– Він… Він спочатку погрожував, потім запропонував мені… Сказав, що купить у Києві двокімнатну квартиру і я працюватиму в гарній київській гімназії. Що може забезпечити машиною…

«Ось яка, виявляється, моя справжня ціна», – подумала Ліза.

– І ти згодився?

Вона завмерла, а тоді шарпнула Степана за руку:

– То ти згодився!

– Ні, ні, Лізо, що ти, – вигукнув Степан. – Я його не злякався, я… просто подумав, що ти справді маєш бути щасливою. З ним набагато щасливішою. Від його подачок я відмовився… Але ти, ти маєш бути щасливою, щасливішою, ніж зі мною. Тому подзвонив і…

– І збрехав про вчительку…

– Так.

Ліза поглянула в очі худорлявому, худющому хлопцеві, зовсім не схожому на вчителя. «Ну, зовсім не схожому», – промайнуло в її голові. Вона чітко, гранично чітко, аж ніби щось продзвеніло в цьому зимово-осінньому повітрі, відчула: дорожчого нікого за цього хлопчика – вчителя і не вчителя – в її житті не було і не буде. Як вона могла навіть у думках зраджувати його?.. Вона ж його кохає й кохатиме. Кохає й кохатиме.

– Йди на урок, бо простудишся, – наказала Ліза. – А ввечері прийдеш до мене, чуєш, чудище ти горохове?..

– Ч-чую, – сказав Степан. – Може, тоді поїдемо обоє? В мене ще тільки один урок.

Ліза погодилася. Степан сказав, що дасть їй ключ від його кімнати в баби Марини. Сказав, як туди потрапити – це зовсім близько, треба тільки он там або, як каже бабця Марина, он та-мечки звернути на другу вулицю, праворуч і третя хата, з синіми вікнами – баби Марини.

– Сині вікна – це романтично, – сказала Ліза.

– Ну, із синіми віконницями, – сказав Степан. – Синіми рамками. Та ну тебе! Можна подумати, що в нас філолог ти, а не я.

Із цими словами він ставав звичним Степаном. Степашком. Ні, вона його так більше не називатиме. Якщо вже ніжно, то Степанком. Хай і Степурчиком.

А Степурчик, вручаючи ключа (для цього мусив пірнути у школу, вийшов у куртці наопашки), сказав, що в баби єдина хата на вулиці, де ще не поставлені пластикові вікна. І баба воює із сином, який живе десь у Києві, до останнього обороняє свої сині вікна. Степанко раптом засоромився і сказав, як уже бувало, зі своєю зніченою усмішкою: «Ти ж не читатимеш моїх що… щоденників, Лізо?..»

Цей телепень, що задарма відмовився від київської квартири, вигідної роботи в столиці й навіть машини, що подарував було її, Лізу, синові олігарха, виявляється, вів щоденника! Ліза, звісно, сказала: «Як ти можеш на мене таке подумати?!» Але цікавість її вже висолопила свого язичка…

Хата з синіми вікнами всміхнулася до Лізи. Баба Марина, улюблениця Степанка, поралася на подвір’ї і відповіла на її привітання. Бабця як бабця, в станику* й хустині, що ледь не торкалася краями землі, бо бабця була низенька, схожа на засушеного колобка.

– Я посиджу в хаті, – сказала Ліза. – Мені ось ваш квартирант дав ключа од кімнати.

– Ну, з ключем можеш і посидіти, – сказала бабця Марина. – З ключем можна, раз тобі така довіра.

Вона пильно глянула на Лізу, наче таки запідозрила, що та здатна щось украсти, й раптом змахнула руками, мов збиралася злетіти.

– Господи, то ти ж, певно, Ліза?

– Ліза, я Ліза, Степана Петровича наречена. – Ліза ледь не сказала, що готова документи показати.

– Та ти ж обнаковенна дівка, – констатувала бабця Марина. – А я думала, яка царська дочка, на кареті приїхала. Ти диви, обнаковенна. І худа, як той Петрович. Може, вже й він посвітліє, бо я думала, що посварилися, такий він темний оті остатні дні ходив.

Ліза теж посвітліла од того бурчання бабці Марини.

– Вам Степан Петрович про мене розповідав?

Бабця відказала:

– Розповідав… Та ти, дівонько, у мене отут-о в кожному вусі сидиш і виглядаєш, як та пташка. Ну, йди вже, жди свого Петровича.

– Дякую, – сказала Ліза, рушила було до хати, та раптом спинилася й спитала, чи можна подивитися на козу.

