Максим знав. У Андрієвських, на відміну від Качул, було четверо дітей. Але старший син загинув ще молодим, сівши за кермо добре «піддатим». Другий син став наркоманом і нині перебуває в клініці для невиліковно психічнохворих. Донька поїхала в Голландію і там лишилася в якійсь комуні. Від перипетій з дітьми два роки тому віддала Богові душу після інфаркту дружина Андрієвського. Отже, єдина спадкоємиця – Альбіна.

– А та друга, що в Голландії? – Максим спитав тоді без емоцій, швидше з інтересу.

– Про ту я сам подбаю, – сказав старший Качула. – Займися Альбіною. Коли проведемо в кращий світ Юрія Петровича, ти станеш власником того, що він має. Навіть якщо спадкоємицею буде Альбіна. Я потурбуюсь через нашого адвоката, ну, й відомого тобі нотаріуса, щоб шлюбний контракт був правильно складений. Та гадаю, Юрик теж не проти, якщо його добро потрапить у такі надійні руки, як твої, а не буде за два-три роки розтринькане Альбіною. За тобою лишається ця сучечка, все решту я беру на себе. Тільки треба діяти оперативно. Згода?

– Згода, – сказав тоді Максим. – Ти, папá, великий стратег і тактик.

– Отож-бо, вчися, поки я живий, – засміявся вітчим. – Може, трапиться так, що не я, а ти станеш першим доларовим мільярдером у нашій родині. Дій.

І Максим почав діяти. Він і раніше кілька разів перетинався з Альбіною – в ресторанах, на прийомах, концертах. Вони сім’єю гостювали в Андрієвських, а старий Андрієвський з донькою – в них. Раз у маєтку, а раз у київській квартирі. Максим знав усі прийоми спілкування з такими дівчатами (точніше – дамочками). Він грався словами, імітував здивування, веселість, захоплення, він почувався актором і клоуном, який насправді заманює жертву у свої тенета, наче павук – дурну довірливу муху, йому було приємно відчувати, як бринить натягнута ним павутина в передчутті тої, яка до неї прилипне. Він грався м’язами, і вони теж бриніли, Альбіна дивилася на них, у його очах до захоплення додавалося ледь-ледь насмішкуватості, й це теж, він знав, вабило жінок. Бо – як сказала колись ще одна «Альбіна», тільки з трохи вищим інтелектом, – у жінці, навіть дуже розумній і впевненій у собі, є потреба почуватися хоч раз чи два в житті трохи дурненькою і безпорадною біля сильного повелителя, якого от-от приручиш.

– Я тобі справді потрібна? – Альбіна спитала це, на мить притиснувшись до нього, її очі безсоромно кликали й відштовхували, заохочуючи до ще більшої гри.

– Дуже, – сказав Максим.

– А навіщо?

– Все життя будемо гратися, й ти будеш поруч зі мною вільна, – сказав Максим.

– Та ти ідеальний чоловік, – засміялася Альбіна.

– Біля ваших ніг, мадам.

З цією, як визначив батько, сучечкою не часто грали всерйоз, не часто її надовго кликали чоловіки у своє життя. Вона й не прагла чогось серйознішого, але, як усяка жінка, навіть найрозумніша, потаємно бажала справжнього серйозного чоловічого ставлення до себе. І Максим своєю поведінкою, увагою, де поєднувалися гумор, гра і нібито непідробне захоплення, обіцяв таке ставлення, кликав у щось значиміше. Вона готова була піти, тим паче Максим був і вродливим, і сильним, і упевненим, і діловитим сином бізнесмена, хай не надто, але багатшого за її батька. Вона, очевидно, сказала собі, що пора нарешті спробувати, що воно таке – справжнє заміжжя й сімейне життя. Цей претендент їй підходив.

Через місяць Максим переспав з нею і показав клас, поєднуючи грубуватість із ніжністю, яка мовби соромливо визирала у доторках до інтимних місць, у позирках вродливих очей, що, як і руки, трохи сором’язливо, але пристрасно обіймали її.

Вранці він подарував їй золотий ланцюжок, який увінчував діамант, вставлений в сердечко.

Прошептав:

– Спасибі.

Поцілував у вушко і шию. І відчув – її хоч завтра можна вести під вінець.

Після того він пішов прийняти ранковий душ і раптом, дивлячись у дзеркало на стіні, побачив глузливого незнайомого чоловіка, який наче визирав з-за чийогось плеча.

– Така селявуха, – сказав він.

А далі подумки: тебе, братухо, не обдурюю. Я й після цього буду вільним. Життя теж, по суті, бізнес.

Відкрутив крана, по тілу вдарили холодні й злі струмені. Довго їх терпів, бо інакше було би боляче терпіти самого себе.

Через день, переходячи площу, він зустрівся поглядом з дівчиною у скромній курточці, котра обдала його поглядом. Звичайним. Була бідненько вдягнута, таких на їхніх заводах і фірмах працювало чимало. Ще більше бродило по цьому місту.

