Все, що відбувалося далі того весільного вечора, Єва пам’ятала виразно, але водночас наче крізь туман. Він то розсмоктувався, відступав, то огортав її ще сильніше. Вона повинна була помститися, але помста мала початися з мщення самій собі. Так вона отруїть своєю помстою тих, що потопили її радість і любов, посіє в їхні серця зерна блекоти, яким зійти блекотою долі. За те, що забрали долю і щастя в неї. Крізь туман Єва йшла, потім бігла назад, на подвір’я, там озиралася, проводила очима по натовпу, що чекав наступного танцю, перед тим як знову сісти за столи. Родичі й сусіди. Серед них і ті, що упадали за нею. Яким відмовила, чекаючи свого справжнього. Арсена. Котрий так підло зрадив. Його одруження з Павлиною було зрадою. Так думала тоді Єва. Наштовхнулася поглядом на Тимоша. Він дивився на неї майже як колись – захоплено. Чи так їй тоді здавалося. Він дивився… Продивлявся неї наскрізь. Вона кивнула. Тиміш посміхнувся.

Єва пройшла мимо і тихо промовила:

– Ходи за мною.

Була певна, що піде. Так і сталося.

Єва знову вийшла за хлів, попростувала стежкою. Небо вкривали хмари, крізь які тепер тільки де-не-де проглядали зорі. Хмари огортали її душу, і подумки вона розсувала їх руками. Хай зорі дивляться на її ганьбу.

– Єво! – Вигук Тимоша почула вже на самісінькім березі.

Спинилася. Він підійшов і став поруч. Обдав горілчаним запахом.

– Чого ти кликала, Євцю?

– А то ти не знаєш, – сказала зло. – Чого стирчиш, як пень? Роби, що хочеш…

Мав би накинутися на неї, згребти в обійми, стиснути, притиснути до себе. А він стояв. Невже й цей гидує нею? Якщо ні, то чого пішов?

– Що з тобою, Єво?

– Що зі мною? Ти прийшов, щоб про те спитати?

Єва раптом щосили штовхнула цього теж підлого чоловіка. Та так штовхнула, що він не втримався на ногах, полетів униз, у воду. Вже коли шубовснувся й виринув, почула вигук:

– Здуріла чи що?

Борсався у воді, та навіть не глянула. Знала: тут мілко, не потоне, хай і п’яний. Чи й собі стрибнути, потягти на дно і обом захлинутися?.. Завтра знайдуть чи таки кинуться шукати ще сьогодні?

Доки міркувала, Тиміш вибрався на берег. Сказав ще зліше:

– І як тепер вернуся такий мокрий?

– Як хоч. – І тут її злість, гнів на нього і саму себе змінилися каяттям. – Вибач, щось найшло… Думала, ти на мене кинешся…

Чийсь голос безмовний з-за пліч: «Ти ж сама цього хотіла».

Тиміш:

– Чого ж кликала тоді?

– Я кликала? І бровою не повела. Сам, як той пес, побіг за мною. – Щоби вигоріло ваше дике бабське кодло! – Тиміш далі матюкнувся й подався у бік весілля. А може, й додому перевдягатися, йому ж недалеко.

Єва лишилася сидіти на березі. Холод дедалі дужче заповзав їй під легеньку ситцеву сукенку. Стали бити дрижаки.

«Що ж робити?» – подумала Єва.

Вертатися назад не хотілося. Бачити щастя тих двох, рідних їй і ненависних, було над її силу. І раптом зловила себе на думці, що їй страшенно хочеться, аби сюди прийшла Павлина. Її старша сестра, що вкрала в неї щастя. Хай би підійшла, поклала на голову руку, як не раз робила, коли Єва була маленькою. Пригорнула, як то бувало.

Вона раптом почула Павлинин голос:

– Маленька моя, яка ж ти гарненька. Погляньте, мамо, якою красунею росте наша Євочка.

Наша Євочка… Єва мимоволі озирнулася. Крізь темряву пробивалися вогники в хатах і звучала далека музика. Їхнє весілля! А самої Павлини поруч нема. А як би їй хотілося, щоб Павлина справді підійшла, покинувши те своє неправедне дійство, гульбище, присіла поруч, пригорнулася, сказала, як так трапилося між ними, коли почалося, чому…

Вона сама-самісінька. А Павлина разом з Арсеном. Сповна п’є келих своєї радості, свого щастя. Єва підвелася, тепер у неї всередині все горіло вогнем образи й ненависті. Ще більших, ніж досі.

