Тут вона почула жалібний голос. Квилила та чужа жінка. В далекому селі. Промовляла щиро чи просто ритуально, бо так треба було. А може, й справді не уявляла свого життя без чоловіка, за тілом якого йшла згорьована…
«А якщо Степанко ще живий і я жива, – подумала Ліза. – Ну Боже ж мій, де взялася та любов на мою голову? Що з нею робити, і що зі мною робити, я проста київська дівка, дівуля, що ж я роблю… Може, ще не пізно втекти?»
Вона підвела очі й поглянула на свій портрет. І тут їй здалося, що та Ліза посміхається тепер трохи глузливо. І каже їй, теперішній: ти мені чужа. Чужа, якщо хотіла і досі хочеш продати своє щастя, якого зазнала. Продати за той же палац, маєток, діаманти, за багато що… Не раз чула Ліза слова: «Це мій бізнес». Її бізнесом виявилася власна душа. Не продаж квітів, бо то були чужі квіти, які приносили прибуток власниці крамнички, а душа і любов. Вона б за них вторгувала дуже багато. Може, більше, ніж той дядько з бородою, якого бачила на картинці. Як там його… Щось мекаюче. Ні, мекаючим було в того, хто купував душу. Ліза згадала про бабину козу. Треба глянути на те диво природи, про яке розповідав Степанко.
Але коли вона підвелася, погляд знову впав на зошит у світло-зеленій палітурці. І тут вона пригадала, що десь читала, як якийсь чоловік, здається, письменник, перед одруженням дав прочитати свій дуже відвертий щоденник майбутній дружині. Як та була шокована і все ж вийшла за нього. Ліза… Ліза пригадала, що колись у школі про цей випадок розповідала їм вчителька. І що письменника звали Толстой. Лев Толстой. А його дружину Софією.
«Ну, Степанко ж не Толстой, – усміхнулася Ліза. – І я не… не…»
Подумала:
«Зараз прийде Степанко…»
І кинулася до зошита. Вирішила: прочитає хоча б останній запис. Найостанніший. Коли Степан повідомив, що начебто закохався в іншу.
«3 грудня. Нарешті закінчується цей довгий день. Є прощена неділя, а яка була в мене? Я прощаю самому собі. Прощаю? Вчора була моя персональна поминальна субота. Вперше до чортиків напився. На самоті. Сьогодні дав слово, що більше не питиму. Ні сам, ні з кимось. Може, й дотримаю. Біда в іншому – я зрозумів, що я не тільки звичайна слабка людина, але й великий егоїст. Я не зможу бути щасливим тільки від того, що десь там буде щасливою з іншим Ліза. Я не просто страждатиму, а завжди бачитиму її поруч із собою. Пам’ятатиму її голос, її тіло. І чомусь здається, що навіть будучи щасливою з тим іншим, багатим, Ліза теж страждатиме. Покине його? Але ж це означає, що я двічі егоїст. Я бачив подібну сцену в якійсь “мильній опері”. Я не хочу такого “хепі-енду”, от яка біда. А чого я хочу? Я хочу бути поруч із нею, гладити її волосся, вдихати, мати її всю, до останньої краплини. Банально? А мені боляче. І вже розумію, що ніколи цього не матиму. Існує, існує якийсь вихід. Але, може, найбільша мужність сказати не їй, а собі, тільки собі: “Будь щасливою, Лізо”? І тільки цього й бажати? Може, це і є найвища любов? Але ж як болить…»
Ліза дочитала, відклала, стрімко закрила зошит. Невидима дуга здушила груди. Вона стала, як в тумані, шукати щось очима. І знайшла. Це була подушка, та подушка на ліжкові, на якій щоночі спав Степан. Її Степанко. Чому вона досі сюди жодного разу не приїхала?
Ліза кинулася на ліжко і впала обличчям на подушку. Вона вдихала запахи (його запахи!), а в голові лунали слова зі щоденника: «вдихати, мати її всю».
Вона мала його і матиме довіку.
Її привели до тями голоси. Вернувся Степанко? Ліза піднялася з ліжка, поглянула у вікно. І зустрілася поглядом з білим рогатим створінням.
Коза.
Частина п’ята
Розділ 33
Очікуючи на повернення і візит до неї Максима Качули, Ліза тремтіла в душі, як ціла хмара осикового листя. Вона усвідомлювала свою велику владу над ним, інакше він не поводився б так, не вів би вмілу й небезпечну гру із нею, простою, бідною київською дівчиною. Що гра була, вона розуміла все більше, коли пригадувала історію їхнього знайомства, взаємин. Він справді вміло (чи як умів), крок за кроком завойовував її. Але кілька разів – у понеділок, вівторок, середу – у вухах і мозку Лізи звучали слова Лії: «Подумайте, Лізо, як може він дозволяти так принижувати мене, якщо справді любить вас?»
