На цвинтарі, що примостився за містом, біля лісу, дув пронизливий осінній вітер. Ніби й не надто холодний, а пронизливий. Здавалося, він от-от підхопить, понесе. Куди? До лісу чи на те місце, де ще не було могил? На весь цвинтар сьогодні приїхало десяток, а то й менше людей. Незатишно. Минула осіння поминальна субота. Ліза тоді не їздила, як раніше. А треба було. Ось і мамина могила. Раніше це був край цвинтаря, а тепер за могилою виросло ціле якщо не містечко, то велике село мертвих.

Мама-бабуся Павлина дивилася на Лізу сумно й печально. Це одна з останніх її світлин. Мама заповідала, щоб помістили на пам’ятник не якесь молоде фото, як часто буває, а ось таке. Природніше, сказала бабуся. Лізі захотілося, так жагуче захотілося колись називати її ще й мамою. І бабуся не заперечила проти цього дивного бажання. Теж хотіла мати дочку?

Тільки сказала: «Ось вернеться твоя справжня мама, нас буде тоді двоє». Ліза теж не заперечила. Але їй хотілося мати маму вже тепер, зараз.

Ліза поклала привезені квіти, помолилася, поцілувала маму-бабусю, що була, як і в житті, задуманою і сумною. Не зовсім сумною, а трохи з іскринками в очах. Стояла, подумки розповідала про Степана, Максима, про свої сумніви, про бажання бути щасливою.

Спитала вголос:

– Що робити, мамо? Що робити, бабуню?

Стояла, мовби справді чекала відповіді. Цвинтарна тиша огортала неї так щільно, що стало важко дихати. У спину подув ще холодніший, набагато холодніший вітер. Хтось наче став за плечима. Ліза боялась озирнутися. Їй захотілося об щось обпертися, вчепитися руками. Пронизала думка: «Я ж прошу в мами-бабусі благословення, дозволу на зраду».

Степана, себе і… мами-бабусі Павлини?

Ліза стрепенулася. Прошептала самими губами: «Ні, ні, ні…» Квапливо поцілувала пам’ятник. Очі ковзнули по напису, який вона придумала: «Я тебе знайшла, мамо». Відвернулася, зіщулилася і пішла, швидко, швидко, майже побігла крізь ряди могил. Від чого вона втікала – від мами-бабусі, від себе, від німих свідків її думок, що стояли довкола? Але ж це пам’ятники, а не люди…

На краю кладовища Ліза озирнулася, подумала: «Мертвим – мертве, а живим – живе». Десь вона чула ці слова…

Живим – жити.

І вона житиме. Так, як хоче.

Вона стояла наскрізь продута вітром, очікуючи маршрутку, і тут озвався мобільний. Максим.

– Доброго дня, Лізонько. Я тільки хочу спитати, як ви там?

– Я на кладовищі, – сказала Ліза правду. – Їздила до мами. Мами-бабусі. Ви ж знаєте, я так її називала… – І додала жалібно: – Мені холодно, Максиме.

– Ви приїхали маршруткою?

– Так.

– Я на південному краю міста. Зараз пришлю по вас машину.

– Дякую. Не треба. Вже підходить маршрутка.

Про маршрутку вона збрехала. Поїхала десь за півгодини. Але сам його дзвінок начеб зігрів. Про неї тепер турбуватимуться так, як належить, і захищатимуть. Так, як належить.

Ліза повернулася до Києва майже заспокоєною. Ввечері, як і домовлялися, зустрілися з Іркою. Розповіла все, як і мамі-бабусі, тільки ще відвертіше. Сказала і про свої сумніви.

– Та ти що, здуріла, подруго? – Ірка схопила її за руку. – Тобі випав такий виграш, такий шанс, а ти ще сумніваєшся?! Баба-фортуна не всім так усміхається. А тебе, заразу таку, ще й за ручку взяла. І веде у світле майбутнє. Все, не комизся і не будь дурною. Які перспективи, холєра ясна, перед тобою! І як тільки знаходять таких супербагатеньких?

– Я не знаходила, він мене сам знайшов. На мосту. А побачив уперше на площі.

– І втріскався? Ну, блін, Лізко, ти відьма. Не в смислі мармизки, тут у тебе порядок, а в смислі удачі. Нє, з тебе п’ятдесят, нє, стограмчик файного коньячку.

– Ми пили з ним «Камю», – похвалилася Ліза. – Не наш, а справжній французький.

– Ліз, у мене вже слинок повен рот…

Ірка її підтримала по-особливому. Дала й пораду – не дзвонити Степанові («Степашкові» – протягла з особливою інтонацією), просто не дзвонити і все. А припреться сам – сказати, що полюбила іншого, ліпшого, така її доля, і його така, привіт-салют, чао-какао, арівідерчі й що там ще… Така житуха. «Тримай хвоста пістолетом, подруго, ти на коні. Будьмо!»

