– Максиме Дмитровичу, доведеться, якщо випадково не пощастить, перерити купу документів, перелопатити огром інформації, – жалібно сказав нишпорка. – Тим більше, якщо йдеться про померлу людину. Дайте строк хоча б до кінця тижня… Якщо знайдемо раніше, я відразу повідомлю.

– Добре, – згодився Максим. – Чотири дні й ні днем поверх цього. Беріть усі свої найкращі кадри. Але не більше двох. Всім подвійний гонорар, а вам – потрійний. І особлива премія. Все, почали…

Коли детективчик виходив, подумав, що й цього шкода буде втрачати. Тямущий дядечко, міг би ще згодитися. Але все в цій справі має бути чистим і тільки так. Навіть опосередковано про Максимову поразку не повинен знати ніхто. Не здогадуватися чи мати якусь підозру.

Всі ці дні, доки шукали сліди й місце народження Павлини Соломахи, Максима гриз черв’як сумнівів. Що він пропустив, зробив не так у стосунках із Лізою? Тупий ниючий біль – мов зуб десь віддалено болів – не давав заспокоїтися. Дзижчала над вухом надокучлива муха, яку не прогнати. Вдома випив ледь не півлітра улюбленого віскі й не сп’янів. Ударив ногою Черрі, який нагадував про Лізу, і відчув щось схоже на вину перед псом. Блукав маєтком, і вгорі місяць, що виринув з-за хмари, сміявся з нього. Максим дістав пістолета й вистрілив у небесного насмішника. Потім стрельнув у одного з улюблених пітбулів його вітчима, що вибіг назустріч, і відстрелив шматочок вуха.

Звісно, старий почув постріли й вичовгав надвір. Стояв, схожий на великого кажана.

– Що сталося, Максиме?

– Нічого не сталося. Порозважався.

– Щось із тою дівкою? Облом?

Цей трухлявий мухомор був до біса проникливим. Надто проникливим.

– Ще одне слово, – сказав Максим, – і я випущу в тебе рештки обойми.

– Дак-с, – промовив у відповідь Дмитро Качула. – Може, підемо вдвох вип’ємо?

– Вже, – сказав Максим. – Випив і за тебе. А з дівкою в мене все в нормі, можеш не сумніватися.

– Тоді що?

– Письмово написати звіт чи послати есемеску?

– Ох, сину, – видихнув старий.

– Я тобі такий син, як ти патріот України, – сказав Максим і пішов по сходах.

У кімнаті подумав, що в Лізи дивне прізвище. Мало би бути Саламаха – козацька каша. Вона розповідала, що соломаха – то міцно скручений великий куль соломи, якого ні порвати, ні порізати.

«Чи та гадська любов таки є?» – од цього запитання йому стало холодно і водночас незатишно й бридко, наче щось рідке, схоже на ту ж кашу, заповзло в кімнату. А якщо таки є? Ніби вперше він не знає відповіді на дуже просте запитання.

Простісіньке.

Наче перед ним стояли маленька дівчинка й досвідчена повія і пильно дивилися, питали безмовно: то є любов чи нема?

Він знав, що потрібно зробити, щоб уникнути запитання й можливої відповіді на нього. Наступного вечора викликав дорогу повію, одну з так званих елітних київських повій. Подзвонив і до Альбіни Андрієвської, запросив до себе. Звів їх обох, хотів улаштувати оргію – не оргію, а щось таке, що запам’яталося б обом надовго. Звелів обом роздягатися. Альбіна було заартачилася: ти знаєш, чия я донька? Він дав їй у морду і зрозумів, що зазнав остаточної поразки: розважатися з двома відразу чи поодинці – однаково противно. Сказав, що можуть вимітатися, а можуть випити втрьох. Повія відповіла, що для неї будь-що не проблема.

– Ну й прекрасно, – резюмував Максим, – а тобі як, Альбіночко?

– Проведеш мене, – не розгубилася Альбіна.

Максим слухняно провів її до виходу. І біля дверей почув:

– З нас вийде гарна пара, Максе.

– Твою мать, – сказав Максим.

– І твою, і мою, – сказала Альбіна. – Все, цьомочки і па.

А хоч’ , остануся, тільки без цієї дорогої шльондри.

Максим вп’явся своїми губами в її губи. І відчув, що для остаточної поразки мусить одружитися з цією курвою. І зробити її наркозалежною абощо. Після облому з Лізою йому майже все одно.

