Коли він повернувся з книгою, молодий чоловік затягувався сигаретою і з величезним задоволенням видував цілі клуби диму.

— Боже мій! — сказав він. — Вона тримає мене біля себе весь день, змушуючи виконувати ідіотичні доручення, і це моя перша затяжка за шість годин. Куди котиться увесь цей світ, я питаю, у якому мізерна старенька, котрій вже час знову переходити на молоко, має можливість диктувати чоловікові вказівки щодо його особистих звичок? Я не бажаю терпіти над собою ніякого диктату. Дайте глянути книжку.

Мерлін обережно передав йому книгу, і молодий чоловік, відкривши її з необережністю, що миттєво змусило серце книготорговця здригнутися, пробіг по сторінках великим пальцем.

— І що, ніяких ілюстрацій, чи не так? — прокоментував він. — Ну, друже, чого вона варта? Кажіть! Ми готові дати вам справедливу ціну, хоча я не знаю з якої причини.

— Сто доларів, — насупився Мерлін.

Молодий чоловік здивовано свиснув.

— Отакої! Давайте так. Ви не з селюками якимось маєте справу. Я з міських, і моя бабуся — жінка, яка також виросла в місті, хоча, треба визнати, щоб підтримувати її у належному стані знадобиться спеціальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларів, і дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас є книги, лежать на горищі разом з моїми старими іграшками, і вони були написані до того, як народився старий, який написав це.

Мерлін напружився, виражаючи суворий і педантичний жах.

— Бабуся дала вам двадцять п’ять доларів, щоб придбати це?

— Ні. Вона дала мені п’ятдесят, але вона очікує решту. Я добре знаю цю стару.

— Так передайте їй, — з гідністю вимовив Мерлін, — що вона позбавила себе дуже вигідного придбання.

— Ми дамо вам сорок, — закликав молодий чоловік. — Погоджуйтесь, будьте розумним і не намагайтеся нас пограбувати...

Мерлін розвернувся, тримаючи дорогоцінний том під пахвою і збираючись повернути його в спеціальний ящик у своєму кабінеті, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишністю вхідні двері скоріше розчахнулися, ніж відчинилися, і впустили в темний інтер’єр шляхетний привід з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальців міського юнака, і він затамував подих, не зумівши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерліна це з’явлення, здавалося, мало найвидатніший і неперевершений ефект — настільки сильний ефект, що найбільший скарб його магазину вислизнув з його руки й приєднався до сигарети на підлозі. Перед ним стояла Кароліна.

Вона була старою жінкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Її волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним і прикрашеним; на її обличчі, трохи нарум’яненому у стилі дами з вищого світу, було видно павутиння зморшок біля очей, а дві глибші лінії з’єднували її ніс з куточками рота. Її погляд був тьмяний, недоброзичливий і роздратований.

Але це без усякого сумніву була Кароліна: риси Кароліни, хоча і зів’яли з часом, фігура Кароліни, хоч крихка і заклякла, манера триматися Кароліни, безпомилково складена з чудової зухвалості та вартій заздрості самовпевненості, і, головне, голос Кароліни, ламкий і тремтячий, але з тією нотою, яка все ще могла примусити шоферів побажати керувати вантажівками з пральні й спричиняла падіння сигарет з пальців онуків.

Вона зупинилася і принюхалася. Її очі знайшли сигарету на підлозі.

— Що це таке? — вигукнула вона. Слова не були питанням — вони були цілою літанією підозри, звинувачення, доказів та вироку. Їй ледве знадобилася мить. — Встань! — сказала вона онуку. — Встань і видуй увесь цей нікотин з легенів!

Молодий чоловік з трепетом дивився на неї.

— Дмухай! — наказала вона.

Він слабенько стиснув губи й подув у повітря.

— Дмухай! — повторила вона, більш безперечно, ніж раніше.

Він знову подув, безпорадно і смішно.

— Ти розумієш, — стрімко продовжувала вона,— що втратив п’ять тисяч доларів за п’ять хвилин?

