Ліза ледве не підстрибнула. Але мусила вдати здивування.

Вдати? Ніби вона чекала цих слів…

– Це ви мене питаєте?

– Вас… Не дивіться так насмішкувато…

– А як дивитися?

Він не відповів. Зате спитав:

– Які ви квіти любите?

– Не треба, – сказала Ліза. – Я все одно не візьму.

– У вас хтось є?

– Це вас не стосується.

До крамниці зайшли дві жінки, і то був порятунок. Але тільки на кілька хвилин. Бо Лізу вже не можна було порятувати. Так само і цього хлопця, котрого, як виявилося, звали старим і вкрай банальним (так сказала собі Ліза) ім’ям: Степан. З того дня все й почалося.

У ньому дивно поєднувалися знання літератури, те, як розбирався в політиці (так принаймні вважала Ліза), простота і гумор, сором’язливість із хвальковитістю, над якою Ліза підсміювалася! Він же не сердився і взагалі дозволяв із себе кепкувати. Іноді Степан і собі підсміювався з Лізи, але робив це якось так, що їй самій ставало смішно. Просто смішно, а не образливо.

Степан (її Степанко, казала подумки Ліза) у Києві закінчив педагогічний коледж, працював учителем початкових, чи, як тепер ще казали, молодших, класів у селі під Києвом. Ну, там легше живеться, казав. Кімнатку мав у бабці Марини, в якої є коза і молоко. А то розкіш – козяче молоко. Заочно навчався на філфаці столичного університету. На запитання, чому обрав таку дивну, як для чоловіка, професію, сказав із роззброювальною усмішкою:

– А я страшно учнів боюся. Вони б мене заклювали. А тут собі почуваєшся командиром. Часом і крикнути можна.

– Ти – крикнути? Не сміши, – сказала Ліза. – Та ти й мухи не образиш.

– А давай спіймаємо муху, і побачиш, – серйозно сказав Степанко.

– І що б ти зробив тій мусі?

– Крила пообривав би. Я, щоб ти знала, мушиний садист.

«Мушиний садист» дедалі більше подобався Лізі. Подобалося ходити з ним на каву і просто бродити Києвом. Розмовляти про геть усе на світі: про серйозне, ту ж літературу, і ні про що. Сваритися і миритися. Подобалося навіть те, як він приходив і ставав на другому боці вулиці. Ліза сердилася за ці його стовбичення, а він відповідав:

– А я, може, рахую твоїх колишніх коханців.

– Нащо ж їм приходити до мене?

– А щоб проливати сльози, що втратили таку дівчину.

– Зайшов би ліпше до крамниці… І взагалі, що за манера – стояти годинами на вулиці…

– А в мене відпустка. Канікули… Хоча ти маєш рацію – я марную час.

За два дні по тому прийшов уже якраз до закінчення її робочого часу. І хоч намагався жартувати, Ліза побачила – Степан дуже стомлений. Уже дорогою до зупинки допиталася. Він брехати не вмів, тож виявилося: влаштувався на їхньому ринку вантажником. І півдня носив мішки.

– З чим?

– З чимось. Не знаю.

Ліза змусила признатися – з цементом.

Сказала, що то робота не для нього. Що вона не хоче, аби він надірвався.

– Ходімо до мене. Ти не поїдеш сьогодні в те своє село. Тобі треба відпочити.

– До тебе?

Він спинився. Глянув так, ніби вперше її побачив.

«Господи, з якого він століття?» – подумала Ліза.

Все ж взяла його за руку. Мусила взяти, бо здалося, що то не він, а вона стомлена.

– Ну, до мене. Здам тобі квартиру в борг. Хочеш – погодинно, а хочеш – на місяць наперед. Не бійся, я не кусатимусь. У мене є розкладачка.

Ліза казала, а в самої трусилися жижки. Може, він справді старомодний? Може, він ще й не спав з дівчиною? Хоча ж була якась, котрій купував квіти на весілля. А може, він імпотент?

Остання думка засоромила Лізу.

«Я геть заплуталася в цьому житті», – подумала вона.

– Я тебе проведу і поїду, – сказав Степан.

– А я й не напрошуюся, – сказала Ліза.

Вирвала свою руку з його і пішла геть. Подумав про неї погано?

