ДЖЕК. Наших десять відсотків...
У цей час несподівано на порозі кімнати з'являється Волтер.
ДЖЕК. А ось і Волтер.
ВАСИЛЬ. Ах, це ти?
ДЖЕК. Він повернув?
ВОЛТЕР. Так, повернув.
ДЖЕК. Сто тисяч?
ВОЛТЕР. Соррі, Джек... Екскузьмі, ні...
ДЖЕК. Як «ні»?
ВОЛТЕР. Соррі... Джек... Соррі, Васіл... Він повернув... Клару.
Німа сцена, пауза.
ДЖЕК. Як Клару? А наших десять відсотків?
ВОЛТЕР. Соррі, Джек... Екскузьмі, Васіл. Вона священика обізвала собакою.
ДЖЕК. І як це трапилося?
ВОЛТЕР. У першу шлюбну ніч він взявся за Біблію, а за Клару забув... Сказав, що в нього амнезія пам'яті. Коли вона його розбудила, то він нагадав їй про свій поважний вік... Ну, щоб вона на все життя запам'ятала, що йому вже 85 років. Тоді вона зіскочила з ліжка, як ужалена, стала на коліна і, звертаючись до Бога, промовила: «О Господи! Раніше мала бізнесмена, а тепер вийшла за... попа!»
ДЖЕК. І що брат Ешлі?
ВОЛТЕР. Він обізвав її... ступою.
ДЖЕК. А вона його?
ВОЛТЕР. А вона, соррі, у відповідь: «Ах ти, собако!..» Після цього він викликав мене і передав мною Клару...
ВАСИЛЬ. Передав Клару?
ВОЛТЕР. Так, її.
ВАСИЛЬ (перелякано). Як передав? Вона хіба вже не жива? Де ж Клара?
ВОЛТЕР. Я фігурально. Мені на руки... Тобто в руки... З цими бабами зв'яжешся — обидві мови забудеш.
ВАСИЛЬ. Не закручуй язика. Кажи, де моя Клара?
ВОЛТЕР. Вона в коридорі?
ВАСИЛЬ. В якому коридорі?
ВОЛТЕР. Тут за дверима. Соромиться зайти. Тобі, соррі, в очі, Василю, екскузьмі, подивитися.
ВАСИЛЬ. Клара? Мені? О Господи! З якого це часу?!
ВОЛТЕР. З того самого, як вийшла за Ешлі.
Василь кидається до дверей, розчиняє їх. У кімнату ледь не падає Клара. Василь підхоплює її.
КЛАРА (припадає на коліна). Вибач, Васю. Вибач, любий... Я прислуховувалася, що ти про це скажеш... І прихилилась до дверей. І оце ледь не розбилася...
ВАСИЛЬ. Нічого, нічого. Головне, що ти ціла. (Василь її піднімає, заспокоює, обіймає).
КЛАРА. Я до дверей вухо приклала і не чекала, що ти так рвучко відкриєш їх. Вибач.
ВАСИЛЬ. Серденько ти моє, любонько ти моя!.. Я вибачаю...
КЛАРА. Тепер і ти — мій любий... Ти — мій позолочений...
ВАСИЛЬ. Як ти, Кларонько, могла?
КЛАРА. Заради кохання, Васю.
ВАСИЛЬ. Заради кохання?! До цього американського попа?
КЛАРА. Заради нашого з тобою, Васильочку.
ВАСИЛЬ. Не називай мене Васильочком. У мене неприємні асоціації. Та й Джек каже, що це по-московськи.
КЛАРА. У мене після того заміжжя також неприємні асоціації... Він же гладіатор, Васю...
ВАСИЛЬ. Як гладіатор? Цей піп? Ешлі — гладіатор?.. Вольтер же нам інше розповідав.
КЛАРА. Не вір Волтеру, Васю. Піп — справжній гладіатор. Він з мене не знімав труси... Справжні Васю, від Версаччі, а не від Берлусконі...
ВАСИЛЬ (насторожено). А що?
КЛАРА (майже щільно притулюючись до вуха Василя). ... А гладив...
ВАСИЛЬ. У смислі праскою? В смислі прасував?
КЛАРА. Ні, в смислі гладив. По трусах, Васю, і все приказував, яка я ніжна.
ВАСИЛЬ. І що — н-ні разу?..
КЛАРА. Ні разу, Васильку... Тільки на труси ті дивився, прицокував і хвалився, що вони коштують не менше, ніж автомобіль «ролс-ройс». Казав, що вони справді від Версаччі. Уявляєш, Васю, які на мені труси були?
ВАСИЛЬ. Як були? А де поділись? Хіба він таки їх зняв?..
КЛАРА. Ти мене так і не знаєш, Васю. Я їх сама зняла.
ВАСИЛЬ (майже пополотнів). Що?..
КЛАРА. Кинула тим «ролс-ройсом» в обличчя і сказала: «На, подивись!»
ВАСИЛЬ. На що «подивись»? На труси?
КЛАРА. На ярличок з ціною тих трусів. Він же мені постійно нагадував: «Коштують, як "ролс-ройс"»...
