— Ідіть тихо! Тримайтеся один за одного — і вийдете, куди треба. Напереді чекає вас Ґреґоріо. Сміло!
Чекаючи своєї черги, люди стиха перекидалися словами і навіть нервово зубоскалили.
— То це напевне і є той хід, яким пройшла капітанова відьма!
— Вона пройшла тим, куди Естасіо повів людей. А цей Ґреґоріо сам знайшов...
— А безпечно?
— По ланцюгу передали, що безпечно...
— Друзі, таж виглядає так, що допадемо до скарбів!
— От наберемо!
— Набереш, перш усього, стріл повну шкіру! По тому ж боці дикуни!
— Ми також маємо луки і мушкети на додаток...
— Пропустіть! Пропустіть капітана з жінкою!
— Таки відбив!
— Чому відбив?
— Та бо вона побігла з братом за Естасієм. Кричала, що не хоче більше Антонія знати...
— Дурне говорення! Чоловікове право більше, ніж братове...
— Певно, на те він чоловік! Видно, відбив силою...
— Аж зімліла!
— Може, і приголомшив її навмисне, щоб не брикалася...
— Ей, ви там! Знайшли час губами стукати по-дурному!
— Або що?
— Смерть на карку сидить!
— То поцілуйся з нею, коли її ще не бачив, а нам уже не вперше!
— Якраз хочемо перед смертю наговоритися!
— Тихо!
Недавно очманілі від страху й безголов’я, бандейранти тепер намагалися показати своє презирство до небезпеки, до якої, зрештою, були справді звичні.
Побачивши, як пробивається крізь поріділий натовп Антоніо, любовно притискаючи до грудей свою білу ношу, Жаїра хотіла скрикнути й кинутися за ним навздогінці. Але нараз відчула, що її піймали міцно за плечі холодні кам’яні руки і притиснули до скелі, до якої була оперта спиною. Така ж кам’яна сила здушила її за горло і за серце. І в ту мить, коли Антоніо спускався з жінкою в підземний хід, несподівано присвітило сонце, немов би для того, щоб Жаїра виразніше побачила сцену, яка роздирала її душу.
Дівчині стало темно в очах, холодні дотики скелі морозили її й втягали в себе.
«Камінний Дух мститься! — блиснула їй в голові думка. — Камінний Дух душить!»
Нелюдський жах додав їй нелюдської сили. Рванулася від скелі, заточилася і впала на самий край урвища. Притулилася скронею до землі й нараз почула виразний клекіт Ітараре.
Жаїра завмерла.
«Ходи, ти — моя!..» — почула крізь рев той самий голос, яким співала колись сонна Ітібере.
І Жаїрі він видався на цей раз чарівним і солодким.
«Ходи!..» — повторила ріка.
— Я йду! — відповіла Жаїра.
Підсунулася ще ближче і нараз відчула, як під нею відкрилася пащека чорної гадини...
* * *
Антоніо насилу пробився підземним ходом і вийшов з Анною-Марією в печеру Камінного Духа. Він весь час боявся, що зімліла дружина вмерла. Але биття її серця заспокоювало його. Не міг лише зрозуміти, чому вона зімліла і чому лежала при вході в намет. Чи вибігла й втратила притомність з переляку? Тяг її цілу дорогу, цілував, питав — безуспішно. Тож тепер, опинившись у печері, постановив, перш усього, привести її до пам’яти.
В печері стояла ціла шпалера підібраних Ґреґорієм людей, які своїми плечима заслонювали надто спокусливі для очей речі й кричали:
— Нагору! Нагору сходами! Зброю тримайте напоготові!
Люди не мали часу розглядатися, бо смолоскипи освітлювали лише дорогу до сходів, і тому покірно бігли у вказаному напрямку.
Але, коли з’явився Антоніо, Ґрегоріо дав наказ пропустити його крізь ланцюг шпалери.
— Ідіть туди, капітане, і сидіть тихо! — ревнув йому в вухо. — Бавтеся собі з жінкою і не пхайте носа в інші справи!
Оглушений гуркотом водоспаду, Антоніо лише хитнув на знак згоди головою, і поліз у зроблену для нього щілину. Але, ледве переступив шеренгу варти, як вражений видовищем, мало не випустив Анни-Марії з рук.
