Саме так ставився до неї Максим, тепер це треба визнати. Скільки разів вона дивилася у фільмах сцени, де багаті негідники ґвалтують чи пробують зґвалтувати молодих дівчат, домогтися, лишившись наодинці. Максимові за поведінку можна було поставити велику дванадцятку.
Коли їй було важко, тривожно чи мучила чергова депресія, Ліза намагалася вдома порятуватися од них роботою. Прибиранням, витиранням, пранням, нарешті, приготуванням непотрібної їжі. Тепер же не хотілося нічого робити. Не тому що вже пізній вечір, а тому що… що… що вона мовби перебуває в якомусь вакуумі. Вона і ще з десяток таких самих розпачливо-самотніх Ліз, які вперто не бачать чи не можуть побачити одна одну.
Що ж їй робити, що діяти після цього освідчення і пропозиції руки і серця?
У серіалах, які дивилася, книжках, які читала, у дівчаток-попелюшок або переважно не було хлопців, або вони якось легко і слухняно, хоч і ображені, відходили вбік, іноді комизилися, але все ж відступали. Або й самі виявлялися такими-сякими.
У Лізи був Степан-Степашко, якого вона любила, кохала, досі кохала цього недотепу. Але якого мусила покинути, бо доля їй послала не тільки шматочок сиру, як тій вороні, великий шмат, а щось більше, зовсім інше… Може, це й називається щастям?
Ліза отримала фах продавчині, закінчивши профтехучилище – називайте його як завгодно: ліцей, коледж-шмоледж, це все одно профтех, ПТУ. Вона була задоволена роботою, яку знайшла – не продуктовий магазин, не щось метушливе, а затишна квіткова крамничка. Степан закінчив педколедж, навчався заочно в університеті. Зарплата в обох була не дуже, та вони не скаржилися. Може, з часом Ліза знайшла б собі ліпше місце, а Степашко перебрався б на роботу до Києва. Хоча б у школу десь на околиці міста, а не в селі. Планували, що переселиться жити до неї. Згодом (колись) стягнулися б, якби пішли діти, на двокімнатну квартиру. Спадщини від мами-бабусі Павлини вистачило б хіба на частину. Степан казав, що їх можуть трохи підтримати його батьки. Можна, зрештою, взяти кредит. Це мало бути їхнє звичайне, очікуване життя й очікувані, хоч і не вельми радісні перспективи.
Тепер перед Лізою з’явилося, не замаячіло, а було зовсім поруч – реальне, зриме – цілком інше життя. В тому маєтку, де вона була, чи в іншому. Чи в Києві.
Вона буде господаркою цього життя. Господаркою того, що їй належить, що й мало належати. Слова маєток, палац, яхта досі були для неї недосяжні. Не самі палац чи яхта, а навіть слова, що їх називали. Могла хіба уявити, подивитися в кіно чи по телевізору на ті атрибути багатства.
Колись у дитинстві мама-бабуся Павлина дістала для Лізи путівку в дитячий табір біля Одеси. Перебування там, морська прогулянка на катері були для Лізи дивом. Одного разу, коли всі полягали спати, вона пробралася до берега. Знайшла там неприв’язаного човна і спробувала відпливти. Весла давалися важко. Все ж вона – натужно, через силу – змусила їх коритися. І коритися весь човен. Та коли відпливла від берега, їй стало лячно. Над берегом, десь там, за містом, піднімався великий червоний місяць. Раптом вона відчула, як човен далі й далі відносить у море проти її волі. Ліза закричала, але хто мав почути її такої пізньої пори? І Ліза збагнула, що єдиний порятунок – вистрибнути з човна, доки не пізно, і спробувати допливти до берега. Вона так і зробила, хоч було дуже страшно. Вона пливла, боролася із хвилями, а збоку небом плив місяць. І Ліза таки випливла, впала, геть знесилена, на пісок. Тепер вона теж мусить випливти і дістатися свого справжнього берега.
Ліза певна – Максим її не дасть образити нікому, навіть батькам. До того ж він пропонував шлюбний контракт. А чому б і ні, якщо пропонує… Господи, вона лише раз була за кордоном – у Болгарії, їздила по шмотки в Прибалтику і Білорусь, тільки мріяла при нагоді відпочити в Туреччині. Ліза спитала під час розмови за столом у Максима, де він був – на Канарах, Мальдівах, Лазурному березі? Він відповів, що і там, і там, і там, ну ще на Сейшелах і Таїті. А той згаданий ним будиночок у швейцарських горах… Вілла в Іспанії, про яку читала в Інтернеті… Невже вона теж скрізь побуває? Якось Ліза подивилась передачу про Мертве море, в якому не можна потонути, таке воно солоне, і їй дуже захотілося там побувати. Леся літала в Туречичну, Ірка з якимось своїм черговим хло-хло у Хорватію. Чим вона, Ліза, гірша за них? Як вона раділа, коли Степан подарував їй золотий ланцюжок за кілька тисяч гривень. Навіть насварила його за витрати. Елегантно-вигадливий, суперелегантний Максимів ланцюжок вартував у десятки разів більше. У сотні.
