КЛАРА. Припадочний, що трапилося?

ВАСИЛЬ. Архімед!.. Придумав! Шерше ля фам... Шукайте жінку. Жінку шукайте!

КЛАРА. Ти що, вже... того?.. Дах від твого бізнесу поїхав. Яку жінку? Що за шерше ля фам? О Господи. Чоловік зовсім з глузду з'їхав. Був же в мене один знайомий лікар з Павлівської лікарні. Художник. Все кричав: «Я Гоген, я великий Гоген...» Поки не посадили...

ВАСИЛЬ. Що ти мелеш? Куди посадили? У нас свобода слова. У демократичній державі живемо. Слава Богу, не в Росії ж.

КЛАРА. У палату посадили. У божевільню. Тепер він там не лікує, а малює. Як ви на трусах. І все кричить: «Я Гоген...» Господи, а цей уже з себе Архімеда вдає...

ВАСИЛЬ. Замовкни. Я пишу.

КЛАРА. Що це ти пишеш? (Заходить іззаду, читає: «Багатий американець українського походження шукає українку з вищою освітою...»)

ВАСИЛЬ. Відійди. Я не люблю, коли в мене стоять за спиною в хвилини натхнення.

КЛАРА. Ти що — поет?

ВАСИЛЬ. Поет від бізнесу. У бізнесі, як і в поезії, є також своя романтика.

КЛАРА. О Господи. Яка це дурна, з вищою освітою, клюне на твого багатого американця, навіть якщо він українського походження?!

ВАСИЛЬ. А ти завтра-післязавтра побачиш. Прийдуть учительки. Медички. Інженери... Їм же там копійки платять.

КЛАРА. І для чого це тому американцю українського походження саме українка?

ВАСИЛЬ. Для збереження національної ідентичності.

КЛАРА. Чого, чого?

ВАСИЛЬ. ... Збереження української ідентичності. Простими словами кажучи, ти іноземних проблем не розумієш.

КЛАРА. А він в Америці її зберігатимете?

ВАСИЛЬ. В Америці. В Україні ж ідентичність відмирає. Почалася культурна революція. Кожна виходить за кого хоче і де хоче. Кожна третя їде то до Туреччини, то до Німеччини, то в Ізраїль, то в Об'єднані Емірати. Діаспора хоче зберегти українську ідентичність, українську мову, українську культуру, українську духовність, традиції, звичаї батьків. Як у Канаді, або в Австралії чи в Америці.

КЛАРА. А куди ж дінеться Україна, українська земля?

ВАСИЛЬ. Її продадуть. Глобалізація ж наступає. Продадуть олігархам за копійки.

КЛАРА. Ти так і рідну жінку продаси. Зі своїм бізнесом!

ВАСИЛЬ. Я ще не олігарх.

КЛАРА. Ага, «ще»... А якщо труси не підуть у продаж оптом і в роздріб? То й рідну дружину продаси?

ВАСИЛЬ. Тільки за контрактом.

КЛАРА. Як за контрактом?

ВАСИЛЬ. А так, як усе сьогодні продається. Згідно з діловими стосунками.

КЛАРА. Ах ти, собако!..

ВАСИЛЬ. Ах ти, ступо!.. Я ж жартую. Але якщо обзиватимешся... То я за себе не ручаюсь.

КЛАРА. А я де буду. Ти про мене говориш, як про неживий предмет.

ВАСИЛЬ. Якщо ж це живий предмет і він не погодиться...

КЛАРА. А як погодиться?

ВАСИЛЬ. Тоді укладаємо угоду між двома сторонами: жіночою з однієї сторони, чоловічою з іншої сторони. Описуємо майно, складаємо її вартість. Все це оцінюємо і підписуємо контракт.

КЛАРА. А тобі що від того?

ВАСИЛЬ. Свої законних десять відсотків. Від оцінки загального майна. На прожиття і автомашину вистачить. А так не маємо права. Права людини...

КЛАРА. Права людини!.. А де ж права нації? Права країни?..

ВАСИЛЬ. Це на порядку денному у всесвітнього уряду не стоїть. Тепер захищають тільки людину.

КЛАРА. Ту, що найбільше верещить? На всю планету...

ВАСИЛЬ. Можливо.

КЛАРА. А націю?

ВАСИЛЬ. А нації мовчки вмирають: під культурний секс. Майстерне вбивство. Оп'яніння від наркотиків, знищення духовності і все таке інше...

КЛАРА. А чого ж ти, грамотію, не пишеш у своїх оголошеннях: «Багата американка українського походження шукає українця для збереження ідентичності»?

ВАСИЛЬ. А для чого?

КЛАРА. Може і я тебе комусь би продала. Для ідентичності. Не за десять, а хоча б за п'ять відсотків.

ВАСИЛЬ. Будеш багато балакати, я тебе даром віддам, ще й своїх десять відсотків заплачу.

КЛАРА. Від вартості трусів?

