Те, що Максим Качула повівся як звичайний чоловік, хлопець, якому хочеться похвалитися перед гостею, дівчиною, до якої, видно було, більш ніж небайдужий, зворушило Лізу найбільше.

Їй… раптом стало якось затишно.

Вона маленька пушинка на чиїйсь долоні.

Той, на чиїй вона долоні, дивиться на неї і боїться здмухнути. Максим Качула нарешті зістрибнув на підлогу. Коли підійшов до Лізи, вона здивувалася: він зовсім не був задиханим після такої шаленої крутанини. Дихав майже рівномірно.

Їй раптом захотілося доторкнутися до його біцепсів. До… до волохатих грудей, які виднілися з-під сорочки.

– Ходімо? – Ліза ледь здригнулася, почувши це слово.

«Невже він помітив, як я дивилася?»

Кому адресувалося це запитання, Ліза не знала. Невже їй самій?

У будинку він промовив:

– Чесно кажучи, я зголоднів і каюся, що стільки вас вимучив… Потерпіть ще хвилинку…

Хвилинка, звісно, розтяглася. Ліза пройшла через кілька багато умебльованих кімнат. На стінах була ціла виставка картин. Картин відомих іноземних і українських художників. Які коштували великих грошей. Всього, що вона побачила, не можна було увібрати. Вона тільки трохи постояла біля картини, на якій хлопець виходив до дівчини, що несла воду. Почула раптом пісню «Несе Галя воду». Пісню в ній самій. Несе Ліза воду… Вона заплющила очі й прогнала видиво. На сусідній картині смаглявка рвала виноград, а збоку визирала чиясь цікава мордочка… Ліза в уяві на мить опинилася на тому гарячому півдні не знати якого століття. «Потрясна пригода», – подумала.

Але те, чим вона, ця пригода, закінчилася, перевершило все можливе. А може, її сподівання? То сподівання все-таки були?

Коли вона їхала сюди, передбачала, що Максим Качула, спробує завести мову про продовження їхніх взаємин, про ще одну зустріч. Вона заготувала слова – відмова повинна бути гнівною і рішучою. Вона не вірила, що їй судилася доля Попелюшки, яку полюбив і зробить щасливою королевич… Чи як там – олігархевич абощо… Принц не для неї… До того ж її принц з’явився надто пізно, вона вже закохана…

І все ж… все ж… все ж…

Малесенька пташечка дзьобала її душу, докірливо цвірінькала, маленька мишка намагалася прогризти дірочку, жалібно пищала, просилася випустити, вона візьме лише дрібненьке зернятко, невже тобі шкода, Лізо… Все решта лишиться тобі…

То був маленький зальчик зі всього лиш кількома картинами на стінах – українські пейзажі, якась абстракція, а ще картина, на якій були тільки різнокольорові маленькі й більші крапки. В зальчику стояли невелика книжкова шафа й інша шафа, в якій були розставлені різні фігурки – люди, звірі, птахи, а ще фігурки загадкові й безформенні. Біля стіни був диван, поруч – два шкіряні крісла. Посередині – стіл, на якому розставлена їжа – кілька тарілок з м’ясними стравами і салатами, фрукти, а ще кілька пляшок вина і особливі пляшки, Максим пояснив, що це віскі й коньяк. Віскі – то його улюблений спиртний напій, який він іноді собі дозволяє, а коньяк називається «Камю», але це справжній французький коньяк, бо тільки цей виріб за міжнародними правилами має право називатися коньяком, а все інше – то бренді. «Коли ми ввійдемо колись до Євросоюзу, – посміхнувся Максим, – то найбільшим ударом для деяких наших відомих українців буде те, що доведеться пити бренді, як воно називається у всьому світі, або ж купувати справжній коньяк, який виробляється у французькій провінції, що так і називається. Можемо випити вина, тут, на ваш вибір, – назви Ліза не запам’ятала, – це сухе вино, біле й червоне, напівсолодке, гарної витримки, або “Камю”, щоб скуштувати, який на смак отой французький письменник і філософ. Або я вип’ю віскі, а ви вино, яке виберете…»

Ліза вибрала коньяк. Вона вирішила, що нагоди скуштувати цей напій (справжній!) може й не трапитися більше в її житті. Напій виявився м’який, не обпік, а наче попестив піднебіння й не мав нічого спільного з тим «коньяком», який продавали на їхньому базарі.

