Ба більше, спиняється, вертається і треться об Євину ногу.

– Ну, чого тобі?

Кіт нявчить, рушає й зновика спиняється. Наче кличе за собою. Куди? На свої котячі походеньки?

І тут Єва розуміє – кіт кличе йти до того діда. Адама. Тихіського. Чиє життя було ще тихішим, ніж опадання листя в Євиному саду.

– Не піду, – каже Єва.

І вже подумки: «Котиську, я не піду».

І справді – куди їй іти? І тут у Єві наче озивається давня, затаєна з роками Єва – Красна Ружа. Як то він, люблячи, таємно, по-своєму, по-тихіському, посмів нею знехтувати?! А таки знехтував, так виходило… Боявся, казав Роман. Неї? Що ж то за чоловік такий… Єва думає, що таки мусить піти до нього, піти і провчити за те нехтування.

Свище хтось по-розбійницьки в саду, і Єва радіє, що може почути, вловити цей свист. То ж летить повз її хату осінній вітер, і вона простягає руку, щоб його погладити. Задоволений вітер лащиться до руки, а тоді мчиться далі. Несподівано приходить думка: тому дурному Адаськові, певно, ще самотніше, ніж їй. У нього ж і родини путньої нема. Нема куди піти, хіба до тих своїх старих гицелів. Ну, та як вони не хорохоряться, а тоже з них порох сиплеться. То більше сам, ще саміший, ніж вона, Єва. Жити ж ті дідки до Адама не прийдуть.

«Ми таки схожі обоє, – думає Єва. – Такі схожі й осталися, далеко їдне од другого. Бо ніколи й не зближувалися. Чипіли собі, як ті дерева, що з місця зрушити не можуть, еге ж».

Двоє старих дерев у невидимому саду літ.

Тилько на різних його краях.

Обвіває їх вітер і далі летить. А вони собі далі всихають.

Нє, не таке дерево мало рости поруч з її деревом, думає Єва. Той Адам був як якийсь будяк у закутку, якщо рівняти його з нею, Красною Ружею. І бач, його будякове насіння так і не долетіло до Євиного обійстя.

А мав би прийти хоч тепер, чого то Єва повинна за нього думати. Його стежка мусила пролягти, протоптатися до Євиного обійстя, до Євиного вікна. Його пальці мали б постукати в те вікно.

Думка, що їм обом було б тепліше – наче запізнілий гість. Ніби вчорашній чи позавчорашній борщ, про який раптом згадала. І мусить розпалити грубку, щоб його нагріти. Нагріти для двох. Вони повинні його доїсти обоє.

Обоє? Чого б то…

Щось дивне оволоділо Євою. Ну хай, пройдеться, протрусить свої старечі кістки, а заодно й пересвідчиться, що той Тихіський геть не скапарився. Овва, то їй треба, щоб він жив? Нє, нє і ще раз нє. Їй зовсім байдужісінько.

Але ж бісів Роман! Отак-о розворушити душу. Розгребти своїм приходом попіл її грубки. Якої ще іскри там шукати? Вона просто пройдеться, а заодно й насабанить21 на того Тихіського.

Єва вернулася до хати, вдяглася – у виткану колись власноруч спідницю з червоним узором, святочну кофту і празникове пальто. Осміхнулася й натягла давні червоні чобітки, що стояли з яких-то літ у коморі. Ніби ждали сьогоднішнього дня. Хай, вона й із себе сміється.

Коло воріт її дожидався кіт. Єва засміялася вже на всі зуби, що зосталися в неї. Взяла котиська на руки. Авжеж, добрий рудий сват.

– Сватисько, – сказала Єва. – Ходімо, котику-сватику, до того дурного діда. Може, разом дечому його й навчимо.

Так з котом на руках (зараза, бач, як вгодувався на дармових харчах) Єва пройшла через весь їхній куток і дісталася до вулиці на другім кутку, де й жив той Тихіський. Двом людям, що стрілися дорогою, зі сміхом сказала, що несе кота продавати. А як подумати, то йшла продавати саму себе. А може, купувати собі дідиська? Та скіко він там коштує… Хіба якого півмідяка.

Стара Адамова хата (дома, колись казали в них) світилася пусткою вікон. Єва бачила їдні, другі двері. В хаті-домі нема нікого. Куди ж то хазяїн поплентався? Тико кіт зістрибнув з ліжка. Сірий і облізлий. Побачив Євиного кота і засичав. Потому глянув ніби з цікавістю. Єва спустила свого котиська з рук.

– Ну йди, знайомся, – сказала. – Може, хоч висте порозумієтеся.