Чому ж тоді йому потім захотілося перейти майдан, щоб побачити цю дівчину?

Дівчини не побачив, але…

Ввечері він не поїхав, як було домовилися перед тим, до Альбіни. Подзвонив, послався на термінові справи. Наступного вечора збрехав, що їде у відрядження.

А як він зрадів, коли побачив те дівчисько на мосту…

Ба, він зрадів у глибині душі (радість, поєднана з прикрістю), коли вона, явно його злякавшись, все ж дала гідний відлуп.

І зрадів, коли сказала, де працює.

Ще більше зрадів (ха-ха!), коли зрозумів, що доведеться докладати зусиль, щоб завоювати це дівчисько. Нахабне, на яке не справили враження ні його джип, ні його пропозиція пообідати, ні його вигляд, чоловіча врода. Яке, він зрозумів, не можна було викрадати, до якого не можна було застосовувати будь-яке насилля…

Чому?

Він знав, що слідування архаїчним моральним принципам – уділ слабаків і нічого, крім поразок, не приносить.

Він десь читав, що закоханість, кохання, так звані почуття – то звичайнісінький невроз. А взаємна обопільна закоханість – не що інше як збіг (на якийсь час) двох неврозів. Чи неврозів у двох. Обох. І все.

Максим пригадав, що він читав це в журналі, який, здається, називався «Країна». Їх промовила в інтерв’ю молоденька дамочка. Судячи з вигляду – упевнена в собі. І він повністю був з нею згоден.

Невроз. Влучно сказано.

Його країна, країна, в якій він жив і почувався господарем, з якої не збирався нікуди втікати, як і його батько, була повна невдах і лохів, над якими стояли такі, як він. Кожен мав свою роль і своє призначення, яке відробляв.

Це була зрозуміла система.

Дівчина, яку звали, виявляється, банально і старомодно – Ліза, – з цієї системи випадала.

Чи йому так здавалося?

Хай як би там було, але її належало в ту систему повернути. Якщо так трапиться, то буде щось більше, ніж його персональна перемога. Дівчина хоче нав’язати свої правила гри, а він, Максим, нав’яже свої, й вони обов’язково переважать. Шостим, дванадцятим чи сто сьомим відчуттям він раптом усвідомив: перемога над цією дівчиною, за особливими правилами, вартує значно більше, ніж одруження з тією дурною, хоч і багатою, Альбіною.

Так він розпочав цю гру. Зі щоденної купівлі квітів у крамничці, де Ліза заробляла якісь копійки.

Сьогоднішній обід блискуче довів, що вибрана Максимом тактика була правильною. Обід був другим етапом завоювання Лізи, і він обережно й уміло пішов на облогу. Спочатку вів мову про те, про се – про свого колишнього сусіда з його дивною звичкою у вихідні об’їжджати Київ, пересідаючи з трамвая на трамвай, з автобуса на автобус, тролейбуса на тролейбус, про те, що з Володимирської гірки найліпше спостерігати, як місто восени поступово вкривається багрянцем, про свій похід з хлопцями в ніч на перше травня на Лису гору, де відьми нібито саме тоді влаштовують свій шабаш, про те, що в Києві є території, схожі на маленькі села посеред великого міста, і як вони школярами крали яблука в садках коло тих хаток, про свою любов до математики і нелюбов до літератури, і як змушував себе вивчати напам’ять кожного дня по віршу, про свою мрію в дитинстві, та й підлітком, обов’язково стати відомим боксером… Він показував: я звичайний, простий київський хлопець, зі своїми вподобаннями, захопленнями, схильностями й недоліками. Я такий, як є. Я творив себе, як міг. Я не граю, а розповідаю й довіряюся.

Ліза поступово втягалася в розмову, спочатку скупо, а потім дедалі відвертіше стала розповідати й про себе. Коли ж Максим узявся розказувати, як проводив ще дошкільне дитинство, а потім і канікули в селі у бабусі Федори (то була реальна бабуся, мати його справжнього, себто біологічного батька), Ліза не витерпіла, і з її вуст полилася переривчаста схвильована розповідь про власне дитинство. Вона мов поспішала вилити все це, позбавитися спогадів, а там будь що буде. Вона кидала ще один виклик – ось я така, і таку ти, звичайно, не сприймеш, така тобі, сину багача, не годиться для любові. Так Максим дізнався про її бабусю Павлину, просту робітницю, яка, правда, любила читати художню літературу, бабусю, яку Ліза врешті стала називати мамою. Довідався, що Лізин батько Олег був кримінальником, доволі жорстоким, тричі сидів у в’язниці, де зрештою й загинув. А мати зникла невідомо де. Максим хотів було спитати, як звали Лізину матір, як її прізвище, можливо, допоміг би через свої зв’язки знайти, якщо вона ще жива. Та зупинив себе – цього не треба робити. Це та знахідка, яка може вибухнути.