— Чи ж то він мені одній казав?! — крикнула нетерпеливо Жаїра. — Але ви не тратьте часу на розмови і покличте мені Антонія! Коли вже хочете знати правду, то я вам її скажу: Бачили індіанський табір, коли їхали сюди? Отже, ми окружені! На світанку індіяни вдарять на нас і не випустять звідси ні одної живої душі! Праліс загорівся, доне Карлосе! Знаєте, що це означає?
Матеус, який досі мовчки слухав розмови, схопився, як опарений, і перший вискочив з намету, а Естасіо пожовк ще більше і став подібним до цитрини.
— Маю рятунок! — зверещав дико. — Маю рятунок! Знаю підземний хід! Люди вже роблять те, що треба! Ходім, Карлосе! — потягнув юнака за руку, забувши навіть додати «доне». — А ти, коли така, — звернувся до Жаїри, — гинь!
— Заберу сестру і підемо! А він хай цілується з цією мавпою і... зі смертю! — крикнув Карлос. — Його треба було б убити, але це й без мене зроблять!
— Певне, певне! — годився Естасіо. — І небезпечно, бо Антоніо таки сильніший за вас...
Жаїра не могла не всміхнутися: так просто і щасливо все склалося! Хай ідуть обидва з Анною-Марією в лабети червоних килимів! А вона буде з Антонієм, з Антонієм, з Антонієм!
Рванулася бігти і зараз же впала, вдарившись грудьми об землю. Забула, що має зв’язані руки й ноги. Закричала, взиваючи помочі, але її голос відразу потонув у хаосі криків, що завирували в таборі.
— Зрада!
— Та капітанова відьма була в змові з індіянами!
— Дикуни її підіслали до нас!
— Неправда, вона вказала Естасієві підземний хід!
— Де?
— Он уже люди сходять в нього!
— Рятуйтеся, хто може!
— Світла дати більше! Запаліть смолоскипи!
— До дідька зі смолоскипами! Погасіть решту вогнищ, щоб ворог не бачив, що у нас діється!
— Рятунку!
— Тихо! Не кричати!
— Зрада!
— Зрада!
У смолисто-чорній передсвітанковій темряві яку ще більше згущували останні відблиски гашених багать, кітлувало, як під водоспадом. Очманілі й перелякані люди кидалися в різні боки, налітали один на одного й кричали, як божевільні. Найбільше ж колотнечі й криків доносилося звідти, де людська маса збилася в густу купу над підземним ходом на місці зрубаного імбуя.
Жаїру опанувала розпач: де ж вона серед цього пекла відшукає Антонія, та ще й зв’язана?
З великим зусиллям якось викотилася з шатра і почала кричати, що було сили:
— Доне Антоніо! Покличте мені дона Антонія! Маю щось важне йому сказати!
Намарне! Ннхто її не чув, ніхто не звернув на неї уваги. Крики, помимо осторог і зацитькувань, зростали, паніка збільшувалася.
Жаїра ще кілька разів крикнула але перенапружене горло відмовило послуху. Вона закашлялася, припала обличчям до землі й заплакала.
Аж ось із пітьми виринула якась постать і попрямувала просто на неї. Антоніо! Пізнала його крізь темінь.
— Сюди! — крикнула, щосили . — Антоніо, сюди!
— Ага, це ти! — з люттю вигукнув Антоній, ставши над нею. — Шукаю тебе. Скажи мені, брехухо, коли це я тобі оповідав усякі нісенітниці про мою дружину?! Коли я тобі хоч словом згадав про те, що я одружений?! Зараз підеш і...
— Лиши, Антоніо! — перебила його. — Про це потім!
— Ні, не потім! А оця паніка в таборі? Хто її підняв?
— Я! Але це не порожня тривога, Антоніо, присягаю тобі на наше кохання! — з пристрастю розпуки кричала вона. — Нас оточили індіяни, які вдарять із сходом сонця! Рятуймося, мій коханий! Я вкажу дорогу рятунку, але не ту, кудою йдуть люди! Туди не йди! Там — смерть! Розв’яжи мене!
Антоніо змішався:
— Ти правду кажеш?
— Ах, Боже мій! — заквилила дівчина. — Він ще не вірить! Спішися, бо кожна хвилина дорога! Розв’язуй, кажу тобі! Ноги! Насамперед ноги!
Він кинувся розв’язувати, але сириця була затягнена міцно, серед пітьми він нічого не бачив, а від хвилювання в нього тремтіли руки, і всі його заходи йшли намарне.
— Ти знаєш оту дірку біля червоної скелі на дні якої є вода? — спішно пояснювала між тим Жаїра. — То не криниця. Води там дуже мало... Але там є хід... Він веде берегом ріки...
