Леся присвиснула. Знову крутнулася. Торкнулася рукою щойно подарованого Максимом букета.

– Степашко, як ти його називаєш… Не сміши, подруго… Все… Тримайся за цю кадру, як воша за кожуха. З тебе могорич і три пончики… Я побігла. Може, ще сьогодні хто купить якогось горщика чи паршиву каструльку. Чао-какао, фартова подруго. – Леся спинилася на порозі. Спитала: – Хто він?

– Я не знаю, – сказала Ліза. – Лесько, їй-Богу, не знаю. Якийсь бізнесмен.

– Ну-ну, – мовила Леся.

І розтала за вікном. Сутінки все більше огортали Київ. Ліза поспішала додому з величезним – сім квіток – букетом улюблених «троянд із підсвіткою». Подумала, що сім – щасливе число.

Вдома вона насамперед ввімкнула свого старенького компа, купленого для неї ще мамою-бабусею Павлиною. Влізла у «Ґуґл». І знайшла того, кого шукала.

Качула Дмитро Пилипович. Качула Максим Дмитрович. Старший Качула виявився одним з найбагатших людей України. Входив до першої півсотні найбагатших. Його статки оцінювалися у майже півмільярда доларів. Доларів, а не гривень! Він був багатопрофільним могутнім бізнесменом, якому належали будівельні фірми, переробні підприємства, аграрні фірми, заводи і заводики, велика нерухомість. Йому належали телеканал і газета. Його інтереси в парламенті лобіювали відомі депутати. Під час Революції гідності, іронізував (чи захоплювався) автор коментаря, Качула-старший зорієнтувався і, коли ще нічого не було відомо, підтримав повсталих. Йому належали два маєтки, квартири в Києві, гараж дорогих машин. Конюшня і власна тваринницька ферма. І ще йому приписували палаци і замок за кордоном. Підозрювали, що той замок не єдиний. Підозрювали великі кошти в офшорах.

Максим Качула закінчив Оксфордський університет, був економістом за освітою. Майстром спорту з боксу. Власником колекції дорогезної китайської порцеляни. І нащадком, співвласником статків Качули-старшого.

З портрета в Інтернеті стримано, напівіронічно посміхався саме той Максим Качула, який годину тому подарував їй букет квітів, Лізиних улюблених, і запросив на обід у понеділок. Який явно був до неї небайдужим. Був? Справді?

Чим далі читала Ліза, тим більше її кидало то в жар, то в холод. Вона відчувала, що таки нічогісінько не розуміє. Невже вона і є тою Попелюшкою, котра от-от може стати принцесою? Чи це якась гра, якась дика пастка?

А як же її любий Степашко?

Втім, вона сама поставила умову і Максим Качула погодився, що буде тільки обід. Єдиний обід і все. Світ, про який вона прочитала, до якого мимохідь доторкнулася, не для неї. Вона в ньому нічого не розуміє, і слава Богу. Це надто фантастично, аби бути правдою. Справу закрито. І все ж… Все ж… Все ж…

«Доживемо до понеділка», – подумала Ліза і пригадала, що так називалося кіно про школу, яке вона колись дивилася.

Звісно, вона прожила суботу й неділю. Дні були тягучими, наче кисіль, якого береш у маленьку ложечку і пробуєш так їсти. Ліза їла свій кисіль повільно, насолоджуючись знущанням над собою: ага, ти хочеш, ти прагнеш цієї зустрічі, то от маєш чекання – розсипане, розтягнуте, – ну й переживай, перемотуй себе. Ліза була на диво веселою й жартівливою з покупцями, котрі заходили до крамнички, але на дні її веселощів і безтурботності все одно жив черв’як страху, який роз’їдав ці довгі тягучі дні. А може, й навпаки – ненаситне пташеня, котре хоче з’їсти побільше черв’ячків. Шукай їх, Лізо, годуй, хай лопає ненажера.

Ліза побігла до Лесі й сказала, що має для неї сюрприз. Який – скаже під вечір. Але не сказала, бо сюрприз був такий, що вона надумала собі й тому мажорові на зло взяти з собою Леську. Ото злитиметься на неї той мажорчик. Однак не розповіла про майбутню зустріч, обід і не взяла Лесю з собою. В останній момент хтось сказав: «Лізо, не будь дурна і шалена». Вона й перестала такою бути, вернулася до своєї крамнички, підперла щоку рукою і втупилася у вікно. Сказала собі, що це для неї найліпша поза.

