— Шлюпка готова, містер Фарнем.

Занадто повний слів і люті, щоб говорити, містер Фарнем кинув лише один цілком осудливий погляд на свою племінницю і, швидко обернувшись, побіг по сходах.

П’ята година скотилася з сонця і безшумно бухнулася в море. Золоте намисто розширилося до розмірів блискучого острова, і слабкий вітерець, що грав краями тенту і розгойдував один з блакитних капців, раптом переповнився піснею. Це був хор чоловіків, що перебували у щільній гармонії та в ідеальному ритмі, які супроводжувалися звуками весел, що розрізали блакитні води. Ардіта підняла голову і прислухалась.

Моркви пучок, 

Квасолі стручок, 

Свиня з потрохами, 

Хай нам щастить!

Дми вітерець, 

Дми вітерець, 

Дми вітерець, 

Своїми міхами.

Ардіта здивовано наморщила брови. Сидячи нерухомо, вона нетерпляче слухала, як хор заспівав другий куплет.

Цибуля та кмин, 

Маршал та Дін, 

Голдберг та Грін 

І Тотенхами. 

Дми вітерець, 

Дми вітерець, 

Дми вітерець,

Своїми міхами.

Вигукнувши, вона впустила книгу на палубу, де та розкинулася у відкритому вигляді, і поспішила до борту. Десь за п’ятдесят футів до неї наближався великий гребний човен, який містив семеро чоловіків, шість з них веслували, а один стояв на кормі та диригував їх піснею, вимахуючи диригентською паличкою.

Устриць мішок, 

Шкарпетки з кишок, 

Чи зробиш годинник 

З амальгами?...

Очі ватажка раптом уперлися в Ардіту, яка з цікавістю перехилилася через борт. Він зробив швидкий рух своєю паличкою, і спів миттєво припинився. Вона побачила, що він єдиний білий чоловік у човні — шість веслярів були неграми.

— Гей, на «Нарцисі!» — ввічливо вигукнув він.

— До чого весь цей гамір? — весело відгукнулася Ардіта. — Екіпаж набрано з окружної божевільні?

Тим часом човен чиркнув борт яхти, великий негр у краватці розвернувся і схопив штормтрап. Після цього ватажок залишив своє місце на кормі, і, перш ніж Ардіта встигла зрозуміти, що відбувається, він швидко піднявся по сходах і переводячи подих завмер перед нею на палубі.

— Жінок та дітей не чіпати! — стрімко сказав він. — Усіх плаксивих немовлят негайно втопити, а всіх чоловіків — у подвійні кайдани!

Ардіта від хвилювання сховала руки в кишені сукні та здивовано дивилася на нього.

Він був молодим чоловіком з презирливою лінією губ, яскравими блакитними очима здорової дитини, розташованими на темному чутливому обличчі. Його волосся було темно-чорним, вологим і кучерявим — волоссям грецької статуї, яка раптово стала брюнетом. Він мав вишукану статуру, був вишукано одягнений і витончений, як спритний квотербек.

— Ну це ж треба! — сказала вона приголомшено.

Вони холодно дивилися один на одного.

— Ви здаєте корабель?

— Це вибух дотепності? — вимагала Ардіта. — Ви ідіот, чи це просто обряд ініціації якогось студентського братства?

— Я запитав, чи ви здаєте корабель.

— Мені здавалася, що в країні діє сухий закон, — зневажливо сказала Ардіта. — Ви пили лак для нігтів? Вам краще негайно зійти з цієї яхти!

— Що? — Голос молодої людини виражав недовіру.

— Геть з яхти! Ви мене почули?

Він на мить подивився на неї, ніби роздумуючи над тим, що вона сказала.

— Ні, — повільно промовив його зневажливий рот. — Ні, я не зійду з яхти. Але ви можете зійти, якщо хочете.

Підійшовши до борту, він дав коротку команду, і негайно весь екіпаж човна піднявся по трапу і вишукався перед ним — вугільно-чорні й темно-коричневі з одного флангу, і мініатюрний мулат чотирьох футів дев’яти дюймів зросту на іншому. Вони були однаково одягнені у якісь рвані блакитні костюми, прикрашені пилом та брудом; через плече у кожного висів невеликий, важкий на вигляд білий мішок, а під пахвами вони тримали великі чорні чохли, що, вочевидь, містили музичні інструменти.

