Вона спробувала боротися зі своєю нестримною панікою, умовляла себе, що це насправді гніт. Якщо гніт не прямий, свічки інколи виробляють щось подібне, але ж не настільки! З незрівнянною швидкістю в ній збиралася якась сила — величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку її мозку; коли вона різко піднялася, то відчула всередині себе величезну жахливу відразу.

Вона притисла руки до свого тіла, відсахнувшись від Кіта та Джарвіса.

«Щось з цією свічкою... — вона нахилилася вперед, і в наступну мить відчула, що зараз кинеться вперед до неї. — Невже ніхто не бачить? ...хоч хтось?»

«Ох!»

Несподівано вона відчула вільний простір біля себе, і щось підказало їй, що Джарвіс видихнув і раптово присів ... потім і вона стала на коліна… І, коли палаюча світлом монстрація повільно покинула в руках священика вівтар, вона відчула у вухах величний зростальний гуркіт. Звук дзвонів був схожий на удари молотом... а потім, у мить, яка здавалася вічною, крізь її серце прокотився потужний потік, і в ньому почулися ніби крик та ритмічне биття, схоже на шум морського прибою...

Вона звала, і їй здавалося, ніби вона кличе Кіта, а її губи вимовляли беззвучні слова: «Кіте! О, Боже мій! Кіте!».

Раптом вона відчула нову присутність прямо перед нею чогось зовнішнього, наповненого і вираженого теплим червоним відблиском. І вона зрозуміла, що це був вітраж святого Франциска Ксав’є. Її розум ухопився за це, остаточно вчепився в нього, і вона відчула, що знову, без кінця, безсило кличе Кіта: «Кіте… Кіте!».

Потім посеред великої тиші почувся голос:

— Нехай буде благословенний Бог!

Поступово наростальним гулом пролунав відгук, який важко прокотився по каплиці:

— Нехай буде благословенний Бог!

Ці слова миттєво заспівали в її серці; солодкі пахощі таємничо розповсюдились у повітрі, а свічка на вівтарі згасла.

— Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

— Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

Все розмилося у вихорі туману.

Зі звуком, який був наполовину зітханням наполовину стогоном, вона похитнулася і впала назад у раптово протягнуті руки Кіта.

— Лежи спокійно, дитино.

Вона знову заплющила очі. Вона опинилася на траві зовні, спираючись на руку Кіта, як на подушку, а Реган промокав її голову холодним рушником.

— Зі мною все добре, — тихо сказала вона.

— Я знаю, але просто полеж ще хвилинку. Там було занадто жарко. Джарвіс теж відчув це.

Вона засміялася, коли Реган знову акуратно торкнувся її рушником.

— Зі мною все добре, — повторила вона.

І хоча теплий спокій огорнув її розум і серце, вона відчувала себе, як не дивно, розбитою і покараною, ніби хтось тримав її оголену душу і сміявся.

Через пів години вона, спираючись на руку Кіта, йшла довгою центральною алеєю до воріт.

— Це був такий короткий день, — зітхнув він, — і мені дуже шкода, що ти почувала себе погано, Лоїс.

— Кіт, я почуваюся добре, справді. Я хочу, щоб ти не хвилювався.

— Бідна моя дитина. Я не усвідомлював, що Благословення буде для тебе занадто довгою службою після поїздки сюди спекотною погодою та всього іншого.

Вона весело засміялася.

— Я думаю, що правда полягає в тому, що я не дуже звикла до Благословення. Меса — це максимальна межа мого релігійного завзяття.

Вона зробила паузу, а потім швидко продовжила:

— Я не хочу тебе шокувати, Кіте, але я навіть сказати тобі не можу, як незручно стало бути католиком. Це, схоже, вже зовсім застаріло. Що стосується моралі, то деякі найбільш нестямні хлопці, яких я знаю, — католики. А найрозумніші хлопці — я маю на увазі тих, хто багато думає і читає, — схоже, більше ні в що не вірять.

— Розкажи мені про це. Автобусу не буде ще пів години.

Вони сіли на лавку біля алеї.