ВАСИЛЬ. І не більше. Або й цього не візьму.

КЛАРА. Ну, собако!..

ВАСИЛЬ. Ну, ступо!.. Ти у мене дособачишся. Я тобі це обіцяю.

КЛАРА. Продаси?

ВАСИЛЬ. Продам. Якщо тебе хтось купить.

КЛАРА. Ти б себе спочатку комусь продав.

ВАСИЛЬ. На нашого брата нема попиту. Багаті американки самі вийшли за багатих американців.

КЛАРА. І що?

ВАСИЛЬ. Що «і що»?.. Забули своє походження. А жаль...

КЛАРА. Чого жаль?

ВАСИЛЬ. Жаль, що американки українського походження не відгукуються на наші об'яви.

КЛАРА. А то б ти і себе продав?

ВАСИЛЬ Тільки за те, аби ти мене собакою щодня не обзивала.

КЛАРА. Ти ж сам казав, що цей рік Собаки. Собака людям приносить щастя. Бо він друг людини. Тобто жінки.

ВАСИЛЬ. А чоловіка?

КЛАРА. Я про чоловіка не знаю.

ВАСИЛЬ. Звичайно. Не я тебе, а ти мене собакою називаєш. Отже, я твій друг. Спасибі...

КЛАРА. За що?

ВАСИЛЬ. За жіночу логіку.

КЛАРА. Будь ласка.

КЛАРА. Тебе що, той альбом так надихає? Що ти на ті фотографії дивишся?

ВАСИЛЬ. Я на тебе дивлюсь, коли була молодою.

КЛАРА. Ну й що?

ВАСИЛЬ. Мов «міс Україна». Як я цього тільки раніше не помічав?

КЛАРА. Може хоч зараз мені вірша напишеш. До альбому. Як Пушкін до Керн.

ВАСИЛЬ. Уже минуло те «чудноє мгновєніє». У Пушкіна між іншим теж. Після першого ж разу, наступного ж вечора, коли те «мгновєніє» само прийшло до нього...

КЛАРА. У вас, мужиків, завжди так... Спочатку...

ВАСИЛЬ (перебиває нервово). Не заважай. Я пишу.

КЛАРА. Що ти пишеш? І справді поезію?

ВАСИЛЬ. Листа до родича.

КЛАРА. До якого родича?

ВАСИЛЬ. Закордонного.

КЛАРА. О Господи. Ти ж усе життя в анкеті писав: «Родичів за кордоном нема»...

ВАСИЛЬ. Совєтська влада вимагала. Я й писав. А тепер розшукую родичів.

КЛАРА. Так у тебе їх і справді ж нема. Ти ж мені сам казав: «От були б у нас родичі за кордоном, ми б, Кларо, з тобою зажили...»

ВАСИЛЬ. Казав. Бо так думав. А вчора мені сон наснився. Ніби я йду по Манхеттену...

КЛАРА. По чому йдеш?

ВАСИЛЬ. По Манхеттену. Це означає: по Нью-Йорку, — а мені назустріч чоловік — моя копія. Одразу з трьома дівчатами. І одразу до усіх трьох залицяється. Весь у мене. Побачив мене і як кинеться до мене... Навіть тих жінок забув.

КЛАРА. Ти ж казав спочатку, що він ішов з дівчатами...

ВАСИЛЬ. Так то спочатку було. А потім вже з жінками і як накинеться на мене.

КЛАРА. На тебе... Чому на тебе?

ВАСИЛЬ. А я звідки знаю? Обійняв мене і питає: «Ти Марченко?» Я кажу: «Я». А він як кинеться мені на груди: «Брате мій! Я ж тебе двадцять років розшукую...», — і як заплаче. Сорочка ось досі мокра. Поглянь.

КЛАРА. О Господи... Таки в тебе не всі дома...

ВАСИЛЬ. А я що кажу... Ще є й родичі за кордоном. Ось побачиш. Вірю: це сон у руку.

КЛАРА. Ти вже зовсім з глузду з'їхав. То я плакала на твоєму плечі, що за тебе, собако, заміж вийшла.

ВАСИЛЬ. Ти ще сміятимешся, коли я тобі одного чудового ранку повідомлю, що лист прийшов від брата.

КЛАРА. Від якого брата.

ВАСИЛЬ. Від Василевого. Тобто від мого.

КЛАРА. Де ж ти його знайдеш?

ВАСИЛЬ. Планета велика. Десь та знайду. Не може бути, щоб серед американців чи канадців жодного Марченка не було... Такого бути не може, бо не може бути. Марченків не менше у світі, ніж Петренків чи Іваненків.

КЛАРА. І оце ти пишеш? На хліб нема, молоко давно закінчилося. Навіть довгограюче, а ти все пишеш і марки клеїш.

ВАСИЛЬ. Пишу, бо пару трусів з «гуманітарки» продав.

КЛАРА. Ну, пиши, пиши, пісатєль...