Мерлін на мить очікував, що юнак впаде благально на коліна, але таке вже було благородство людського характеру, що він залишався стояти, — навіть ще раз видихнув повітря, частково від нервозності, частково, без сумніву, з якоюсь невиразною надією знову повернути її прихильність до себе.

— Молодий віслюк! — закричала Кароліна. — Ще раз, ще один єдиний раз, і ти підеш з коледжу і відправишся працювати.

Ця загроза мала настільки надзвичайний вплив на молодого чоловіка, що він зблід ще більше, ніж був від природи. Але Кароліна ще не скінчила.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти й твої брати, як і твій дурнуватий батько, думаєте про мене? Так ось, я знаю. Ви думаєте, що я старезна. Ви думаєте, що я вже ніяка. Так ось ні! — Вона вдарила себе кулаком у груди, ніби доводячи, що все це — маса м’язів і сухожиль. — І у мене залишиться більше мізків, ніж у всіх вас разом узятих, навіть коли ви покладете мене на стіл у вітальні якимось сонячним днем.

— Але бабуся...

— Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не мої гроші, найкраще, що з тебе могло б вийти — мандрівний перукар у Бронксі. Дай-но мені поглянути на твої руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаєш себе розумнішим за мене, яка колись мала залицяння від трьох графів і справжнього герцога, не кажучи вже про пів дюжини папських намісників, які переслідували мене від самого Риму до самого Нью-Йорку. — Вона зробила паузу, затримавши дихання. — Встань! Дмухай!

Юнак покірно подув. Одночасно відчинилися двері, і схвильований джентльмен середнього віку, який носив пальто і капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на підборідді, увірвався в магазин і кинувся до Кароліни.

— Нарешті я знайшов вас, — вигукнув він. — Я шукав вас по всьому місту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав мені, що наскільки йому відомо, ви відправились до книжкового магазину під назвою «Мунлайт…».

Кароліна роздратовано обернулася до нього.

— Я вас найняла, щоб слухати ваші спогади? — відрізала вона. — Ви мій репетитор чи мій брокер?

— Ваш брокер, — зізнався оброблений хутром чоловік, дещо розгубившись. — Прошу пробачення. Я прийшов дізнатися щодо пакета акцій тієї фонографічної компанії. Я можу продати по сто п’ять.

— То зробіть це.

— Дуже добре. Я просто думав, що мені краще…

— Ідіть і продайте. Я розмовляю з онуком.

— Дуже добре. Я…

— До побачення.

— До побачення, мадам. — Оброблений хутром чоловік зробив легкий поклін і поспішив з магазину у деякій розгубленості.

— Що стосується тебе, — сказала Кароліна, звертаючись до онука, — залишайся там, де стоїш, і мовчи.

Вона звернулася до Мерліна й окинула його вже не таким недружнім поглядом. Потім вона посміхнулася, і він теж усміхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтріснутим, але від того не менш спонтанним сміхом. Вона схопила його за руку і потягнула на інший бік магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного і дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощів.

— Це єдине, — зітхнула вона з певною переможною зловтіхою — єдине, що приносить щастя таким старим людям, як я, — це почуття, що вони можуть змусити інших людей ходити навколішки. Бути старим і багатим та мати бідних нащадків — це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.

— О, так, — посміхнувся Мерлін. — Я знаю. Я вам заздрю.

Вона кивнула, підморгнувши йому.

— Востаннє, коли я була тут сорок років тому, — сказала вона, — ви були молодим чоловіком, який дуже хотів би ходити навколішки.

— Я дійсно був таким, — зізнався він.

— Мій візит, мабуть, багато для вас значив?

— Це дійсно так, — вигукнув він. — Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.

Вона засміялась.

— Багато людей вважали мене надприродною істотою.

— Але зараз, — схвильовано продовжував Мерлін, — я розумію. Розуміння приходить до нас, старих людей, адже нічого вже не має значення. Зараз я розумію, що той вечір, коли ви танцювали на столі, ви були нічим іншим, як моєю романтичною мрією про вродливу і порочну жінку.