Напередодні того дня пізнього вечора Ліза з рюкзаком за плечима і валізкою в руці вислизнула зі свого будинку.

Тепер за нею не повинні слідкувати. Максим Качула певен у собі, своїй силі й перемозі, у своїм праві робити людину щасливою, навіть усупереч її волі.

Ліза спочатку пішки, потім на метро, далі на таксі й знову пішки дісталася автостанції. Коли вона побачила Степанка, поруч з яким стояв його рюкзак, то завмерла. Подумала, що зараз останній шанс втекти і від нього, і від себе самої. Більше не буде. Ніколи. Як і насильно щасливого, але суперзаможного життя. Ліза стояла і вдивлялася у Степана, у ніч за вікном.

Благала – підведи нарешті голову.

І він підвів. І підвівся. Вдвічі, втричі незахищеніший, ніж вона. Самостійний у своєму чеканні на неї. Ліза кинулася до нього і притислася до його грудей, як була – з рюкзаком і валізою.

Він прошептав:

– Чого ж ти плачеш, Лізо?

– Я не плачу, – сказала Ліза.

– Ти вся зарюмсана.

– Ой, Степанку, що ж ми робимо і що на нас чекає…

А чекала на них зимова ніч. Автостанцію на майже околиці Києва зачинили. Вони то сиділи на лавочці у скверику поруч і хапали дрижаки, то ходили: зайшли в якийсь нічний барчик, де було повно шуму й диму, і вийшли. Вони були чужі серед цього світу зі своїм приреченим коханням, зі своєю втечею, із ніччю, серед якої намагалися знайти прихисток.

Місто спало і не спало. Довкола автостанції бродили якісь люди. Двічі якісь компанії намагалися до них чіплятися. Один раз Степанко насмішив Лізу, бо прийняв боксерську стійку. Обійшлося. Знову настав холод самоти, коли треба було дожити якось до ранку, до втечі, до зникнення, «розчинення». Чекання тяглося нестерпно, холодне і тоскне.

Але їх було двоє, із двома заплічниками. І валізою, в назві якої ховається таке саме слово, як ім’я дівчини. Холодна ніч тяглася довго, але й вона закінчилася. Вони перемогли і її. Рано-вранці сіли в першу маршрутку, що йшла на Ковель. Геть змерзлі, тулилися одне до одного. За вікном маршрутки навздогін бігло прагматичне двадцять перше століття, яке їх не вполювало.

Максим Качула подзвонив Лізі в суботу вранці. Номер не відповідав. Зателефонував уже з офісу – те саме.

– Засранка, – вимовив зло і вилаявся.

Невже ця дівуля навіть після останньої розмови вирішила його все ж ігнорувати? Що вона собі думає? Ніби від нього можна десь сховатися чи просто його уникнути? Не вийде, голубонько.

«Цікаво, де ж вона тепер?» – Максим подумав це і зателефонував до начальника їхньої телефонної спецслужби. Наказав дізнатися, де в цей момент мобільний з таким-то номером. Через кілька хвилин йому повідомили, що ця мобілка в Києві, на лівому березі, неподалік від Княжого Затону, вулиця… Номер не відповів і на дзвінок начальника спецслужби.

Виходило, що Ліза благополучно перебуває у своїй квартирі. Чому ж тоді не відповідає? Принцип? Дика впертість? І тут Максимовим тілом пробіг легкий струм – щось сталося з Лізою… Може, під впливом своїх дурних сумнівів, примх і вагань наковталася пігулок чи ще щось із собою зробила. Навіть перерізала собі вени. Від цього видовища – його кохана Ліза (так, дідько візьми, кохана) стікає чи вже стікла кров’ю – струм у Максимовому тілі став потужнішим на кілька сотень вольт. Звелів негайно подати машину.

Через якихось півгодини (бісові київські затори) двійка позашляховиків підкотила до Лізиного будинку. Ліквідувати код у вхідних дверях знову вдалося без зайвої мороки. Чоловік наказав одному охоронцеві чекати внизу, а з іншим поїхав на дев’ятий поверх. Ніхто не відгукнувся на дзвінок – раз і вдруге.

– Виламуй, – наказав Максим. – Чи вирізай.

Охоронець дістав спеціальний лазерний пристрій і вирізав замок.

– Чекай тут.

Ніхто не зустрів Максима Качулу за дверима. Нікого не було і в кімнаті. Максим метнувся на кухоньку, потім до ванної, але там Лізою й не пахло – ні мертвою, ні живою.

