Це було в суботу ввечері в ресторані Пульпата, і пропозиція виникла за пляшкою води вартістю в 1,75 долара, що була розведена вином.

— Вино змушує мене почуватися трохи шокованою, а вас? — весело запитала міс Мастерс.

— Так, — відповів Мерлін розгублено. А потім, після тривалої й значущої паузи: — Міс Мастерс…Олівія, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаєте мене.

Шок міс Мастерс (яка здогадувалась, що відбувається) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнає удару електричним струмом від власних нервових реакцій. Але її «так, Мерлін» прозвучало без жодних ознак або проблисків внутрішнього хвилювання.

Мерлін ковтнув повітря, яке випадково виявилося в його роті.

— У мене немає грошей, — сказав він тоном серйозної заяви. — У мене зовсім немає грошей…

Їх очі зустрілися, злилися та стали туманними, мрійливими й красивими.

— Олівіє, — сказав він їй, — я тебе кохаю.

— Я теж тебе люблю, Мерлін, — відповіла вона просто. Може візьмемо ще одну пляшку вина?

— Так, — вигукнув він, і його серце швидко забилося. — Ти маєш на увазі…

— Щоб випити за наше заручення, — сміливо перервала вона. — Нехай воно буде недовгим!

— Ні! — ледь не закричав він, зі злістю опустивши кулак на стіл. — Нехай воно триватиме вічно!

— Що?

— Я маю на увазі… о, я бачу, що ти маєш на увазі. Ти маєш рацію. Нехай воно буде недовгим. — Він засміявся і додав: — Я помилився.

Після того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.

— Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, — сказав він, — і мені здається…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, є саме така — одна велика кімната, невелика кухня з гардеробною і можна користатися ванною кімнатою на цьому ж поверсі.

Вона радісно плескала в долоні, і він подумав, наскільки вона гарна насправді, тобто верхня частина її обличчя, а от від носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:

— І як тільки ми зможемо собі це дозволити, ми візьмемо справжню велику квартиру з ліфтом та консьєржкою.

— А після цього — будиночок за містом… і машина.

— Я не можу собі уявити нічого гарнішого. Ти можеш?

Мерлін на мить замовк. Він думав, що йому доведеться відмовитися від своєї кімнати на четвертому поверсі. Але це вже не мало значення. За останні півтора року, насправді з моменту відвідування Кароліною «Мунлайт Квіл», він більше її не бачив. За тиждень після цього візиту її світильники більше не засвічувались — темрява, що зайняла простір, здавалося, сліпо втупилася у його незавішене вікно, що завмерло в очікуванні. Потім нарешті світло з’явилося, але замість Кароліни та її відвідувачів воно висвітило звичайну родину — маленького чоловіка зі щетинистими вусиками й жінку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два дні Мерлін остаточно опустив завісу на своєму вікні.

Мерлін не міг уявити собі нічого гарнішого, ніж будувати своє життя з Олівією. Буде котедж у передмісті, котедж, пофарбований у синій колір, лише на один клас нижче, ніж котеджі з білою ліпниною і зеленим дахом. У траві навколо котеджу будуть розкидані іржаві садові інструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска зліва. А навколо трави, дитячої коляски та самого котеджу, навколо всього його світу були б обіймаючи руки Олівії, трохи міцніші, ніж руки «нео-олівійського» періоду, котрий настане, коли її щоки почнуть тремтіти під час ходи, так злегка, від занадто інтенсивного масажу обличчя. Зараз він чув її голос, зовсім зблизька:

«Я знала, що ти збираєшся сказати це сьогодні ввечері, Мерлін.

Я помітила…»

Вона помітила… Аж раптом він задумався, скільки всього вона ще могла помітити. Чи могла вона помітити, що дівчина, яка прийшла на вечірку у супроводі трьох чоловіків і сіла за сусідній стіл, була Кароліна? Чи могла вона це помітити? Чи могла вона помітити, що спиртні напої, що принесли із собою ті чоловіки, були набагато міцніші, ніж червоні чорнила Пульпата, розбавлені втричі?