Ліза оглянула свою кімнату, і погляд упав на фотографію мами-бабусі Павлини, яка стояла в невеличкій рамці на столі. Давня фотографія, тут вона ще майже молода. Її, Лізин, оберіг і пам’ять.
Ліза схопила світлину-портрет бабусі-мами Павлини і взялася його обціловувати:
– Мамусю, рідна, бабунечко, я ж звичайна дівчина… Мені ж хочеться жити… Не так, як ми жили… Ні-ні, я тобі не дорікаю. Ти все для мене робила, що могла. Ти сама казала, що дуже хочеш, щоб я була щасливою. Може, це ти на тому світі намолила мені цю удачу…
Ліза притулила фотопортрет мами-бабусі до грудей. Серце тривожно билося. Чи схвалила б її рішення (так, вже, по суті, рішення) мама-бабуся Павлина? І тут майнула думка – саме з нею треба порадитися. Завтра вона з’їздить на кладовище й геть усе розкаже, нічого не приховуючи. Може, почує якийсь сигнал…
Чому ж їй ніхто не дзвонить, ніхто не озивається? І тут Ліза згадала, що вона в маєтку відімкнула мобільний, а потім забула ввімкнути. Ввімкнула тепер. Три пропущені дзвінки. Звісно, Ірка, ще одна подружка, Тонька, і незнайомий номер. Нехай, кому треба, передзвонять. Набрала номер Ірки. Пізно, та подруга довго не спить. Як дуже часто буває, номер зайнятий. Що ж, почекає. Степанко не дзвонив і не повинен був дзвонити, вона ж йому набрехала про дівчачник. Вона подзвонить завтра, але що скаже?
Ліза вийшла на балкон. І поруч, і далеко, аж до краю міста, світилися вогні. Внизу чулися голоси пізніх гуляк, збоку – сердиті, певно, сваряться випивохи. Може, кинутися вниз і заразом вирішити всі проблеми, позбавитися од усіх сумнівів? Чи піднятися на дах… Ще певніше.
Та раптом Ліза відчула, що їй зовсім не хочеться кидатися вниз. Що їй жагуче хочеться жити, дуже хочеться жити. Жити щасливо, і багато в цьому житті встигнути, і багато чого в світі побачити. І вона буде йти своїм шляхом, тільки її і нічиїм іншим. Тим, який вона вже вибрала. Шляхом з Максимом. А до мами-бабусі вона завтра обов’язково поїде, раз вирішила.
Вона так і зробила. Вирушила в неділю рано-вранці, мовби втікала зі своєї оселі. Бо міг заявитися Степан, а до зустрічі з ним треба підготуватися. Вчора ввечері вона таки полялякала з Іркою, подруга навалила купу новин про спільних знайомих. Цікавилася, де це Ліза пропадала, що була вчора така недоступна. Довелося вигадувати історію про зустріч з однією знайомою, та хитра Ірка щось запідозрила, і Ліза призначила їй здибанку завтра під вечір.
Ліза дісталася зупинки, звідки відправлялися маршрутки до кладовища. Вже в маршрутці подзвонив Степан і довелося вигадувати про нібито вчорашню дівочу розвагу. Ліза сказала, що їде до мами на цвинтар, зустрінемося на тижні, у тебе все в порядку? В нього все добре, крім одного – сумував за своєю Лізкою і жахливо (так і сказав – жахливо) хотів її побачити. Знайти ще не обціловані місця. Просто поглянути, якою вона стала ще гарнішою.
Ліза подумала, що остаточна розмова зі Степашком буде нелегкою, вона не зможе подивитися в його безсовісно наївні очиська. Подумала: а може, востаннє зустрітися зі Степашком у себе на квартирі, подарувати йому останню палку ніч кохання і вже після цього сказати все, як є? Відчула: вона не зможе так зробити. Не вистачить сили. Скаже про все, про те, що поєднає долю з Максимом, по мобільному. Степанові не звикати, його вже кидали – й нічого, лишився живим, не надто й переживав, знайде і тепер ту, яка його утішить, якусь нову Лізку чи МариськуЛариску… Може, підсунути йому Ірку? Але Ірці потрібен уже птах іншого польоту, як і їй, Лізі.