Максим Качула вернувся в кімнату й оглянув її. На столі лежала коробка з його подарунками. Біля неї мобільник. Портрета Лізиної мами-бабусі не було, зате стояв намальований, очевидно нею самою, портрет. Чи, точніше, автопортрет Лізи з висолопленим язиком. Дівчина, віддалено схожа на ту, яку він знав, глузливо посміхалася. У всякому разі так здалося Максимові. Біля автопортрета лежала записка. Максим прочитав: «Вибач. І не шукай мене. Я розчинилася».

– Сука, – сказав Максим Качула. – Дурна, підла сука!

З його горла готовий був вирватися крик. Якби це сталося, це був би крик ображеного самця тигра.

Але Максим умів, умів добре опановувати себе. Схопив портрета підлої дівки, щоб порвати, та зупинився. Він запхне це свідчення його тимчасової поразки тій зрадниці й насмішниці в горлянку і змусить з’їсти. А що він її знайде, не сумнівався. Дістав з коробки кольє і годинник, засунув до кишені. З коробкою перед очі охоронців не з’явиться.

Охоронцеві біля дверей він сказав:

– Усе в порядку, вона поїхала до родичів. Пришлеш майстрів, щоб вставили нові двері.

Тут же подумав, що охоронців, котрі стали свідками його поразки, доведеться прибрати. Шкода, особливо Миколу – сильного, відданого, як пес, готового до дій без роздумів, і до того ж недурного. Але Ніколай, Колька – свідок не тільки цієї його поразки, а й найпершої, тоді, за мостом. По суті, це теж була поразка. Добровільна і від того ще прикріша. Отже, він тим більше мусив зникнути. Він приречений, а шкода. Та гарних охоронців, особливо колишніх спецпризначенців, у Києві вистачає.

Вийшовши з будинку, Максим озирнувся довкола. Це було стандартне подвір’я стандартної київської багатоповерхівки, ще старої забудови. Ось цю стежку за його наказом усипали квітами, по яких мала ступати стандартна київська дівуля, котра здавалася йому особливою. Вартою завоювання і гри.

Ідіотизм!

Що з ним сталося? Заради чого він, блискучий, розумний Максим Качула, вів таку витончену гру, перегравав і матір, і особливо вітчима… Що тепер їм сказати? Передумав, ладен підняти лапки і одружитися з цією дурною гускою Альбіною? Ще гірший вияв поразки.

Чому ж він, усе порахувавши, не зумів завоювати, перемогти цю Лізу? Адже був щирий у своїх почуттях… Його невроз скінчився?..

Максим Качула сів у джип. Наказав повертатися до офісу. Дорогою продумав, а в кабінеті додумав свої подальші дії. Куди могла втекти Ліза? Заховатися у Києві? Навряд чи ризикнула б. Втекти з цим своїм задрипаним «нареченим» до його батьків? Про всяк випадок наказав працівнику їхньої приватної спецслужби з’їздити в те село. Довідатися такі-то дані. До кінця дня він знав, що Степан Коваленко взяв двотижневу неоплачувану відпустку нібито у зв’язку із хворобою батьків. Поїхав з Лізою до них? І все ж щось підказувало Максимові, що шукати Лізу потрібно не там. А де? Закордонного паспорта в неї нема. Поїхала світ за очі? Навряд. Де ж вона «розчинилася», як написала? Сховалася у когось зі своїх подружок, знайомих чи, може, родичів?

Родичів?

І тут аналітичний розум Максима Качули осінило. Ліза хвалилася, що вона киянка від народження. А її покійна бабуся, яку вона називала мамою-бабусею?..

Ліза «розчинилася»? Він її знайде і складе. А вже з тим пазлом зробить що захоче.

Максим Качула тільки за два дні викликав приватного детектива, який уже блискуче виконав кілька його складних прохань, а одного разу знайшов чоловіка, котрий, здавалося, не те що розчинився, а зник під землю. За плечима в агента була розшукова робота в органах, впровадження в іноземну фірму.

– Ось що, Платоне Івановичу, – сказав Максим. – Мені потрібно дізнатися, звідки родом така собі Павлина Соломаха. Вона вже покійна, працювала будівельницею в якійсь будівельній організації, будуправлінні чи що.

– Пробачте, Максиме Дмитровичу, це вся інформація? – спитав досвідчений найманець.

Максим сказав, що решту детектив може довідатися з могили на Лісовому чи якомусь іншому кладовищі, він сам володіє мінімумом інформації. Але дані про місце народження Павлини Соломахи йому дуже потрібні. «Шукайте в архіві ЖЕКу чи ЖЕКів, будівельних управлінь, трестів, Київміськбуду, у паспортних столах, архівах управлінь внутрішніх справ, не мені вас учити. Через два дні я чекаю дані».