А як сталося, з чого в них почалося, Єва почула ще за пару тижнів. Коли старша сестра чогось навідалася до них. Може, щоб принести на блюдечку, на тарілочці своє щастя. А може, в мішечку. І оте щастя (щістєчко, казали покійна мама) вивалилося і влізло до хати вслід за Павлиною. Прийшла зовсім інша Павлина. Такою вона не була, коли бігала до того свого трутня на побачення. Ні, не трутня, бо ж Арсен їздив на найбільшому тракторі, який бачила до того у своєму житті. Як і мав їздити справжній чоловік. Справжній чоловік, що незаслужено дістався іншій, її сестрі. А та сестра зробилася геть певна в собі. Аж світилася, кудись зникли вуглуватість і незграбність, дивилася так, мов щойно отримала велику спадщину або збирається будувати велику доминку замість старої халупи.

Пізніше Єва збагне, що так бачила сестру вона. А Павлина насправді лишилася такою, як і перше. Як була досі. Такісінькою. Тоді Павлина й сказала, що вона закохалася в Арсена майже одразу, як його побачила. Ну геть так, як Єва. Але головне, що пізніше вперше пішла до клубу на танці, бо сподівалася побачити там Арсена. І побачила. А що не вміла танцювати, то Арсен взявся її вчити.

А Єва не пішла до клубу. Арсен мусив неї завойовувати, як всі інші хлопці. І був би першим, чию увагу вона б не відкинула гордовито, а прийняла. А він уваги і не виявив. Хіба під час тих танців на братовому весіллі…

Коли Єва почула розповідь-одкровення Павлини, то якраз тримала щось у руці. Склянку або тарілку. І те щось впало й розбилося. Вислизнуло з рук. І розбилося. Ні, не розбилося, тільки покотилося долівкою. І дивна річ: вона, згадуючи, ніяк не може пригадати, що то було – склянка чи тарілка… Все пам’ятала – і розмову, і те, в яку хустину була тоді вбрана Павлина, а це ні… Хоч саме це, вона збагнула потім, було для неї важливе. Найважливіше.

Як Павлина пішла нарешті вже не зі своєї, з їхньої доми, Єва сіла на поріг і довго так сиділа. Заціпеніла, геть байдужа до всього на світі, в якому нічого не існувало. Ні неї, ні Павлини. Навіть Арсена.

Так сиділа, доки мама не спитали:

– Що з тобою, Євцю?

Що з нею… Нічого. Тоді Єва вперше подумала, що відіб’є, неодмінно відіб’є у Павлини Арсена. Спокусить, змусить зрадити сестру. А потім розкаже їй про те. Вона переграє їх обох. І сміятиметься, ой, як сміятиметься. Та коли уявила, що спокушатиме чоловіка, якого вже спокусило, невідомо чим привабило, як останнього дурня, оте незграбисько, одороблисько, подумала: «Завелика честь». І що їй буде огидно те робити – спокушати вже спокушеного. Надкушеного. Червивого. Схожого на виваляне в землі яблуко. А вона ж Єва – Красна Ружа.

А проте помста жила в ній, зріла, як болячка, як нарив, що мусить прорватися, інакше людина помре. Єва старалася ту болячку не помічати, коли в ній озивався, починав гарчати звір, що щирив свої ікла, гладила його, і звір (пес або й тигряка) перетворювався на слухняного муркотливого кота. Єва тоді спускала його на землю – ну, біжи геть. І він біг, щоб повернутися. Не котом, що мур-мур, що треться, випрошуючи ласки, а тим грізним звіром.

Те сталося раптово, теж як спалах. Вийшла з пошти, а навпроти, коло сільмагу, трактор стоїть. Той самий, великий. Його трактор. Єву ноги самі потягли до залізного чудовиська. Рука сама, проти її волі, торкнулася, погладила ту залізяку. Від того залізний тракторисько став живим і теплим. Замуркотів, ніби кіт, а не гарчав, як досі. Єва стояла, наче поруч з Арсеном. А він вийшов з крамниці, насвистуючи. З пачкою цигарок у руці. Насвистуючи… І раптом Єва подумала, що там же торгує Софійка – підступна змійка, яка мала в селі репутацію розбитної, гулящої дівки.

Єва відступила, сховалася за трактор. Подумала: вона вистежить їх, неодмінно вистежить.

З того часу й стала часто виходити, вибігати надвір, ледь зачувала за вікном пошти якийсь гуркіт. Але жодного разу то не був Арсенів трактор. Мовби йому вже й не треба було цигарок.

Раз не витерпіла, забігла до магазину. Софійка відпускала хліб і консерву бабі Улиті, Євиній хрещеній мамі. Спокійна й усміхнена. Ось така ця спокусниця. Арсена в крамниці не було. А він мусив бути. Мусив, мусив…