– А хто б тибе спас?
То сказав Платон, а Омелян додав, що за перемогу над тими супостатами й чарку варто було б перехилити. Рішили, що зберуться у Красної Ружі ввечері.
– Мо’ пождемо поліцію? – Омелян спитав.
– Яку ще поліцію? – Роман дивився весело – от-от зарегоче. – Став би я поліцію викликати… Та я, по правді, так спішив нашого Адаська рятувати, що геть про ту поліцію забув.
– Виходить, на пушку їх взяв, – стримано посміхнувся Платон.
– Ну, може, й подзвонив би, якби припекло… Ходімо, хлопаки…
І вони пішли, рушив і Адам, тяжко волочачи ноги.
Адам ішов, боліло в грудях, тяглася нога, по якій боляче вдарили. Видать, і ребро їдне чи й два поламані, судячи з болю в спині, вже не кажучи про синці на лиці. Та якось дійде. Аби ж із Євкою щось лихе не вчварили…
А Єва вже йшла, дибцяла, як могла, йому назустріч. Угледів неї Адам, заспішив. І беркицьнувся. Та так, що земля в Тупталах, здавалося, задвигтіла. Бік геть забив. Мусив поволечки підводитися. Спершу сів, а як підвестися без палки? Добре, що Єва якраз наблизилася, руку простягла. То й звівся якось, риплячи, як старий віз. Тримався за Євину руку, а потому все ж ступив – крок, другий… Спинився. Тяжко було. А йти все одно тре’ Тре’ от яке діло.
Єва тільки й спитала:
– Били? Бачу, що били. Ходімо?
– Ходімо, – сказав Адам. – Диб, диб…
І двоє старих, із синцями на лицях, із побитими тілами, поволі потупцяли далі. У Єви геть запливло око, ледь ним бачила. Спиралися одне на одного, так якось і дибали. Натужно, але помалу переставляли ноги.
Адам озвався:
– Ти ж мене, певно, не послухалася? Ни одразу тих бандюків до мене направила… От і маєш цяцьки.
Адам докоряв, а Єві було приємне те докоряння. І добре, що відразу не направила. Бо зовсім би забили Адама, а так наче трохи його частку собі забрала. Може, ще й виживуть…
– Мовчи й диш, – сказала Єва. – Зара додом якось доберемося, то я тобі чаю заварю з липовим цвітом. Мо’ хоть усередині полегшає. Мовчи, на мене спирайся.
Так вони ще трохи протупцяли, й Адам озвався:
– А я ни буду мовчєти… Бо таке діло, чуєш…
– То й не мовчи, – сказала Єва. – Жванди собі. Може, од того потеплішає.
– Якби-то, – сказав Адам. – А я, тойво, про що хотів… Як ото їх вів до Грицька, Ромкового внука, то чуєш, що мені Стипан той сказав…
– Ну, не тягни…
Адам пожував губами якусь невидиму нитку, виплюнув і промовив:
– Як обійдеться, казав той хлопець, то все їдно їм втікати доведеться. Ну, то він що надумав… Казав, до армії піде служити, на той Домбас…
– Господи, на війну зібрався? – Єві аж усе похололо всередині. І руки затремтіли. – Який же з нього вояка…
– А точно, що таки на войну, – потвердив Адам. – Він, казав, і раньше туди хтів було потрапити, тико у воєнкоматі нібито забракували. У резерві оставили. Казав, що підозрює: директорка їхньої школи руку приклала, бо не хтіла його відпускати. Каже, чуйво, – Адам скупо всміхнувся, – що двадцять літ, як вона тамика дирехтуркою, а жєдного чоловіка в школі над малими дітлахами, яких отово Стипанко наш учить, ще не було… А типерка надіється Стипан, що родич його поможе, він тамика, на Донбасі, офіцером важним. То й попросить, щоб у войско поміг піти за контрахтом. Ну, Ліза наша, як почула, то мало ни в плач… дівка дівкою… Ото як ти, Євко, – який з нього вояка… А потому погоделася, що їдне місце, де можна од того Максима сховатися – то армія, война. Собі, казала, туди тою, як ото… ну, в теї, що армії помагають, запишеться… Чи санітаркою, чи тою…
– Волонтьоркою, – підказала Єва і спинилася. – Господи, що ж то за життє таке настало, що од насильства і смерті видимої тре’ на війні ховатися… А як підстрелять обох?
– Мо’ й не підстрелять, – сказав Адам. – Зразу й підстрелять, розквокталася… Ну бабоцька натура…
– Мовчи вже, – сказала Єва. – Та до мене тулися… Все ж тепліше буде…
– А чого ж, – погодився Адам. – Навіть такому шкарбуку, як я, хочеться хотя б до якоїсь старої холєри притулитися…
Єва аж спинилася. Блиснула своїм незаплилим оком.
– То я то стара холєра по-твоєму?
– Їй-бо, шістнадцятка, – сказав Адам.
Та Євин гнів уже кудись пошумів. Щось дивне, аж мрійливе, з’явилося в неї на побитому обличчі.
– А знаєш, Адамцю, – озвалася вона ще через десяток-другий тяжких повільних кроків. – Тато мої покійні казали, що стара холєра – то любов, яка ніяк померти не здатна. Того й ходить по світу, людей зораблює*. До кого у вічі заглядає, той довго жити буде, бо його душу насінням особінним засіває.
– Все то ти знаєш, – сказав Адам. – Ни дарма на пошті робила.
– Та то тато мій казали так.
Єва замовкла. Поволі тупцяли далі, спираючись одне на одного. Так справді ніби легше було йти. Холоднішало, здавалося, от-от і сніг піде, бо ж таки грудень, зимова пора. Заждалися снігу і люди, і земля.
Вони не знали, що після Різдвяних свят, у січні, захурделить, село геть засиплють сніги, потоне в них хата, і вони обоє, старі-старезні, але ще живі, з теплим духом у грудях, стоятимуть в тій хаті перед образками і молитимуться, щоб оберіг Бог Лізу і Степана, котрі на той час уже будуть на донецькій землі, на тій страшній, далекій війні. А помолившись, Адам подумає про те, як добре їм обом у теплій хаті і як холодно, незатишно, певно, на тій війні Степанові й Лізі. Єва ж подумає, що вони, старі, мусять, мусять ще пожити трохи, щоб хоч би чимось, хоч цею молитвою і жалем своїм оберегти тих, молодих, котрі тепер далеко і котрих вона в уяві тулить до свого серця.
