ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ Стали колись Хмельницького Ляхи підмовляти, Щоби нашу Україну З Польщею з’єднати. А Хмельницький їм говорить: «Сядьте, добрі люди! Послухайте мої байки, Чи правдива буде?.. Ото був собі господар, Мав їдного сина, І любив він його щиро - Сказано, дитина… Любив його, як дитину, Годив, як паняті; Але в того чоловіка Був і вуж при хаті. І, бувало, як дитина За обід сідає, В тую пору із-під печі І вуж вилізає… І що дитя йому кине, Що само упаде, Вуж полізе позбирає, Вуж і тому радий!.. Але раз дитя почало Із вужем дрочитись, Дрочилося-дрочилося, Далі стало битись. Вуж до піни розізлився, Укусив дитину; Аж надходить і господар В ту лиху годину… Як ударив по вужеві, То хвіст і остався, А вуж, живий, та безхвостий, У нору сховався… Нема в хаті вже дитини, І вужа не стало; А тим часом господарство, Як вода, спливало. В рік ісплила вся маєтність, Всі його пожитки, Ба вже й на нім не осталось Ні рубця, ні нитки. Іде, бідний, до ворожки; Світить вона свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чоловіче! Мав-ись,- каже,- чоловіче,- Ти вужа хатнього! Все багатство, вся маєтность - Все було від нього. А як ти з ним посварився, А може, й побився, То ото ж ти через теє Усього лишився!..» Повертається господар До своєї хати, Прислонився коло печі Та й став вужа звати… Вилізає вуж безхвостий Та й став говорити: «Ні вже,- каже,- чоловіче, Разом нам не жити! Скілько ти на мене глянеш - Зараз пригадаєш, Що довіку через мене Ти сина не маєш! Скілько я на тебе гляну, Зараз пригадаю, Що довіку через тебе Я хвоста не маю. Буду тобі, чоловіче, Все добро робити, Але разом із тобою Я не буду жити!..» Отак воно, добрі люди! Польща - то дитина, Король польський - то господар, А вуж - Україна!..» МОШКОВА ПІСНЯ
Колись Мошко улюбився У нашу дівчину. То, бувало, все співає В лихую годину: «Світить місяць, світить, І сонця не треба,- Він не впаде з неба, Бо добре держиться. Ой там край Дунаю Голуби літають,- Най собі літають, Бо я їх не спійму. Сів заєць на дубі, Оріха кусає… Бо він виглядав Милої коханки. Сів заєць на дубі, А я коло дуба. Як ти мені люба, Сказати не можу!» ХТО КОГО ЛУЧЧЕ Бився Мошко із Гаврилом Та й потім хвалився: «Ото,- каже,- на ярмарку Я з Гаврилом бився! Він на мене із ломаком По плечах махало. А я йому все з ярмурком По носі давало!» «Та славно ж ви, Мошку, бились… А хто ж кого лучче?» «Та Гаврило мене лучче, А я його лучче!» НЕВИННИЙ МОШКО «Куди, Мошку, так ідеш?» «На війну виходжу!» «А чого ж то пізно так?» «Ще два-три положу!» «А як тебе часом хто Схоче положити?» «А кому ж я винен що? За що ж мене бити?» ТРИ ПИТАННЯ Рабин: «Чого півень, як співає, Очі закриває?» Мошко: «Того, девне, що напам’ять Свою пісню знає». Рабин: «Чого колись по драбині Ангели злізали?» Мошко: «Бо ще були молодії, Мало пір’я мали». Рабин: «Чого море так солоне, Що не можна пити?» Мошко: «Бо погані оселедці Мали заселяти». ЧИ ДАЛЕКО ДО НЕБА «Що п’ять верстов - то й коршомка, Нічого й лічити, Бо п’ять верстов як проїдеш, Треба й відпочити. Ото їдуть із ярмарку Двоє господарів, У каждого віз порядний, Воликів по парі. Їдуть собі помаленьку, Грошенята мають, Полягали на соломі - Та й думу гадають. Далі їден пробудився З глибокої думи, Повернувся на соломі. «Чи спиш,- каже,- куме?» «Що говориш?» - другий каже. «Чи спиш, я питаю». «Та не сплю ще,- каже,- куме, Тілько що дрімаю!» «Не дрімай же на годину Та глянь против неба, Скілько б верстов так до неба Проїхати треба?» «Та бог його святий знає І добрії люди… Я думаю, що не більше, Як п’ять верстов, буде». «Гуттю, куме!.. Та се баба Тобі набрехала… Та якби п’ять верстов було, Там коршма б стояла!» |