– Господи, і про козу розказав! – Бабця стала ще задоволенішою. – А кози я тобі не покажу, а то ще зіврочиш. А в мене вона молочниця, щитай, як корівка.

– У мене добрі очі, – запевнила Ліза.

– Та вже подивишся, тико потому. Йди, я щось же вам зготовити мушу. Отам-о вхід до твого Петровича. – Бабця Марина різко повернулася і потупцяла до маленької хатки обіч – певно, літньої кухні.

Ліза відчинила двері до явно прибудованої кімнатки. Вона вдруге у своєму житті ступила до сільської хати. Ще була в Тупталах, селі зі смішною назвою. У Степановій кімнатці її привітала інша Ліза – з великого портрета на стіні. Степан знімав її кілька разів на свій мобільник. Стільничок, як він казав. Ліза на стіні визирала серед великого буйства квітів – то був знімок, зроблений у її крамничці. І сама була схожа на квітку. Ледь-ледь усміхалася, але якось так, що здавалося, ніби от-от покаже язика. А вона його не раз показувала Степанкові.

Ліза підійшла до портрета й занурилася у квіти. Заховалася в них. Готова була геть сховатися.

Потім одвернулася. Кімната раптом попливла. Ліза опустилася на стілець.

«Може, я вагітна?» – подумала Ліза і далі: «Це було б доречно, дуже доречно».

Їй не вистачає сина. А може, доньки. Навіть двох одразу. Яких вони привезуть до Степанкових батьків. Вона ж там не була в них, все відкладала й відкладала. Передавали їй привіти, і вона передавала.

Ліза сиділа й дивилася на стіну, потім глянула у вікно. Їй було добре, і чогось вона боялася. Зрозуміла: боїться себе самої, нової, такої, яка щойно народилася. Чи вистачить у неї сили такою й залишитися? Ліза не знала, і це її лякало. Відчувала, як щось млоїть всередині. Вона шукала опори, але була в кімнаті сама.

Згадала: на стіні ж інша Ліза. Щаслива, закохана, тої пори, коли ранньої осені до її душі завітала весна. Дівчина повернулася до світлини. Здалося: Ліза зі стіни дивиться вивчально й насмішкувато.

І підбадьорливо – з тої осені-весни.

– Ну, привіт, подруго, – сказала Ліза. – Ти ліпша, ніж я. І не дивися так… Скоро до мене все одно поїдеш.

У кімнатці тільки й було, що стіл, шафочка, етажерка з книгами й ліжко. Ліза подумала, що ліжко досі не освячене їхнім коханням, а тепер, певно, й не буде – його ж не забереш із собою до Києва.

На столі лежав стосик книжок, а збоку товстенький зошит у світло-зеленій обкладинці. Ліза здогадалася, що то Степанів щоденник, од читання якого він застерігав. Сіла за стіл, підперла щоку рукою і стала інтенсивно боротися зі спокусою прочитати цей щоденник. Чи хоч сторіночку з нього. Там же, певно, той бевзь щось писав про неї. Щось таке, чого не хотів, щоб вона читала.

Ліза сиділа й сиділа, щока, котру підпирала, от-от мала впасти. Сама собою, бо вона явно не хотіла, на відміну від Лізи, читати чужого щоденника. «Не ступай точно в чужий слід, не радій чужому горю і не зазирай без дозволу в чужу душу», – казала колись мама-бабуся Павлина.

Але ж Степанко їй не чужий, уже не чужий. Вона його робила чужим і не змогла.

Ліза раптом пригадала, як в іншому селі, там, на далекій Волині, коли вона гостювала, то хтось помер і бабуся Єва зібралася йти на похорон, а Ліза напросилася з нею – вона ще ніколи не бачила, як ховають людей, хіба по телевізору. Бабуся Єва сказала, що нічого хорошого в тому нема, але все ж дозволила піти. Лізі запам’яталося, як чужого, ще не зовсім старого чоловіка виносили з хати і тричі піднімали труну над порогом. Як ішли вервечкою жінки в чорних хустках. А найбільше слова, які раз у раз крізь плач промовляла дружина померлого: «Ой як же ми без тебе будемо жити, наш рідненький, ой хто ж нам порадить, хто порятує, мій чоловіченьку, од напасті й чорноти великої, хто ж то підкаже, як далі жити…»

Не було кому підказати тепер і Лізі.

«Я сама собі підказала, – подумала вона. – По-дурному, але підказала. І як же я житиму без того палацу, без дорогущих машин і дорогущих речей? А отак і житиму, як мама-бабуся жила, як бабуся Марина живе».