— Отже, правдою є те, що зберіг переказ про мого пращура! — скрикнув сам до себе. — Правда й те, що оповідала рабиня, хоч мені тоді не в голові було думати над скарбами! Не даром же мене так тягнуло сюди, не даром життя моє було затруєне цією думкою, що я мало до монастиря не вступив! Анно-Маріє, дружино моя кохана, ви тепер будете горді, що стали сеньйорою де Са! Отямтеся, отямтеся, благаю вас!
Хотів покласти Анну-Марію на землю, щоб покропити її водою, яка розливалася біля блакитного Камінного Духа, але жінка раптом сильним рухом випручалася, стала на ноги і стягнула з себе білий завій. Антонієві полізло волосся догори: перед ним стояла стара і страшна баба.
— Ні!!! — крикнув Антоніо, наставляючи вперед руки. — Ні!!! Хто... Хто ти?
Замість відповіді, баба, не спускаючи пронизливих, несамовито-зловорожих очей з Антонія, зірвала зі своїх грудей решту чорного ганчір’я і показала пальцем: на них були витатуювані підкова і стріла під орлиною головою — шляхетський герб де Са.
«Клавдія де Са!.. Клавдія де Са!..» — шептав помертвілими губами Антоніо і відступав назад.
Але Сторожиха, — бо це була вона, — насувала на нього, як смерть, все показуючи на груди пальцем.
Всього кільканадцять кроків далі від них обидвох було повно людей, які, коли б щось могли чути крізь рев води, прийшли б з допомогою. Але вони не чули і були зайняті своїм, тож навіть не підозрівали, яка драма відбувається у них за плечима.
Антоніо, з перекошеним від смертельного жаху обличчям, все відступав і відступав назад поза гігантський аквамарин в той бік, де прозорою стіною летів з шаленою силою в безвісті водоспад. А Клавдія поступала на нього крок за кроком, твердо, грізно, невблагано. Ще мить — і нога Антонія не знайшла підпори. Решту доконала вода...
* * *
В цей день земля насякла кров’ю, мов губка, і почервонілі води Ітараре понесли з собою сотні трупів. Одчайдушно боронилася горстка аресів і цілий день витримала натиск, ставши над крутими сходами, що вели від водоспаду на берег; розпучливо боронилися бандейранти, які лишилися у відкритому полі по другому боці ріки, перед наступом пралісу, що його запалив малий Піра. А найстрашніша боротьба йшла під землею між тими, що їх повів легковірний Естасіо, та червоними волохатими мешканцями підземних печер. Туди одним з перших зійшов молодий білявий юнак і його ясноволоса сестра, що зреклася зрадливого чоловіка. Ніхто не знав, чому здригалася, й вила земля, і добре, що не знав...
Довго й уперто тиснулися люди до діри, що лишилася на місці зрубаного імбуя, а коли до них дійшов відгук несамовитої трагедії, що відігравалася десь усподі — було пізно думати про рятунок. Маси індіян впали в табір, як хмара, і не дарували життя нікому.
А ті останні, що лишилися в печері Камінного Духа, не пішли вслід за товаришами. Ледве пройшли останні, як вони, мов зграя супів на жир, кинулися на дорогоцінні стіни, печери скарбів. Виколупували зі стін каміння, дерлися за нього, і реготали божевільним сміхом, зовсім забувши про небезпеку.
А вона незабаром надійшла їхніми слідами, увірвалася незахищеним підземним ходом, що його знали ті, які пішли підпалювати праліс, і своїми руками доконала те, чого не міг зробити нерухомий Камінний Дух...
Скінчивши з грабіжниками, індіяни пішли на поміч аресам. Боронити вже не було кого, але було кого карати. І вони карали!
Того вечора на знак великої жалоби переможці не палили вогнищ. Вони сиділи й оплакували полятлих за спільну справу, в тому числі й хороброго отрока, тіло якого поплило десь водами Ітараре.
А над самим урвищем, поклавши голову на коліна Тіні, умирав спливаючи кров’ю Татаурана.
— Відходжу, Тіне моя... — шепнув запеченими устами. — Не жаль, що відходжу — жаль, що не зробив того, що хотів...
— Ти зробив усе, що міг, морубішабо, а жертва, складена за святу справу, ніколи не пропаде марно...
— Наш народ далі лишиться в неволі, Тіне моя...
— Він буде в неволі доти, доки всі не думатимуть, як ти, і доки буде в ньому зрада...