— Увага! — скомандував молодий чоловік, різко клацнувши п’ятами. — Рів-няйсь! Струнко! Малюк, до мене!

Найменший негр зробив швидкий крок вперед і віддав вітання.

— Так, сер!

— Приймай командування спуститися донизу, спіймати екіпаж і зв’язати їх — усіх, крім механіка. Його привести до мене. О, і складіть там ці сумки біля борту.

— Так, сер!

Малюк знову віддав вітання і жестом зібрав п’ятьох інших навколо себе. Потім, після короткої наради пошепки, всі вони безшумно подалися вниз по трапу.

— А тепер, — весело сказав молодий чоловік Ардіті, яка була свідком цієї останньої сцени в мертвій тиші, — якщо ви присягнетесь своєю честю зіпсованого дівчиська, що, мабуть, не варта багато, що ви будете тримати цей ваш маленький розбещений рот щільно закритим протягом сорока восьми годин, ви можете вільно гребти на берег у нашому човні.

— Інакше що?

— Інакше ви йдете на цьому кораблі у відкрите море.

Трохи зітхнувши з приводу кризи, що минула, молодий чоловік завалився на канапу, яку нещодавно звільнила Ардіта, і ліниво потягнувся. Куточки його рота помітно розслабилися, коли він оглянув багатий смугастий тент, відшліфовану латунь та розкішне оздоблення палуби. Його око впало на книгу, а потім на вичавлений лимон.

— Гм, — сказав він, — Джексон «Кам’яна Стіна» казав, що лимонний сік прояснює йому голову. Ваша голова відчуває себе досить ясною?

Ардіта знехтувала можливістю відповісти.

— Тому що протягом п’яти хвилин вам доведеться прийняти ясне рішення, їхати чи залишатися.

Він взяв книгу і з цікавістю відкрив її.

— «Повстання Янголів». Звучить досить добре. Французька, так? — Він з новим інтересом дивився на Ардіту. — Ви француженка?

— Ні.

— Як вас звати?

— Фарнем.

— Фарнем, а далі?

— Ардіта Фарнем.

— Ну, Ардіто, не варто стояти там і кусати губи. Вам слід позбутися цих нервових звичок, поки ви молода. Краще йдіть сюди й присядьте.

Ардіта вийняла з кишені різьблений нефритовий портсигар, дістала сигарету і запалила її, намагаючись здаватися спокійною, хоча і знала, що її рука трохи тремтить; потім вона перетнула простір палуби своєю гнучкою, хиткою ходою і присіла на іншу канапу, випустивши дим із рота прямо на тент.

— Вам не вдасться вигнати мене з цієї яхти, — твердо сказала вона. — І ви не дуже сповна розуму, якщо думаєте, що вам вдасться зайти з цим далеко. Мій дядько сповістить по радіо весь океан о пів на шосту.

— Гм.

Вона швидко поглянула на його обличчя, спіймавши миттєвий відблиск неясної тривоги, що промайнув у куточках його рота.

— Мені все одно, — сказала вона, знизавши плечима. — Це не моя яхта. Я не проти з’їздити у круїз на пару годин. Я навіть вам позичу цю книгу, щоб у вас було що почитати на казенному судні, яке відвезе вас до тюрми Сінг-Сінг.

Він зневажливо засміявся.

— Якщо це порада, вам не потрібно турбуватися. Це все частина плану, складеного ще до того, як я взагалі дізнався про існування цієї яхти. Якби не вона, то була б наступна, що стояла на якорі, яку ми промайнули, коли йшли уздовж узбережжя».

— Хто ви? — раптом запитала Ардіта. — І чим займаєтесь?

— Ви вирішили не сходити на берег?

— Я ніколи навіть не розглядала цієї можливості.

— Ми загалом відомі, — сказав він, — всі семеро, як «Кертіс Карлайл і його Шість Чорних Приятелів» — головний номер програми в «Зимовому саду» та «Забавках опівночі».

— Ви співаки?

— До цього дня були. Наразі, через ті білі сумки, які ви бачите там, ми втікачі від правосуддя, і якщо винагорода, яка пропонується за наше захоплення, до цього часу ще не досягла двадцяти тисяч доларів, то значить я втратив хист робити вірні здогадки.

— Що в мішках? — запитала Ардіта з цікавістю.

— Ну, — сказав він, — на цей час ми назвемо це багнюкою. Флоридською багнюкою.