Однак голос Максима був таки наповнений любов’ю, коли в середу ввечері Ліза почула в трубці його впевнений, мужній і водночас ніжний голос:
– Лізонько, я вже в Києві…
Ліза повагалася цілих півхвилини, перш ніж озватися, коли побачила на своєму мобільнику слово «Максим». Але телефон вперто не вмовкав. І вона за ці секунди вирішила: скаже відразу все, бо інакше… Інакше вона завтра здасться, або вночі кинеться з даху над вісімнадцятим поверхом. Вона попросила було Степанка, щоб він того вечора лишився з нею. Так певніше почувалася б під час розмови, хай і телефонної. Але потім вона буквально виштовхала коханого зі словами:
– Я сама, сама, сама… Сама все скажу йому.
– Лізо… – Степан дивився на неї жалісливо і… І захоплено. Щоправда, сказав: – Я боюся за тебе, Лізо.
– А ти не бійся. Я буду мужня, як сто тисяч спартанців.
– Горобеня моє, – сказав Степан. – Їх було триста. Хоч і проти великої армії, але триста. А ти будеш одна.
– Ні, не одна, – вперто сказала Ліза. – І бачиш, я навіть знаю, хто такі спартанці.
– Тоді тримайся, спартаночко. Нас чекають нелегкі дні.
– Ти маєш рацію. З моєї крамнички мені, певне, доведеться піти.
– Чому? Ти думаєш, що він…
– Він всесильний…
– Але не над нами, – довершив її фразу Степан. – Головне, що ти у мене є.
– А ти у мене.
Легко їм було казати. А тепер перед Максимовим голосом Ліза зробилася, відчула себе маленькою мишкою у нірці, в яку сунулася лапа кота. Тієї миті, коли задзвонив її смартфон, протягом тридцяти миттєвостей, навіть більше, маленька мишка Лізка ще не знала, що перед нею, що вона чує дихання не кота, а великого грізного тигра. Поки ж що вона почула його ніжний голос:
– Лізонько, я вже в Києві. Мчався на крилах не тільки в прямому сенсі. Вирушаю з Борисполя. Може, я відразу заїду до тебе? Я заїду по тебе?
Звичайно, він очікував почути тільки «так». Вона вже сказала своє «так» і мусила його підтвердити. Словами «Так, я тебе чекаю» чи іншими, подібними. «Я тебе дуже чекаю».
– Ні, Максиме, – сказала маленька мишка Ліза. – Давайте зустрінемося завтра.
– Але чому? Ми могли б разом повечеряти… Я дуже хочу побачити тебе – зараз, негайно…
– Я не можу зараз. Ми поговоримо з вами завтра.
– З вами… Ти знову кажеш мені «ви»? Що сталося, Лізо?
– Сталося, Максиме. Я… Я зрозуміла, що кохаю Степана і не можу бути з вами. Я була в нього, і він був у мене… Пробачте, будь ласка…
– Гарні у нас з тобою справи. – Голос Максима став не тільки розчарованим, а й виразно покрижанів. – Я зараз негайно приїду до тебе.
– Не треба, Максиме. Я…
Ліза ледве не вимовила «Я вас боюся» чи «Я боюся зустрічі з вами». Затремтів не тільки її голос, але й вона вся. Ще більше, ніж перед цією розмовою.
– Треба, Лізо, – твердо сказав Максим Качула. – Краще відразу все вияснити. Я зараз буду в тебе. До зустрічі, моя люба.
Він відімкнувся. Ліза міцно стисла свій мобільник, в якому жив голос грізного тигра. Що тигра – вона ясно відчула, збагнула якоюсь десятою чи сто десятою жіночою інтуїцією.
– Степанку, – жалібно сказала Ліза вголос. – Даремно я тебе відпустила… Даремно я тебе прогнала… Що тепер буде?
А що буде, вона зрозуміла, коли поглянула на портрет мами-бабусі Павлини. Та дивилася на Лізу і… і печально, але й підбадьорливо всміхалася. Ліза кинулася, схопила фотопортрет мами-бабусі й притисла до грудей. Вона тисла й тисла його, і раптом відчула, як їй стає тепліше і кудись зникає страх. Вона не почула голосу мами-бабусі «Я з тобою», але наче зримо відчула її присутність у цій маленькій квартирці. Світлини Степана в неї не було, він жив у її смартфоні, місяць тому Ліза за гроші зі свого «таємного фонду» купила дорожчий апарат, аби зазнімкувати коханого – вона була дитиною свого часу. Ліза поставила портрет мами-бабусі на стіл і подумки поруч поставила фото Степана. Вона була готова до розмови з Максимом Качулою.