Мерлін дивився, затамувавши подих, напівчуючи крізь ефір, наповнений іншими розмовами, тихий, ніжний монолог Олівії, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкість зі своєї пам’ятної години. Мерлін дослухався до дзвону шматочків льоду та тонкого приязного сміху всіх чотирьох, — і сміх Кароліни, який він так добре пам’ятав, його розворушив, підняв, та владно покликав його серце до її столику, куди воно слухняно пішло. Він міг бачити її досить чітко, і йому здавалося, що якщо за останні півтора року вона і змінилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало світло, бо її щоки трохи запали, а очі стали менш яскравими, бо може вона більше плакала в цей час? Але тіні, як і раніше, були дуже густими в її рудому волоссі; її рот все ще натякав на поцілунки, як і профіль, який іноді спадав йому в очі перед рядами книг, коли в книгарні були сутінки, а багряна лампа вже не сяяла.

І вона пила. Потрійний рум’янець у її щоках змішався з молодістю, вином та прекрасною косметикою — це він міг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловіком, що сидів зліва від неї та з дорідним чоловіком, що сидів праворуч, і навіть зі старим навпроти неї, бо останній час від часу вимовляв разючі та м’які докірні заперечення іншого покоління. Мерлін почув слова пісні, яку вона періодично наспівувала…

Пальцями клацни, та дивись уважно,

Як прийшов вже — на місток ступай відважно…

Дорідний чоловік наповнив її келих яскравим бурштином. Офіціант після кількох подорожей до їх столу і безлічі безпорадних поглядів на Кароліну, яка веселилася, ставлячи безглузді питання щодо соковитості цієї чи іншої страви, нарешті зумів отримати щось подібне до замовлення і поспішив зникнути…

Олівія говорила до Мерліна…

— Коли ж тоді? — запитала вона, її голос трохи затьмарився від розчарування. Він зрозумів, що тільки що відповів «ні» на якесь питання, яке вона йому задала.

— О, ну колись.

— Невже тобі… байдуже?

Досить виражена болісність у її запитанні повернула його погляд до неї.

— Якнайшвидше, люба, — відповів він з дивовижною ніжністю. — Через два місяці — у червні.

— Так скоро? — Її радісне збудження цілком забрало її подих.

— О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодної потреби чекати.

Олівія почала удавати, що два місяці справді занадто короткий час, щоб вона підготувалася. Хіба він не поганий хлопчик! Хіба він не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що він не повинен бути з нею занадто швидким. Дійсно, він був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалі варто виходити за нього заміж.

— Червень, — суворо повторив він.

Олівія зітхнула, посміхнулась і випила свою каву, її мізинець піднявся високо над іншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерліна прийшла шалена думка, що він хотів би придбати п’ять кілець і накинути на цей палець.

— О боже! — вигукнув він вголос. Незабаром він одягне кільце на один з її пальців.

Його очі різко ковзнули вправо. Компанія з чотирьох людей стала настільки буйною, що метрдотель підійшов до них, щоб їх вгамувати. Кароліна сперечалася з метрдотелем підвищеним тоном, її молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тільки її — цілий ресторан, окрім Олівії Мастерс, яку повністю поглинула її нова таємниця.

— Як справи? — казала Кароліна. Це ж треба, мабуть, найкрасивіший метрдотель у неволі. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось із цим треба зробити. Джеральд, — звернулася вона до чоловіка праворуч, — метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертається до нас, щоб це припинилося. Що мені сказати?

— Тс-с, — відповів Джеральд зі сміхом, — тс-с!

І Мерлін почув, як він додав трохи тихіше:

— Буржуазія буде вся переполохана. Це ж місце, де клерки вчать французьку.

Кароліна випросталась з раптовою тривогою.