Антоніо вовтузився біля сириці й одночасно уважно слухав. Врешті якось розв’язав.
— Тепер руки! — Встала Жаїра й обернулася до нього плечима.
Він заходився біля рук, а вона продовжувала пояснювати: як пройти ходом, як увійти в печерю Камінного Духа, як зійти на поверх, минути водоспад і допасти до сходів біля другого водоспаду.
— Коли станемо по другому боці підземного ходу — будемо врятовані, — захлинаючись від поспіху словами, кінчала Жаїра. — Там хід вузький, напасник буде йти по одному — по два, і кількоро людей зможе стримати тисячі... Чого ти так довго вовтузишся?!
— Зараз, зараз!.. Нічого не бачу! Ну, а далі?
— Далі — ареси. Їх мало, але вони боронитимуть долини ітараре, і з ними доведеться битися... Там же скарби! Одна печера Камінного Духа чого варта! Ах, Боже мій, вже, чи ні?!
— Не можу нічого зробити!
— Розріж!
— Не маю при собі ножа...
— О, я ж так і знав, що капітана треба при бабській спідниці шукати! — рявкнув несподівано біля них грубий і низький бас. — До дідька, капітане! Що це діється?! Показилися люди, чи що?! Ви нічого не знаєте?
Це питав кудлатий Ґреґоріо, що вславився своїм здоровенним голосом і неменшим кулаком, — фактичний начальник бандейри.
— Мають чого казитися! — істерично відповів Антоніо. — Ми окружені дикунами! Із сходом сонця вони почнуть наступ! Естасіо веде людей... Куди Естасіо веде людей? — звернувся до Жаїри.
Жаїра пояснила. Потім вони обидвоє — Жаїра й Антоніо — ще раз переказали Ґрегорієві, де шукати другого підземного ходу і як вийти на другий берег Ітараре.
— Що робити, Ґреґоріо? — у відчаї питав Антоніо.
— Насамперед замкнути рота і нікому нічого не казати ні про небезпеку, ні про скарби! — вирішив Ґреґоріо. — Ви, капітане, більше ні до чого не мішайтеся і пильнуйте своїх жінок, а я вже сам дам раду...
— Ходімо!..
Покинули Жаїру без слова і пірнули в пітьму.
— Антоніо! — крикнула за ним навздогінці Жаїра, але зараз же, втративши рівновагу, впала. Із зв’язаними руками не могла бігти.
Десь щось діялося, десь щось упорядковувалося, підкоряючись громовому басові Ґреґорія, але крики й далі билися серед темряви сполоханими птахами, злітали й падали, вирували й розбивалися одні об одні.
А все ж незабаром у напрямі до червоної скелі пішов якийсь гурт. За ним другий, третій, почали бігти й менші гуртки, або й поодинокі люди. На ходу всі щось питали, але ніхто не відповідав. Лише часом падали притишені пояснення:
— Ґреґоріо попереду — він кудись веде!
— Не кричіть!
— Ідемо в наступ!
— В наступ!
— В наступ!
Оце «в наступ» мало магічний вплив на людей, бо паралізувало паніку. Перелякані заспокоювалися, гарячі охолоджувалися, а всі разом ставали уважнішими й обережнішими.
Бандейра розкололася на дві частини: більша її частина десь товклася й завивала в тій стороні, де ріс недавно старий імбуй, меншість у повному порядкові йшла до червоної скелі.
Жаїра й собі подалася туди. Маючи зв’язані руки, не могла втримати рівноваги і все падала, коли її нога натрапляла на найменшу нерівність ґрунту. Ледве зводилася, як її штовхали, і вона знову падала.
Тим часом почало вже розвиднятися, і очі могли розрізняти окремі постаті. Так пізнала вона Антонія, що ніс на руках загорнену в біле жінку. Анна-Марія, видно, була непритомна, бо безвладно звисала з обіймів чоловіка, а він, задиханий і змучений, все підсував її зручніше. Переводячи віддих, пристав на секунду якраз біля Жаїри.
— Антоніо! — благально крикнула дівчина.
Її крик був зрозумілим без усяких пояснень, але Антоніо, хоч і чув його добре і розумів, виминув Жаїру і побіг далі.
— Негідник невдячний! — кинула йому навздогінці Жаїра. — Її несеш, мов скарб, а мені навіть рук не хочеш розв’язати!
Ледве-ледве добилася до червоної скелі, оперлася об неї плечима і з розпукою дивилася на сліди своєї зради: кількадесят кроків далі, нижче від її ніг, біля входу в підземелля швидко товпився людський натовп. Озброєні канчуками розпорядники втримували лад і по одному пропускали людей у чорний отвір, майже кожному пригадуючи:
