Голос його звучав спокійно, проте мовби клекотав десь там, у грудях. Звідти він діставав слова і складав їх докупи, вибудовував чи викладав їх перед Лізою.
– Ви бачили цей маєток. У нас є ще інший. І ще один – недобудований. Є квартири у Києві. Є житло за кордоном. Я певен, що мої батьки з радістю приймуть вас, але якщо вам не сподобається жити разом, ми могли б жити чи в іншому будинку, чи в Києві. Де ви забажаєте. Якщо ви мені не вірите, я згоден, щоб ми спочатку уклали шлюбний контракт, де передбачили, що вам належатиме на випадок якоїсь непередбачуваної ситуації. Я згоден, Лізо, на таке. Або на що ви забажаєте… Вирішуйте, Лізо…
«Чому я слухаю все це?» – подумала Ліза і раптом відчула, як з її розгубленості, навіть жаху виростає відповідь – тому що вона хоче це слухати. Вона, а не хтось інший. Їй… їй потрібні такі слова… Всупереч її волі. Всупереч, наперекір чомусь, що жило досі в ній. Вона… вона хоче, щоб ці слова були правдою. Щоб здійснилося щось неможливе. Раптом Ліза вперше за час їхнього знайомства торкнулася його руки, поклала на неї свою руку.
– Максиме, я не знаю, що вам відповісти… Повірте, не знаю… Це так несподівано і неможливо, що я… Давайте поїдемо… Відвезіть мене додому…
– Добре, Лізо, – сказав Максим. – Зараз ми поїдемо. Але все, що я сказав, залишається в силі. Я прошу. Дуже прошу вас зробити мене щасливим і стати моєю дружиною. Повірте, ви жодного разу не пошкодуєте про це. Це звучить надто банально і голосно, але я справді хочу покласти весь світ до ваших ніг. У цій другій коробочці два персні – для нас обох. Я чекатиму на вашу відповідь скільки потрібно. Але не кажіть відразу «ні».
І Ліза… Ліза не сказала. Більше того, вона, гордячка Ліза, обіцяла подумати. Це була не її «відчеплівка», а щось інше. Нехай, вона справді подумає і тоді скаже «ні». Тим більше, що в нього день народження. Вона не псуватиме такий день.
Вона, звісно, відмовилася взяти каблучку з діамантом. Максим покірно згодився, що вручить її пізніше. Попросив тільки відкрити другу коробочку, нехай Ліза хоч гляне на ті персні.
– Давайте іншим разом, – сказала Ліза.
На язик просилися слова: «Відкриєте для іншої», – але вона їх не вимовила.
Ліза покидала палац сама не своя. Начеб ішла не вона, а хтось інший. Хтось інший ступав по килимку, далі по паркету. Хтось інший приймав на плечі з рук Максима її курточку. Комусь він надягав курточку й на мить притулився до чийогось плеча.
Вони вийшли надвір. Хоч тут було світло, як удень, за парканом вже на них чатував вечір. Довго ж вона загостювалася!
Ліза підвела голову до неба і побачила, як крізь хмари і залите земне світло пробивається слабеньке сяйво одинокої зірочки.
Може, то дивиться її ангел-охоронець?
На сходах сидів гарний розумаха Черрі. Дожидався. Коли побачив їх, підійшов і тернувся об Лізину ногу. Мов засоромившись, відійшов трохи вбік. Вже внизу Максим сказав:
– Черрі, ти ж хочеш ще тут побачити Лізу? Попроси Лізу, щоб вона обов’язково повернулася.
І Черрі… Черрі опустився на землю і підповз до Лізи. Ткнувся їй мордочкою в ногу.
– Черрі, – видихнула зворушена Ліза.
Нагнулася, погладила пса і раптом відчула, як зрадливо зволожуються її очі.
Розділ 30
Ліза тієї ночі довго не могла заснути. Додому її, звісно, підвіз Максим. Вибачився, що час пізній і він мусить взяти охорону. Такі вже реалії нашого життя, Лізо. До того ж він ризикував би не тільки собою…
«Якби я прийняла його пропозицію, мені теж довелося б їздити з охороною?» – Ліза намагалася думати іронічно, але якось не виходило. Невже їй стало приємно від такої думки?
Ліза розсердилася. Звісно, на себе. Ах ти ж пані-мадам! Уже злетіла на тин і кукурікаєш?.. Чи сокориш, як та курка…
Отож до Києва їхали двома машинами.
Максим сказав було:
– Ви, звичайно, не залишитесь ночувати? Зовсім в іншій кімнаті, ніж я… гарантую безпеку.
– Ні, – коротко відрізала Ліза.