Одне слово, вона зрозуміла, що досі була сама не своя. Що надто багато важила для неї та зустріч, той обід. Ніби дійсно на щось надіялася. Насправді вона була маленькою мишкою, котру хочуть заманити у пастку, й сир у мишоловці вже просочений отрутою. Так вкотре подумала Ліза і несподівано… заспокоїлася. Смішно уявити, що нащадок власника імперії Качули (чи Качул) має до неї якийсь справжній інтерес.

«Ти наїлося, пташенятко?» – спитала Ліза у малого ненажери. І відчула, що пташеня вже спить.

Вона подзвонила до Ірки – ля-ля, ля-ля про все й ні про що, до Людки, подруги по торговому училищу – ще більше ля-ля про велику ніпрощоху, до Лєрки-Валєрки, до Степашка-Степанка – ах, милий мій, ах, любчику, я знаю, як ти без мене сумуєш, мені тутечки теж сумно-сумненько. Пресумненько, ха!

– Тебе хтось образив, Лізо? – спитав пронизливий і всевідаючий Степанко (віднині геть Степашку, сказала собі Ліза). – А ми тут з хлопцями п’ємо пиво.

– Ах, ти п’єш пиво! – Ліза вигукнула, ще й засміялася – трохи істерично, але таки весело.

Отакий сум за нею був у її Степанка! То й вона відповість тим же.

Ліза пішла до піцерії через вулицю й замовила величезну піцуху. Таку велику, що всю не злопала сама. Принесла шматок Лесі.

– Ти якась така сьогодні, Лізо, – сказала Леся. – У тебе, випадково, завтра не весілля?!

Ліза засміялася і раптом зрозуміла, що знущання над самою собою вдалося, що чекання розсипалося й вона вже спокійна, як десять, а може, й сотня удавів.

І прийшло вирішення питання, над яким таки мучилася ці два дні: що вдягти на ту зустріч, на той обід. Перебрала в уяві все найліпше, що в неї було, навіть подумала, чи не купити нову гарну сукню в магазині на їхньому ж ринку, яка їй кілька днів тому сподобалася.

– А дудочки, – сказала Ліза вголос. – Дудоньки з гармонькою! Я ні до чого не готуюся.

Вранці в понеділок вона пішла до невеличкої перукарні неподалік їхнього будинку і попросила перукарку Віруньчика зробити їй на голові дві косички, та чимсмішніші.

– Як у маленького клоуна, – сказала Ліза. – Такі відстовбурчені, як у першокласниці. Ні, в манюні з дитсадка.

– Бу зроблено, – відповіла Віруньчик.

І зробила. Із такою смішною зачіскою, в джинсах і ще шкільній своїй рожевій курточці Ліза й постала перед джипом того мажора, спізнившись на цілих двадцять (хотіла на сорок, але не витерпіла) хвилин. Максим Качула був у звичній своїй шкірянці.

Не дорікнув за запізнення (ввічливий), тільки сказав, побачивши Лізин прикид:

– А ви симпатична хуліганка, Лізо.

І далі додав, що можуть поїхати в будь-який ресторан (найдорожчий, хотіла сказати Ліза, але не сказала), а можуть у той ресторанчик за містом, куди він хотів завезти її минулого разу.

– Не будемо міняти планів, – сказала Ліза.

– До ресторанчика в ліску?

– Так.

Проте зіграти «дурочку з переулочка», як вона було намітила собі, не вдалося. Щось в ній знову заморозилося. А мо’ й зламалося. Трах-тарах – і все. Але вже в ресторанчику, в маленькій кабінці, куди завів її Максим, коли вона у відповідь на його питання «То що ви хочете замовити?» сказала: «Замовляйте що завгодно, мені все одно», Ліза вирішила, що буде сама собою, тільки й всього. Грає цей тип, безумовно, грає, а вона не буде навіть розкачувати цієї гри, відбуде цей обов’язковий обід. І розійдуться, як у морі кораблі.

«Не розійдемося», – сказав хтось Лізі.

Той «хтось» останнім часом надто часто став навідуватися до неї.

Ліза не підозрювала, що це говорить до неї її друге «я». А може, частинка першого «я», яку вона мовби комусь позичила, і тепер їй повертали його. Повертали, щоб вона пізнавала себе?

Доки вони чекали, щоб їм принесли замовлення, Максим спитав, чи раніше Ліза любила носити такі хвостики.

– Любила, дуже любила, – відповіла Ліза.

Насправді ж вона завжди любила стригтися коротко і навіть сперечалася з мамою Павлиною, яка хотіла, щоб у доньки-внучки було пишне, розкішне волосся. Відпускати довге почала недавно, коли одного разу згадала маму Павлину. Згадала той день, коли їй захотілося бабусю називати мамою. Тоді вона була ще школяркою. Тоді…