто старий, щоб рухатися швидко і дуже високий, щоб пробиратися через вузькі проходи в горах — чужинцям буде легко вислідити мене. Ні, я повинен залишитися тут і виконати свій обов'язок.

— А якщо вони заподіють тобі шкоду?

Дідусь зітхнув і видихнув з втомленою рішучістю.

— Все може трапитися. Ці люди здатні на всяке звірство, тому наше завдання таке важливе. Саме через їх жорстокість ми повинні бути сильними, ось чому ми не повинні здаватися. Навіть якщо я загину — він підняв палець, підкреслюючи свої слова, — можеш бути впевнена, що я докладу всіх зусиль, щоб виграти час, який потрібен всім іншим.

Джилліан закусила губу.

— Хіба ти не боїшся смерті?

Посміхаючись, він кивнув.

— Дуже боюся. Але я прожив довге життя, і хочу зробити все, щоб у тебе з'явився шанс зробити те ж саме.

— Дідусю, — задихаючись від сліз сказала вона, — Я хочу, щоб ти був зі мною завжди. Все моє життя.

Він взяв її за руку.

— Я теж, дівчинко. Я хотів би побачити, як ти перетворишся в жінку і у тебе з'являться власні діти. Але я не хочу, щоб ти занадто хвилювалася за мене. Я не дурень, і не такий вже безпорадний. Я буду вести себе тихенько, чужаки побачать, що від мене їм нічого не загрожує. Ми, кілька старців, зізнаємося, що молодь втекла, тому що злякалася, а ми не змогли. У чужаків, можливо, будуть більш важливі справи, ніж витрачати сили на війну зі старими. Все буде добре. Я хочу, щоб ти думала про свої справи, а не хвилювалася за мене.