І все ж… все ж… Вона чекала цих слів. Хоча б для того, щоб сказати своє коротке «ні».
Машину вів шофер. І хоч від нього відділяла товста перегородка, як підозрювала Ліза, броньована – якесь ніби задимлене скло, – за всю дорогу Максим проказав хіба пару речень. Він узяв її руку в свою, потім переплів свої пальці з її пальчиками й так тримав. Ліза… Ліза не прибрала руку, не висмикнула сердито. Вона вже не вміла сердитися. Хай цей день закінчиться на мажорній ноті. Мажорна нота з мажором…
Дивно було їхати поруч з чоловіком, який щойно освідчився, сказав, що так любить. Вірити й не вірити йому. Більше вірити, ніж не вірити. Який жде відповіді.
«Я стомилася, – подумала Ліза. – Надто велика вага для мене. І забагато вражень. Швидше б приїхати…»
Десь на півдорозі Ліза відчула, що її справді дедалі дужче облягає втома, приємна втома. Затягує у своє невидиме павутиння. І вона таки задрімала, як не боролася з дрімотою, і схилила голову на Максимове плече. Плече було тверде і тепле, що відчувалося навіть крізь шкірянку.
– Пробачте, – сказала Ліза, коли отямилася.
– За що? За те, що подарували мені радість? Я навіть не мріяв, що так закінчиться цей день.
– Я більше не буду, – сказала Ліза.
– Будьте, – почула. – Будьте, Лізо, і… взагалі будьте. Ви ж не розумієте, що ви живе диво…
– Де ми? У Києві?
– Так, вже їдемо Києвом.
І вони приїхали. На прощання Максим узяв її руку, поцілував долоню, потім обцілував кожен палець. І цього разу поцілував і другу руку майже так само. Вийшов з машини і відчинив їй двері – саме уособлення галантності.
Сказав:
– До зустрічі, Лізо. Я дуже ждатиму вашого дзвінка. Якщо дозволите, то подзвоню теж.
– Я подзвоню, – сказала Ліза. – Я подумаю і подзвоню.
– Тоді до зв’язку?
– До зв’язку.
І ось Ліза сидить у своїй манюсінькій однокімнатній квартирці. Порівняно з маєтком, з якого вона повернулася, навіть з палацом у тому маєтку, її квартирка як дрібненька ягідка, ні, дрібнюсє зернятко порівняно з великим кавуном. Навіть десятьма чи й більше кавунами. Кавуни солодкі, а її зернятко гірке. Досі Ліза була ним задоволена, жила, як могла. Як уміла. Тепер, виходить, усе змінилося?
Так, змінилося, і не треба себе обманювати.
Про таку пропозицію, яку отримала вона, мріють тисячі, а може, й сотні тисяч, мільйони дівчат з Києва і провінційних містечок і сіл. В усьому світі. Ті дівчата сподіваються на щастя, на фантастичне везіння, недаремно ж такими популярними є численні серіали про сучасних Попелюшок, до яких приходить чи яких знаходить багатий принц і робить їх щасливими. Ліза дивилася не один такий серіал, але доволі скептично ставилася до удач героїнь, котрих знаходили або котрі самі ловили тлустих синиць і вродливих «обаяшок» – синів олігархів чи розлучених багатіїв. А то й тих, що кидали своїх стервозних дуреп-дружин заради молодої і чистої душею Попелюшки. Ха-ха і ще раз ха! У неї не було наміру когось ловити і на щось сподіватися. Вона знала свій рівень і своє середовище. Всі її хлопці були з того середовища. За когось із них вона, може, згодом і вийшла б заміж. Але зустріла Степана, Степанка, Степашка. Він був не схожий на інших, досі знаних, і вона серцем відчула цю інакшість. Спочатку підсміювалася, іноді сердилася, але все більше й більше закохувалася. Їй було добре з ним і в ліжку, й поза ліжком – у місті на каві, на вулиці, на концерті. Вона почала навіть потроху любити й, здається, розуміти той занудний його джаз. Блюзи, від яких спершу тільки крадькома позіхала. Коли вона серцем, всіма своїми відчуттями й тілом занурилась у щастя, смакувала його, як добре вино чи запашну каву, на її дорозі з’явився Максим Качула. Теж не схожий. На Степана і на тих синів багатіїв, про яких вона чула – нахабних, безцеремонних, для яких не було нічого недосяжного. І жінок, і дівчат. Вона виявилася недоступною для Максима Качули. Тонюсінька перегородка її захисту зупинила його.
Ліза тепер думала, що він теж завойовував її, як міг. Лізли до голови якісь незнайомі чи напівзнайомі слова. Ха, вона знайшла їх – елегантна благородність.