— Наприклад, Джеральд Картер, він опублікував роман. Він так і котиться зі сміху, коли люди згадують про безсмертя. І ще Гова — ну, інший хлопець, якого я добре знала останнім часом, він був членом «Фі-Бета-Каппа» в Гарварді, — каже, що жодна розумна людина не може вірити у надприродне християнство. Він каже, що Христос був великим соціалістом. Я тебе шокую?.

Вона несподівано замовкла.

Кіт посміхнувся.

— Монаха не можна шокувати. В нього професійний імунітет щодо шоку.

— Ну, — продовжувала вона, — це в усьому. Все здається таким обмеженим. Наприклад, церковні школи. Існує більше свободи в тих речах, які католики не можуть бачити, як-от контроль над народжуваністю.

Кіт здригнувся майже непомітно, але Лоїс це побачила.

— О, — швидко сказала вона, — зараз усі говорять про все.

— Напевно, так краще.

— О, так, набагато краще. Ну, це все, Кіте. Я просто хотіла розповісти тобі, чому тепер я ставлюся трохи… без ентузіазму.

— Я не шокований, Лоїс. Я розумію краще, ніж ти думаєш. Усі ми проходимо через такі часи. Але я знаю, що все буде добре, дівчинко. Є той дар віри, який ми маємо, ти і я, і він допоможе нам здолати погані часи.

Говорячи це він піднявся, і вони знову почали йти алеєю.

— Я хочу, щоб ти молилася за мене інколи, Лоїс. Я думаю, що твої молитви будуть саме про те, що мені дійсно потрібно. Тому що ми стали набагато ближче один до одного за ці години, я вважаю.

Її очі раптом засяяли.

— О, це так, дійсно так! — вигукнула вона. — Зараз я відчуваю себе ближче до тебе, ніж до будь-кого у світі.

Він раптом зупинився і вказав на узбіччя.

— Ми можемо… лише хвилину...

Це була П’єта, статуя Пресвятої Богородиці у людський зріст, встановлена у півколі з каміння.

Відчувши себе трохи ніяково, вона опустилася на коліна біля нього і зробила невдалу спробу помолитися.

Вона була лише на середині молитви, коли він піднявся. Він знову взяв її за руку.

— Я хотів подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, — просто сказав він.

Лоїс відчула раптову грудку в горлі, і вона хотіла сказати щось, що дасть йому зрозуміти, наскільки це значуще і для неї теж. Але вона не знайшла слів.

— Я завжди буду пам’ятати це, — продовжував він, і його голос трохи тремтів, — цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очікував. Ти саме така, як я сподівався, Лоїс.

— Я дуже рада, Кіте.

— Розумієш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати мені знімки. Спочатку ти була зовсім дитина, потім дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжі з відерцем і лопаткою, а потім раптом ти стала задумливою дівчинкою з цікавістю у чистих очах — і я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить її серце. Я думаю, Лоїс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч із собою — навіть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне інтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов і мільйон інших речей приходили до мене і казали: «Подивися на нас! Дивись, ми — Життя. А ти повертаєшся спиною до нас!» Але весь час, Лоїс, крізь цю тінь, я завжди міг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить переді мною, така крихка, ясна і чудова.

Лоїс тихо плакала. Вони дійшли до воріт, і вона вперла лікоть у них і почала нестримно витирати очі.

— І пізніше, дівчинко, коли ти захворіла, я став на коліна і всю ніч просив Бога помилувати тебе для мене — о тоді я знав, що хочу більшого; Він навчив мене хотіти більшого. Мені хотілося знати, що ти рухаєшся і дихаєш в одному світі зі мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невинність змінюється полум’ям і палає, щоб дати світло іншим слабшим душам. І тоді я хотів в якийсь день взяти твоїх дітей на коліна і почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кітом.

Він ніби сміявся зараз, коли говорив.

— О, Лоїс, Лоїс, я тоді просив у Бога більше. Я хотів, щоб ти писала мені листи та хотів місця за твоїм столом. Мені дуже цього хотілося, Лоїс, люба.