ВАСИЛЬ. І ти такі труси викинула?
КЛАРА. Він же священик, Васю. Я ж не могла їх украсти. Він мені постійно на ніч заповіді читав. Він боявся на вісімдесят шостому році свого життя взяти гріх на душу. Хоче одразу в рай.
ВАСИЛЬ. Як ти могла? Як ти тільки могла?!
КЛАРА. Ти про що? Про своїх десять відсотків? Ти мене цим дорікаєш? Чи трусами?
ВАСИЛЬ. Як ти могла за попа заміж вийти?
КЛАРА. Так він же мультимільйонер, Васю. Думай своєю бізнесовою головою, що говориш.
ВАСИЛЬ. Я про це й кажу. І про це також.
КЛАРА. Я привезла. Он у пакуночку. У Волтера.
ВАСИЛЬ. Як привезла? (Обертається до Волтера). Що ж ти мовчиш? Де той пакуночок? Що в ньому?
ВОЛТЕР. Десять відсотків. Ти ж мене спочатку не про пакунок — про Клару питав... (Подає пакуночок). Тут десять відсотків. Вам від Клари.
ВАСИЛЬ. Від Клари? (Обертається до Клари, знову обіймає її, цілує). Серденько ти моє!.. Від тебе мені десять відсотків?
КЛАРА. Так, Васильку. Любий ти мій!.. Ти ж так усе своє життя бився над тим бізнесом... Шукав свою нішу. Бізнесову...
ВАСИЛЬ. І що?
КЛАРА. Це тобі за те, що ти мене не проміняв ні на кого. Двісті тисяч дарую!..
ВАСИЛЬ. Ти? Звідки?
КЛАРА. Любий мій, Васильку... Я ж за мультимільйонером замужем була. Тут десять відсотків від двох моїх мільйонів...
ВАСИЛЬ. Від яких твоїх? Де ти взяла два мільйони?
КЛАРА. Васильку, ми ж розлучилися, як і одружилися. У Лас- Вегасі.
ВАСИЛЬ. І ти?.. І тобі?..
КЛАРА. Так, серденько. У Кентуккі закони, як і в Україні. Все майно навпіл. З мільйонером. Як я тепер тебе люблю, Васильку!.. Позолочений ти мій! Ну просто кохаю!.. (Обіймає, цілує. Джек дивиться на них, підходить до вікна, розчиняє його навстіж. У кімнату валить дим з вулиць Бронкса).
ДЖЕК. Ви гляньте на цю закохану парочку!.. А ще вчора жили як кішка з собакою. Це ж треба було розлучитися, щоб так знову полюбитися!..
ВАСИЛЬ. Що ти там муркотиш?
ДЖЕК. Та думаю... Тепер плакали мої десять відсотків. (Зачиняє вікно).
ВАСИЛЬ. Це ж яких твоїх десять відсотків?
ДЖЕК. Ну за те, що заміж віддав Клару. За сеньйора Ешлі...
ВАСИЛЬ. По-перше, не за сеньйора, а за попа. По-друге, то й що?
ДЖЕК. Як що? Ти ж казав: «Якщо мою Клару хтось візьме, то я ще й доплачу десять відсотків».
ВАСИЛЬ. Так це, коли хтось візьме. А ти ж повернув?
КЛАРА. Ах ти, собако...
ВАСИЛЬ. Кларонько, серденько! То я тоді так казав спересердя. Як ти всерйоз собакою мене називала... Золотце ти моє!.. Я тепер тебе і за сто відсотків нікому не віддам. Золота рибонька ти моя...
КЛАРА (звертається до Волтера). Волтере, а чого ви мовчите?
ВОЛТЕР. Чекаю, поки ви налюбуєтесь одне одним. Ви ж стільки не бачилися.
КЛАРА. Не чекайте, а вручайте.
Після цього Волтер розчиняє кейс-валізку і подає Василеві "дипломат" з грішми. Василь здивовано дивиться на Волтера, тоді переводить очі на Клару, несміливо бере.
ВАСИЛЬ. Не розумію?! А це що за гроші?
ВОЛТЕР. Від його святості, від сеньйора Ешлі.
ВАСИЛЬ. Мені? Від святості? Від самого сеньйора Ешлі?
ВОЛТЕР. Так, вам.
ВАСИЛЬ. За що?
ВОЛТЕР. За Клару?
ВАСИЛЬ. Це можна зрозуміти, як за її тимчасову оренду?
ВОЛТЕР. Можна й так сказати... А втім, щоб ви її забрали назавжди і ніколи його святості, сеньйору Ешлі, екскузьмі, ... не повертали.
Німа сцена. Клара і Джек прикривають роти руками, ледь стримуються, щоб не пирснути сміхом. Василь якийсь час мовчить, обводить поглядом усіх присутніх.
ВАСИЛЬ. Це що, жарт? Ви наді мною насміхаєтесь?
ВОЛТЕР. Це правда, містер Васіл. Веррі велл. Веррі гуд. (Вручає Василеві "дипломат").
