Мерлін любив цих відвідувачів. Когось із чоловіків він схвалював. Інших він лише терпів. Були один чи два чоловіки, яких він ненавидів, — особливо того, хто приходив найчастіше, — чоловіка з чорним волоссям, з чорною козлиною борідкою і темною душею, який здавався Мерліну розпливчасто знайомим, але він ніколи не міг сказати точно, звідки насправді його знає.

Життя Мерліна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливіші години його дня». Він ніколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Кароліну з їхніх «пазурів»; ні, він навіть не одружився з нею. Сталося щось набагато більш дивне, і саме про це піде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий інтер’єр «Мунлайт Квіл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кінцем світу, і все відбувалося в особливо похмурому сірому тоні, який трапляється лише у Нью-Йорку пополудні. По вулицях віяв вітер, ганяючи шматки газет та інше сміття; маленькі вогники починали світитись крізь усі вікна, і це виглядало настільки самотньо, що ставало шкода верхівок хмарочосів, загублених там у темно-зеленому та сірому небі, і відчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закінчитися, зараз всі будівлі зруйнуються, як карткові будинки, і перетворяться у пильні цинічні купи, поховавши під собою усі ті мільйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймні такі роздуми гнітили душу Мерліна Грейнджера, коли він стояв біля вікна, складаючи дюжину книжок назад на полиці після візиту дами у горностаєвому манто, яка налетіла неначе шалений ураган. Він дивився у вікно, сповнений найжахливіших думок — він думав про ранні романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едісон заявив, що через тридцять років на острові не буде житлових будинків, а лише великий і бурхливий базар. А коли він поставив останню книгу потрібною стороною вгору і повернувся — до магазину впевненою ходою зайшла Кароліна.

Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм — він згадав це, коли думав про цей візит пізніше. Її картата спідниця була плісирована складками; її жакет мав м’який відтінок жовтого; її черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок — маленький і оздоблений — доповнював її, як верх дуже дорогої та красивої коробки, повної цукерок.

Мерлін, затамувавши подих від здивування, нервово просунувся до неї.

— Добрий день..., — сказав він, а потім зупинився, — чому, він не знав, за винятком того, що йому стало зрозуміло, що в його житті відбудеться щось дуже незвичайне, і що для цього не потрібно буде ніякого оздоблення, окрім тиші, та належної кількості уваги в очікуванні.

І в ту хвилину, до того, як все почало відбуватися, у нього було відчуття, що секунда, коли у нього перехопило дихання, розтягнулася у часі: і він побачив крізь скляну перегородку, яка обмежувала маленький кабінет, недоброзичливу конічну голову свого роботодавця містера Мунлайт Квіла, який нахилився над листуванням. Він побачив міс Мак-Кракен та міс Мастерс, як дві плями волосся, що звисали над купами паперів; він побачив багряну лампу над головою, і з приємним задоволенням помітив, як справді приємно і романтично вона виглядає у книгарні.

А потім це сталося, а точніше — почало відбуватися. Кароліна схопила томик віршів, що лежав вільно на купі, розгублено помахала ним стрункою білою рукою і раптом легким жестом підкинула вгору до стелі, де він зник в багряній лампі, оселившись там, і його було видно крізь підсвічений атлас як темний випираючий прямокутник. Це їй сподобалось — вона спалахнула молодим заразливим сміхом, і Мерлін виявив, що він теж відразу із задоволенням до нього приєднався.

— Він там залишився! — весело закричала вона. — Він справді залишився?

Для обох ця подія здавалася вершиною блискучого абсурду. Їх сміх змішався, наповнив книгарню, і Мерлін був радий дізнатись, що її голос є глибоким і сповненим чаклунства.

— Спробуйте інший, — раптом запропонував він, — спробуйте червоний.

При цьому її сміх посилився і їй довелося спиратися руками на стопку, щоб утриматись.

— Спробуйте інший, — вона ледве зуміла вимовити між спазмами радості. — О боже, спробуйте інший!

— Спробуйте дві.

— Так, спробуйте дві. О, я задихнусь, якщо не перестану сміятися. Ось, поїхали.

