ЛОЇЗ: Ах, ти ж…
ДЖУЛІ: (думаючи вголос) Я хочу, щоб люди не носили одягу. Я здогадуюсь, я мала б народитись язичницею, або ж тубільцем, чи щось таке.
ЛОЇЗ: Ти…
ДЖУЛІ: Мені минулої ночі наснилося, що однієї неділі до церкви маленький хлопчик приніс магніт, який притягував тканину. Він постягав одяг відразу з усіх, що привело їх у жахливий стан: люди плакали, кричали без кінця, ніби вони вперше виявили свої власні шкури. Тільки я не хвилювалася, бо просто сміялася. Мені довелося збирати пожертви, тому що ніхто інший цього не міг зробити.
ЛОЇЗ: (не звертаючи увагу на цю промову) Ти хочеш сказати, що якби я не прийшла, ти б побігла назад до своєї кімнати… го… голою?
ДЖУЛІ: Au naturel — звучить набагато краще.
ЛОЇЗ: А якби у вітальні хтось був?
ДЖУЛІ: Ніколи ж ще не було до цього часу.
ЛОЇЗ: До цього часу! Кари Господні! Скільки разів…
ДЖУЛІ: До того ж зазвичай у мене є рушник.
ЛОЇЗ: (повністю приголомшено) Святі угодники! Тобі треба було відлупцювати як слід, сподіваюсь, ти все ж попадешся якось. Я сподіваюсь, що у вітальні, коли ти вийдеш, буде з десяток міністрів, а також їхні дружини та дочки.
ДЖУЛІ: У вітальні не вистачило б місця для них, — відповіла Чепурунка Кейт з Району Пралень.
ЛОЇЗ: Гаразд. Ти зробила собі ванну; ти у ній і лежи.
(ЛОЇЗ рішуче направляється до дверей.)
ДЖУЛІ: (з тривогою) Гей! Гей! Мене не хвилює халат, але мені потрібен рушник. Я не можу витиратися шматочком мила та мокрою мочалкою.
ЛОЇЗ: (вперто) я не буду потакати такому створінню. Витирайся як хочеш. Можеш покататися по підлозі, як тварини, які не носять одяг.
ДЖУЛІ: (знову задоволено) Добре. Забирайся!
ЛОЇЗ: (гордо) Ага!
(ДЖУЛІ вмикає холодну воду і пальцем спрямовує струмінь на ЛОЇЗ. ЛОЇЗ швидко виходить, гримаючи дверима за собою. ДЖУЛІ сміється і вимикає воду)
ДЖУЛІ: (співає)
Від «Ерроу» комірець він мав
Дівчинку зустрів та цілував
У вагоні, що в Санта-Фе прямував
Посмішка від «Пебеко» у неї була
Та плаття від «Люсіль» вона вдягла
Трам-пам-пам якось вони…
(Вона переходить на свист і нахиляється вперед, щоб увімкнути крани, але здригається від трьох гучних ударів у трубах. Вона замовкає на мить — а потім вона говорить у кран, ніби це телефон)
ДЖУЛІ: Алло! (Нема відповіді) Ви сантехнік? (Нема відповіді) Ви водопровідник? (Один гучний, глухий удар) Що вам треба? (Нема відповіді) Я вважаю, що ви привид. Це так? (Нема відповіді) Ну, тоді перестаньте стукати. (Вона тягнеться і вмикає кран гарячої води. Вода не тече. Тоді вона знову кричить прямо в кран). Якщо ви сантехнік — це підступ. Увімкніть негайно. (Два гучні, глухих удари) Не сперечайтесь! Мені потрібна вода… вода! Вода!
(У вікні з’являється голова молодого чоловіка — голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останні намагаються розгледіти хоч щось, і хоча вони не бачать нічого, крім багатьох рибалок із сітками та великого багряного океану, вони вирішують почати говорити)
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнів?
ДЖУЛІ: (здригається і прислухається уважно) Це кішка стрибнула!
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (співчутливо) Вода не допомагає при знепритомненні.
ДЖУЛІ: Допомагає! Бо ніхто не казав про знепритомнення!
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кішка стрибнула.
ДЖУЛІ: (рішуче) Ні, не казала!
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пізніше. Ви готові йти? Або ви все ще відчуваєте, що якщо ми зараз підемо разом, то почнуться плітки?
ДЖУЛІ: (посміхається) Плітки! Хіба ж? Це буде більше ніж плітки — це буде справжній скандал.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебільшуєте. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знає життя усе здається брудним. Ніхто з інших навіть не звернув би уваги, крім кількох старих жінок. Виходьте.
ДЖУЛІ: Ви не знаєте, про що просите.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаєте, що за нами стежить натовп?
ДЖУЛІ: Натовп? Буде спеціальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажіть, ви прибираєте будинок?
ДЖУЛІ: Чому ви так думаєте?
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стінах немає картин.
ДЖУЛІ: Ну у цій кімнаті ніколи не було жодних картин.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я ніколи не чув про кімнату без картин, гобеленів декоративних панелей чи чогось такого іншого.
ДЖУЛІ: Та тут і меблів немає.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!
ДЖУЛІ: Це залежить від кута зору, з якого ви дивитесь.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приємно отак з вами розмовляти, коли ви являєте собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.
ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?
ДЖУЛІ: (після критичного огляду своїх плечей) Ну, скажімо так, це такий собі рожево-білий колір.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Він вам пасує?
ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.
ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, і я начебто мушу його носити.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-білий. Закладаюся, що це божественно. Він стильний?
ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове відлуння! Іноді я заплющую очі й, здається, бачу вас на далекому безлюдному острові, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибій, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягається по обидва боки від вас…
(Мило ковзає з борту ванної й плюхається у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК кліпає)
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Мені здалося?
ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замріяно) Ні. Я займаюся прозою. Я віршую лише тоді, коли мене щось зворушило.
ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушіння…
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезію. Я пам’ятаю донині перший вірш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангеліна».
ДЖУЛІ: Неправда
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангеліна»? Я мав на увазі «Кістяк в обладунках».
ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свій перший вірш. У ньому був один лише один куплет:
Паркер і Девіс
На паркані сиділи
Мали п’ятнадцять центів
Бо долар не заробили
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпінням) Отже, ви полюбили літературу?
ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнітюча. Так само і з людьми. Мені вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старі, складні або гнітючі.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали мені минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.
ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останній з могікан».
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.
ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго» ? Ви з глузду з’їхали! Я точно знаю. Я читала.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останній з могікан» — це Купер.
ДЖУЛІ: Мені байдуже! А ще мені подобається О. Генрі. Я не уявляю, як він писав усі ці історії. Більшість із них він написав у в’язниці. «Баладу Редінгської в’язниці»[3] він точно склав у в’язниці.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Література… література! Як багато це значить для мене!
ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габі Деліс містеру Бергсону, з моєю зовнішністю та вашими мізками для нас немає нічого неможливого.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сміється) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собі приємно мила, а наступного — не в настрої. Якби я не так добре зрозумів ваш темперамент…
ДЖУЛІ: (з нетерпінням) О, то ви один із цих психологів-любителів, чи не так? Розумієте людей за п’ять хвилин, а потім з розумним виглядом розповідаєте, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумію вас. Ви найзагадковіша, я це визнаю.