І хай думає. Їй абсолютно все одно. Все однісінько. І хай не сміє більше приходити, якщо про неї погано думає.

Він швидко наздогнав Лізу. Схопив за плече і незвично різко повернув до себе.

– Лізо… не ображайся. Я тобі не хочу завдавати клопоту.

– Он як? Ти що, вважаєш, наче я тебе на цілу ніч наймаю в йо… – вона вимовила грубе слово. Дуже грубе. Далі сказала: – Гарно ж ти про мене подумав…

– А я так не подумав. І ніколи так не подумаю. Я, щоб ти знала…

Він затнувся. Щоки раптом спалахнули вогнем, як уже не раз бувало. Він соромився по десять разів на день, а може, й по сто. Треба буде порахувати.

Ліза дивилася на нього неприховано очікувально. Будь що буде, хай вважає її якою завгодно, тільки б сказав ті слова. Хоча б наостанок, перед тим як вона піде далі. А вона таки піде, хай тільки відпустить її плече.

– Я геть вже переповнений тобою, – сказав Степан. – Не смійся. Так воно і є. Як відро, що от-от вихлюпнеться – А я не вода, щоб вихлюпуватися, – сказала Ліза.

– Ти не вода, ти найліпша у світі Лізка – свавільна киска. І тебе треба приручити. Хоч я не вмію приручати дівчат.

Ось як він сказав. «Дивне освідчення», – подумала Ліза.

Що то було освідчення, вона вже не сумнівалася. Яке він незграбно намагався заховати словами про відро. Але відро, наповнене нею, Лізою.

Пройшов день, другий, третій, четвертий… Цілий тиждень. І всередині Єви поступово наростала злість. На того дурного незугарного діда. Адама Тихіського. Якщо правду казав Роман, що Адам всеньке життя за нею крадькома сох і досі в нього те не минулося, то чого ж не йде хоч щось їй сказати? І раніше ніколи при випадкових зустрічах не почула ні словечка, ні півсловечка.

Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».

Єва вслухалася в осінь, в шурхіт листя під ногами, який з кожною осінню ставав ще тихішим. Єва виходила надвір, і їй здавалося, що то навмисне листя падає тепер не так, як раніше. Безшелесно. Вона боялася стати геть глухою, їй думалося, що колись листя осипáлося інакше – шумливо й весело. Єва взяла граблі, почала згрібати опавшину у своєму старому, як і вона, садку і раптом подумала, що то ж вона згрібає свої літа.

Ось вони, лежать під кожним деревом.

Дерева вже майже не приносять плодів, але Єва не дає родичам, тому ж Митровому Васькові, зрізáти старі дерева. Навіщо? Щоб насадити нові? Вони не виростуть разом з нею, як колись росли. Їх шкода, бо кожне дерево – то ж вона сама. З неї так само опадає листя, і ніхто, крім неї, не відчуває його шелесту – ні в повітрі, на вітрі, ні під ногами.

Ніхто.

А якби й чув, то не скаже їй.

Бо, щоб почути той шелест, треба хоча б прийти в цей сад, а нащо комусь старий сад старої баби… Старої і самотньої, яка була самотньою всеньке життя.

«Як одкраяна скибка», – думала Єва. Наступна думка – скибка так і зосталася всихати. Стала сухою шкоринкою.

Єва сама себе відкраяла. Вона давно й не помічала, як скибка перетворюється на шкоринку. Шкоринку-життя!

«То пожуй ту шкоринку», – кпинить Єва.

І з кого б то… Невже з самої себе? Хоче втекти од тих думок у в’язання чи шиття, та пальці в неї вже тремтять. Ледь-ледь відчутно, але то кепська ознака.

Ліпше надворі згрібати листя. Та сьогодні вона вже згрібала. Варити їсти не хочеться. Невже їй хочеться кудись іти? За самою собою чи до того діда? Дідиська. Що ніяк не збереться прийти до неї, бо, бач, боїться. А хіба вона кусається, щоби боятися?

«Я тобі дам боятися!» – подумки грозиться Єва.

Вловлює якийсь звук. Ага, то проситься з хати рудий котисько. Кудись у своїх котячих ділах.

– Зараз випущу, – каже Єва.

Дибцяє до кота, випускає, але кіт за дверима озирається на неї. Єва відчиняє й сінешні двері. Та кіт озирається й за ними.