За словами розпочалася дія, вона підхопила червону книгу і послала її плавною гіперболою до стелі, де вона опустилася в лампу поруч із першою. Минуло кілька хвилин, перш ніж будь-хто з них зміг би зробити більше, ніж хитатися туди-сюди в безпорадному сміху; але потім за взаємною згодою вони зайнялися спортом заново, і ця думка виникла у них в унісон. Мерлін схопив велике, спеціальне видання французького класика і жбурнув його вгору. Аплодуючи власній влучності, він взяв бестселера в одну руку та книгу про окуляри в іншу, і, затамувавши подих, дивився як Кароліна робила свій кидок. Після цього справа пішла швидко і шалено — іноді вони чергувались, і, спостерігаючи, він виявляв, наскільки вона гнучка в кожному русі; іноді хтось із них робив кидок за кидком, підбираючи найближчу книгу, відсилаючи її, і тоді ледь вистачало часу, щоб прослідкувати її політ, перш ніж потягнутись за іншою. Протягом трьох хвилин вони звільнили трохи місця на столі, і лампа з багряного атласу настільки розпухла від книжок, що ледь не лопнула.

— Дурна гра, баскетбол, — зневажливо крикнула вона, коли наступна книжка полишала її руку. — Дівчатка з середньої школи грають у жахливих штанцях.

— Ідіотська, — погодився він.

Вона зробила паузу в акті підкидання книг і несподівано поклала наступну на стіл.

— Я думаю, що тепер у нас є місце де присісти, — сказала вона серйозно.

Це було дійсно так; вони очистили достатньо місця для двох. Мерлін зі слабким відтінком переживання глянув за скляну перегородку містера Мунлайт Квіла, але три голови все ще серйозно гнулися над своєю роботою, і було видно, що вони не бачили, що відбувається в магазині. Тож, коли Кароліна поклала руки на стіл і вмостилася на ньому, Мерлін спокійно наслідував їй, і вони сиділи пліч-о-пліч, дуже щиро дивлячись один на одного.

— Мені потрібно було вас побачити, — почала вона з досить патетичним виразом у карих очах.

— Я знаю.

— Це було останнього разу, — продовжувала вона, і її голос трохи тремтів, хоч вона і намагався тримати його стійким. — Я злякалася. Мені не подобається, що ви їсте за комодом. Я так боюся, що ви проковтнете запонку.

— Одного разу так і сталося… майже, — зізнався він неохоче. — Але це насправді не так просто, знаєте. Я маю на увазі, що можна проковтнути плоску частину досить легко, а іншу частину теж — окремо, але для цілої запонки доведеться мати спеціально влаштоване горло.

Він сам себе здивував дотепною доцільністю своїх зауважень. Слова, здавалося, вперше у житті самі приходили до нього, вимагаючи, щоб він їх обов’язково вжив, збираючись у ретельно влаштовані загони та взводи, нібито підготовлені для нього пунктуальними ад’ютантами у вигляді цілих параграфів.

— Це мене і налякало, — сказала вона. — Я знала, що потрібно мати спеціально влаштоване горло, і, принаймні, я впевнена, що у вас його немає.

Він відверто кивнув.

— Дійсно немає. Це коштує великих грошей, на жаль, набагато більше грошей, ніж я маю.

Він не відчував сорому, сказавши це — скоріше захоплення від того, що визнав це. Він знав, що нічого з того, що він може сказати чи зробити, не буде поза її розумінням; щонайменше через його бідність та практичну неможливість коли-небудь позбутися її.

Кароліна опустила погляд на наручний годинник і з тихим зойком ковзнула зі столу на ноги.

— Вже п’ята година, — скрикнула вона, — а я і не помітила. Я маю бути в «Рітц» в п’ять тридцять. Якщо поспішу, я точно встигну, можу присягнутися.

За взаємною згодою вони знову приступили до роботи. Кароліна розпочала справу, захопивши книгу про комах і відправивши її у політ, нарешті, пробивши скляну перегородку, за якою розміщувався містер Мунлайт Квіл. Власник підняв недобрий погляд, змів зі свого столу кілька шматочків скла і повернувся до праці зі своїми листами. Міс Мак-Кракен удала, що нічого не чула, і лише міс Мастерс здригнулася і трохи злякано скрикнула, перш ніж знову схилилася до над своїми паперами.