Цю ніч він провів із повією. А під вечір у четвер йому доповів детектив: Соломаха Павлина Пилипівна (ха, виявляється, у батьків його вітчима і мами-бабусі були однакові імена) народилася в селі Туптали на Волині, район тепер такий-то.

Детектив отримав свої преміальні. А вранці Максим викликав найкрутішого і найдовіренішого бійця з їхнього приватного спецзагону. Проінструктував щодо подальших дій. Вєньчик мав узяти ще одного бійця і на двох машинах вирушити в Туптали. Одна з машин – джип із затемненими вікнами, з камерою на задніх сидіннях, друга – старі «жигулі». Джипа лишити у лісі десь неподалік села. Захопити в селі Степана Коваленка і Єлизавету Соломаху, які там повинні перебувати, і доставити під Київ за такою-то адресою. Дорогою зняти номери з «жигульця» і втопити його в якійсь річці чи озері. Поміркував, чи не послати більше бійців, але вирішив – забагато честі для тих задрипанців. До того ж чим менше людей, тим менше привертатимуть уваги. Заявляться в село на старих «жигулях». Вєньчик, він певен, проведе операцію акуратно, без шуму.

Коли у п’ятницю ті двоє поїхали, Максим уже знав, що зробить із Лізою та її коханцем (саме так – коханцем). Нареченим повинен був стати він, Максим, та не став. І не стане? «Ні», – сказав собі Максим.

Ті сотні жінок, яких знав, були різними. Шлюб з Альбіною мав бути шлюбом за розрахунком. Але ж був десяток, а то й два справді гідних дівчат, неодружених і тих, що вже були в шлюбі, з сімей, рівних їхній, з посадами, з іменами, готових поєднати свою долю з ним і тут, і у Великій Британії під час навчання. Чому ж усе заклинилося на цій безрідній дівці, бідній, аж синій, сироті та ще й із кримінальником-батьком?.. Скільки разів стримував свою пристрасть до неї. Чому?

Неповаги, а тим більше зневаги, Максим ніколи не прощав. Ліза, вважав, розтоптала не тільки його почуття, а й усі його зусилля, і приниження (так, по суті, приниження перед нею) лишилося назавжди його ганьбою. За це належало платити. Сповна.

Після того як їх буде доставлено, обох чекає спосіб розплати, про який він читав. Спосіб, за яким з любові виростає ненависть і навіть огида одне до одного. Вони будуть голими поміщені в маленьку кімнатку, де існуватимуть і спатимуть на підлозі серед власних екскрементів. Після кількох місяців такого животіння, якщо не збожеволіють (покінчити життя самогубством їм не дадуть), на них чекає різна доля. «Нареченого» він віддасть одному з власників жебрацьких мереж. Якщо треба, ампутують або покалічать ноги, підріжуть язика, спотворять обличчя. У нього буде жебрацьке життя до самої смерті. Лізу відправить підсобною робітницею на їхню розташовану в лісі заміську ферму, потім віддасть бомжацькій зграї на довге користування. Чи навпаки: будуть кілька місяців ґвалтувати, а тоді вона стане прислугою і попихачкою на тій же фермі. Що робити з собою – то вже її справа.

Він хотів для неї добра й розкішного життя. Вона ж виявилася дурепою, до того ж спробувала насміятися з нього. Такою була подяка за його любов! За все те, що хотів дати їй, пішов навіть на конфлікт з рідними… «Помста має бути адекватною», – подумав.

Раптом гострий біль з лівого боку пронизав Максима Качулу. Він сидів і не міг поворухнутися. Озвався телефон, а він… він не зміг дотягнутися до нього – од ще різкішого болю потемніло в очах. Єдина думка, яка прийшла до нього, була такою: «От і все». Та думка лише розізлила його – а що все? Щось із серцем? Рано ще, рано. Він повен сил і розквіту. Повен сил і планів. Остання поїздка до Швейцарії вийшла дуже вдалою: до їхньої качулівської імперії додалася ще одна фірма, яка мала філіали у восьми країнах Європи. Це був новий етап. А попереду – приєднання власності Андрієвського. Купівля за безцінь за сприяння найвищих владних структур ще одного агрохолдингу. Теперішнє їхнє становище – то тільки старт. Справжній старт його, Максима, а не цього підстаркуватого пенька-вітчима. Й історія з якоюсь там козявкою на ім’я Ліза, чи як там її, – то тільки малесенький епізодик на його життєвому шляху. Він обминув його. Невроз пройшов. Тим більше, що збігу неврозів не було. У неї збіг з іншим, таким же босяком. Ну й нехай, то вже їхня справа, про яку не раз ще пошкодують.