У хаті було геть не так, як у неї. Пустка. Ні тобі картинок на стінах, ні рушників. Сльозилися давно не миті вікна. Порожнеча. І стіни давно не білені. І постіль на ліжку хтозна-коли прана. Добре хоч, сяк-так застелена. На плиті стоять немиті тарілки. Та що ж то таке, людоньки добрі…

«А холера б тебе взяла, старого чорта», – подумала Єва.

Чортиська згорбленого. Але хіба дідьки бувають такими?

Її злість, що наростала, мусила мати вихід. Вона озирнулася. Коти коло печі обнюхувалися. О, добре хоч, дрова коло грубки лежать. Єва знайшла сірники, наклала дров у грубку і взялася розпалювати. Коли язики полум’я обхопили поліна, знайшла баняка, зі старого облупленного відра налила в баняка води, поставила на плиту. Зновика озирнулася. Добре хоч, якийнеякий віник є. Зняла пальто, що вдягала тико по великих празниках. І нащо то було так вибиратися? Дарма, долівку треба все одно підмести. А потім помити. Чорна ж долівка, як та земля, а місцями полуплена. Бач, який хазяїн-дурнисько. Навіть підлогу вкласти не спромігся. Нє, підмести підмете, а мити не буде. Що їй, спідницю святочну псувати?..

Хтозна, скільки часу порядкувала в Адамовій хаті Єва, доки не причалапав нарешті господар. Явився із сіточкою в руках, з якої стриміли хлібина і пляшка олії. Зиркнув на Єву ошалілими очима.

– Євка… Ото так гостя… Доброго дня… Що ти тут робиш?.. – Здоров був, босяцький пане, – відказала Єва. – Довше десь там валандатися не міг? Хоть би домину свою зачинєв. А то усеньке твоє добро могла покрасти.

– А що там у мене красти? – Адам почухав потилицю. – Хіба кішку? Так вона, як і я, стара і облізла.

– То ж бо й воно, що нема чого красти. Як ото за цілий вік геть нічого не нажити?

– Ну, так воно якось… Мині й ніц ни тре’ було… Ого, ще чиїсь кіт коло моєї господині треться… Твій чи що?

– Мій, – сказала Єва. – Ти мені зуби не заговорюй. Скидай свою куфайку та сідай. Бо тупцяєш, як на вгостинах.

Адам поклав сітку на стіл. Руки в нього дрібно тремтіли. Видно було: якби міг, то втік би зі своєї хати.

Він таки почувався геть не у своїй тарілці. Поглянув – а його тарілки й миска помиті. І чого то було самому не помити… Думав, як вернеться, то помиє. Пішов, бо ж хліба не мав. Взявся сало з цибулею їсти, такий сніданок вийшов, а от хліба одні крихти зосталися. Того й пуйшов. Ну, щось таки покликало з дому.

Адамові стало вкрай незручно, аж соромно.

Раптом постав перед очима сьогоднішній сон. Давно ніц не снилося, а тепер щось приблудилося. Ніби їхав кудись. На хурманці, а мо’ , й на машині. Ще як встав, то подумав: «Авжеж, скоро поїду. Так далеко, що не вернуся».

А бач, що означав сон. Гостю, та ще яку!

Адам озирнувся. Потім поглянув на Єву. Він просив до голови якусь думку, хоча б маленьку, незугарненьку, а вона не приходила. Бо більшу, яка лізла до голови, сам проганяв.

– Я, може, щось зготую…

– Що там готувати будеш… Не монькайся, пане господарю.

Сідай, гривняка все їдно не вистоїш.

– Добре, добре…

Адам нарешті таки присів, але куфайки так і не зняв.

– Той же во… До гамазину ходив… Ну, хліба й олії купєв… Забув цукру взєти… А то би чаю попили. У мене деся там липовий цвіт є. Так во…

– Другий раз поп’ємо. І чаю, і, може, чогось крепшого, – сказала Єва. – Можеш іще чогось міцнішого, ніж чай, випити?

– Та якусь там грамульку хіба… Я своє вже одпив… Ти, дійсно, звиняй, Євцю, що мене дома не було… Якби я знав, що таково прийдеш…

– То чо б, короваю спік би? – покепкувала Єва.

– Короваю ни короваю… А щось би приготовив… Кажи, чого прийшла… Бо ж ни тико того, щоб тута лад навести.

– А то ти не знаєш…

Адам засовався на лавці. Йому враз стало душно. Душно і мулько. Ніби хто шпичака під дупу підклав.

– Та, їй-бо, ни здогадуюся…

– Ни про що?

– Та їй-бо… Хотя…

Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…