До того було вручення подарунків. Максим позахоплювався Лізиними дитячими малюнками, сказав, що він сьогодні перший раз шкодує, що колись не пробував малювати й собі, признався, що вперше бачить ляльку-мотанку, повідомив, що поставить на особливій полиці його особливої колекції. Тут ось ті речі, які його дуже здивували при першому погляді на них, тому й купував, а це буде подарунок! Похвалив ікебану з дивними словами:

«Це ви, Лізо, дякую». Про антологію англійською мовою: «Лізо, чесне слово, я зворушений». І тут же, заглянувши у книжку, закрив її і прочитав напам’ять вірш англійською. Сказав:

– Це Кітс. Ми його в Оксфорді вивчали, сперечалися. Диви, не забув.

Про те, чому вони святкують саме в цій кімнаті, пояснив, що кімната особлива, сюди він приходить, коли йому треба усамітнитися. Не коли йому важко на душі, тоді або можна побродити на природі, або просто завалитися на диван чи ліжко деінде й постаратися відключитися, або погасити депресію якоюсь розвагою. У цю кімнату він приходить, коли його настрій не можна пояснити словами, коли й болісно й начеб радісно, коли чекаєш чогось такого, що неодмінно має прийти, коли ти сам і водночас із цілим світом. А ще приходить сюди, як настають рідкісні періоди вмиротворення, коли геть нічого не хочеться, а хочеться повірити, що світ добрий і лагідний, а не злий, підступний і брудний. Його батько і мама знають, що в цю кімнату не можна заходити, що це його кімната, як каже мама – правда, трохи з іронією, – замок його душі.

– Я гадаю, Лізо, ви пробачите цю мою примху посидіти з вами в цій кімнаті. Справді посвяткувати. Повірите, іншого відзначення у мене сьогодні не буде. Ви, мабуть, здивовані, що нікого не побачили й не зустріли в цьому маєтку, правда ж, Лізо?

– Так, – призналася Ліза.

– Не буду приховувати, в нас є і охорона, і обслуга, – сказав Максим, – але мені хотілося якщо святкувати, то по-справжньому. Удвох. Щоб були тільки ми. А мені ж прикро, що ми за вашою волею більше не побачимося. Знаєте, який у мене тоді настрій… Не суптеся, Лізо. Я жива людина. Я сьогодні впустив у цю кімнату білу пташку. Розумію, надто красиво… Чорт, мені чомусь не хочеться шукати інших слів. Давайте вип’ємо, що ми тут удвох.

– Сьогодні ще були Черрі, коні і білочки, – сказала Ліза. – І ваш Султан.

– Так, але вони не в рахунок. Хоча… Признайтеся, білочки вам сподобалися… І Альба..

– А особливо Черрі, – усміхнулася Ліза. – Якби я жила не в однокімнатній квартирі, я спробувала б його у вас купити…

– Він буде вашим, Лізо, – сказав Максим. – Якщо захочете, звичайно…

«І житиме в моїй халабуді, – подумала Ліза. – А хто ж його виводитиме гуляти?»

Вони випили. Ліза зробила однюсінький ковток. Їй треба бути тверезою. Чому в ній дедалі більше оселяється страх?.. Страх, який приходить на зміну довірі… Довірі до Максима, його слів, поведінки. Це мовби хлопець, якого вона знала давно, тільки який не знати чого розбагатів. Він змінив, перекреслив усі ті уявлення про синків багатіїв, мажорів. Йому раптом захотілося повірити. Ця віра народжувала щось нове в Лізі. У ній самій.

Наче знайомила з іншою Лізою, котра чекала свого часу, щоб прийти на зміну тій, колишній. Ця Ліза розминалася з Лізою до того, довірливо і водночас зневажливо посміхалася. Вона знала щось таке, чого не знала Ліза колишня. І вже не дізнається. Ось у чому річ. Новій Лізі було шкода себе колишню. І вона промовляє за себе і за неї: «Я тут!»

«Повна шизуха, – подумала Ліза. – Мені добре, тільки й усього, хоч казки і кінчаються. За вікном уже вечір, скоро прийде пора повертатися з балу».

Тут Ліза зрозуміла одну з причин її страху. Вона у величезному маєтку була в повній владі чоловіка, який сидів навпроти. Він міг зробити з нею що завгодно. Всупереч її опору. І ніхто не прийде на виручку – ні таємнича схована обслуга чи прислуга, ні невидима охорона. Потужна сила струменіла з усієї його постави. Не може бути, щоб такому чоловікові не хотілося мати жінку, дівчину тепер, негайно. Тим більше таку, якій зробив стільки компліментів. І подарунок. До якої явно не байдужий. З якою зустрічається востаннє, найостанніше ще раз, щоб потім зустрітися знову. Ні, ні і ще раз ні. Цього не буде ніколи.