Якщо відверто, кінь під Лізою хитався. Сумно іржав. Не кінь, а шкапа. Чим його підгодувати, щоб в’їхати в щастя?..

Ліза вирішила, що скаже Степанові вже після своєї згоди на заміжжя, даної Максимові. А йому вона подзвонить у вівторок, ліпше в середу. Або четвер. Або взагалі в неділю. Чи в її вихідний – понеділок. Ні, до понеділка далеко, і в суботу тоді доведеться зустрічатися зі Степашком й удавати, що все як і було до того. Вона не витримає. Чого доброго, потягне його вгору, на дах, щоб разом кинутися вниз.

У сум’ятті Ліза прожила понеділок, вівторок, середу… У понеділок Степан ще подзвонив, розмовляючи ніби як звичайно, Ліза хапала дрижаки. Вона тремтіла, як самотнє дерево в полі біля того цвинтаря. Якось закінчила розмову. Він знову запитав: «Що з тобою, Лізо?» Дівчина бадьоро запевнила, що все добре, йому здається.

А у вівторок він не подзвонив. І в середу – ні. Ну й нехай, подумаєш, велика цяця.

«А раптом щось трапилося?» Ліза здригнулася від цієї думки.

Аварія, напад? Усе ж може бути. А раптом його хтось надумав пограбувати, і тепер він в лікарні чи ще гірше…

У середу Ліза не витримала і сама подзвонила йому. Степашко не відповів. Раз і вдруге.

У четвер вранці Ліза після десятка дзвінків у довідкове (зайнято!) і слізних благань, коли таки додзвонилася, дізналася номер телефону його школи. Набрала. Почула жіночий голос. Подумала, що це ж, певно, Лариса Платонівна, його директорка.

– Лариса Платонівна?

– Так, – здивовано. – А хто це?

– Скажіть, будь ласка, що зі Степаном Петровичем?

– Чому ви питаєте?

– То що з ним?

– А що з ним мало статися? Він зараз на уроці.

– До побачення.

Ліза вимкнулась. Он як, він живий-здоровий, якщо на уроці. Чому ж тоді не дзвонить?

Степан озвався аж у п’ятницю по обіді. Спитав, як справи. Сказав, що сьогодні й завтра не зможе приїхати. І взагалі не зможе приїхати.

– Розумієш, Лізо, я покохав іншу, – голос його тремтів. – Пробач, будь ласка. Якось так сталося несподівано. Пробач і будь щаслива. Ти гідна ліпшого, ніж я.

– Хто вона? – Ліза все ж встигла, змогла спитати.

– Дів… Дівчина. Вчителька.

– З вашої школи?

– Так, з нашої школи. Я тебе справді дуже любив. Але так сталося, що в ці дні…

– Бувай, – сказала Ліза. – І тобі великого щастя.

І вимкнулась. Опустилася за прилавок. Їй було прикро і разом з тим… Разом з тим відчула неабияке полегшення. Ось як все просто вирішилося! Хтось ніби звільнив її від мук, докорів самій собі.

Він теж, виявляється, полюбив. Покохав. Іншу. Отак ні з того ні з сього! Мабуть, між ними було щось, багато чого й раніше, а її, Лізу, він просто дурив, уміло, підло дурив, користувався. Ну що ж, нехай буде щасливим з тією своєю вчителицею. Може, вона вже вагітна? Народить йому цілий десяток… Десяток вилупків! Що вона там викладає – мову й літературу, математику, фізику… Чи, може, теж навчає першоклашок? Але ж і підляк! Ось тобі, дурна Лізо, ще один урок цього фейкового життя. Тримайся міцніше за нього, воно таке, як є, і ти в ньому. Максимові вона дзвонити не буде, він обов’язково подзвонить сам і тоді вона й скаже: «Так! Я згодна».

Щось почало мучити, тривожити Лізу в ніч із п’ятниці на суботу. Ще ніколи так не було, щоб вона прокидалася через півтори години після того, як заснула. Пів на першу. Що її збудило? Ліза лежала і думала про дивний збіг: і вона, і Степан знайшли собі інших коханих, пасій, чи як там, майже одночасно. Дивно, дуже дивно. Перст долі? Мама-бабуся Павлина любила цей вислів. Виходило, Ліза мало того, що була улюбленицею долі, так ще й хтось звільнив її від докорів сумління.

Цей хтось звався Степан. Степашко.

Її вже колишній коханий.

Як він міг так вчинити?