– Яку там блєшчину. – Роман змахнув рукою, мов одганяв Ганнину підозру. – Позич, Ганцю, свого півника… Ну, отого, царя свого…

Ганна явно була спантеличена. І неабияк.

«Що ще задумав цей пройдоха?» – читалося в її очах.

– Нащо тобі мій півень? Хіба свого чи сусідського нима?

– Та не для того, – сказав Роман. – Для гинчого діла тре’ Для церемонії їдної. Через годинку, а може й менше, верну тобі твого царя живого й здорового, з усім пір’ям і гребенем. Присяй-бо. Хіба я тибе колись обманював?

– Та ни обманював… Але таки разок було… Клинці ж до мене підбивав, а до своєї Тамарки перекинувся… А як од Тамарки було свиснув, то не до мене, а до тої Маруськи подався. А що з того вийшло, га? Мусив Тамарку перепрошувати…

«Ти диви, пам’ятаєш», – ледь не прохопився Роман, та вчасно прищемив язика.

– Та я до тебе тоді приходив, як пойняв, що з Марусею не складається, – сказав жалібно, аж самому в грудях защеміло і в горлі запершило од спогаду, до того ж був Роман артистом неабияким, ним і досі лишився.

– Ой бре, Романиську, ой бре. – Ганна погрозила пальцем. – Яким ти був, таким остався. А в мене з моїм Прокіпцьом все до ладу і ліпше склалося… Так то во…

– А я що кажу? – Роман був радий підхопити й кудись приладнати Ганьчині слова. – Нащо тобі такий варіят, як я? А Прокіп був же в тебе хазяїн неабиякий, на трахтурах як розбирався!

– Твоя правда, – сказала Ганна, зітхнула і дозволила: – Бери вже півня, як зловиш.

– А хіба він тобі не дається до рук?

– Ну тобі й у рота все поклади… Добре вже, зловлю мого гребінястого. Він же у мене й сусідських курочок покриває. А так – рахманий.

– Та ти хоть чоловіка, словесного хмизу Роман.

Ганна засміялася, оголюючи щерби в роті, і взялася примовляти всілякі лагідні слова до півня – ловити. Ціла вистава наближення до півня і його ловитви закінчилася тим, що мусили помагати і Роман з Платоном. Птах, притиснутий до хліва, таки опинився в Романових руках. Тепер з півнем, приказуючи до нього, який то він хороший, Роман ішов попереду, а за ним з хлібом і яблуками у вузлику – Платон. З тим і ступили на подвір’я Красної Ружі, і до хати зайшли. А там Роман сказав до вельми хоть півня причаруєш, – підкинув спантеличеної Єви, що хай вона не дивується, бо йшли до неї з чоловіком, а дорогою він перетворився на півня. А як добре почаклувати, то зновика стане чоловіком.

– Що то за кумедія, Романе?

Єва не знала, з кого посміявся цього разу Роман – з неї чи з того, котрий став півнем?

– Якби я знав, Євцю, як тоє чародійство назвати! – сказав Роман. – Али ти-но одчини двері, я півня випущу, то, може, він скоро й ступить до твоєї хати чоловіком.

Єва так і зробила. Півень за порогом щось сердито закричав на своїй півнячій мові й чимдуж кинувся на вулицю.

Роман відчував нутром, що той боягузливий Адам таки мусить вернутися. Щось йому підказувало, що так буде. Так і сталося. Коли Єва поставила на стіл купу наїдків (готувалася таки до приходу, правда, самого Адама) й на додачу пляшечку «казьонки» і коли Роман підняв чарку за те, щоб чоловіки ніколи не ставали півнями, двері відчинилися, й на порозі постав Адам. У руках він тримав щось накрите білою хустиною з квітами.

– Доброго здоров’я, Євцю, – сказав Адам. – Я тойво, згадав, що забув же подарок, ну, забув же, геть забув. Того й вертався…

Єва, яка всередині кипіла від злості й тільки гасила неї, щоб не вилити перед Романом і Платоном, ще й піджартовувала собі на Романові баляндраси, відчула, як щось всередині неї обривається. Чого б то? А може, то падає й от-от упаде вона сама? Вона була готова розірвати Романа за його витівку з дурною женячкою і саму себе, що таки ждала Адамового приходу. І за півня злилася, хоч і розуміла: щось сталося, що Роман приніс півня, а не привів Адама. Коли ж Роман признався, що Адам ганебно втік, подумала, що, може, то й добре, що таким чином – хоч смійся, хоч плач – все й завершилося. Нащо їй такий чоловік навіть на старості? Роман заварив цю кашу, хай неї й розхльобує.

Вона собі посміється, хоч сміх і буде з гірчинкою.

Адам підняв хустину. У величенькому кошику сиділа Адамова кішка. І не просто сиділа, а в невеличкій рамці, вочевидь, свіжопофарбованій. Адам дістав кішку, опустив на підлогу, і до неї, де не взявся, зістрибнув з печі Євин кіт. Адам вийняв з кошика рамку й сказав, густо почервонівши й часто кліпаючи очима:

– Я знаю, Євцю, що в тебе багато вишивок, рушників і карточок. То й змайстрував тобі цю рамочку. Звиняй, яка вже вийшла. Вчора й пофарбував.

Лізина мама Павлина (вона ж бабуся) на відміну від Лізи не любила телесеріалів, навіть знаменитої «Рабині Ізаури», про яку в Тупталах з усмішками згадували, що господині кидали поратися по господарству і на городах, в розпалі роботи переставали копати картоплю та бігли дивитися на душевні страждання нещасної бразильської рабині. Єдиний виняток становив фільм з Висоцьким «Місце зустрічі змінити не можна», який бабуся-мама Павлина дивилася не раз. І могла безліч разів переповідати його зміст. Коли ж Ліза вже старшокласницею побачила серіал, він їй не сподобався. Хіба трохи посміялася з Маньки-Облігації. Але запам’яталися чомусь слова старого діда з того фільму про еру милосердя, яка, мовляв, колись порятує людство. Ліза сумовито всміхалася, згадуючи цей епізод.

До ери милосердя досі було далеко, а в Лізиному житті настав час, який можна було б назвати ерою збентеження. Збентеження і тривоги. Ерою нерозуміння себе самої. А може, й ерою спокуси, від якої намагалася знайти порятунок. Ера була нестерпно довга (на те й ера) і не збиралася покидати її планету й життя. Чомусь була дуже довгою, хоч розпочалася зовсім нещодавно. З того напіввикрадення.

Час тепер тягся, як довжелезна гумова стрічка, і обмотував Лізу дедалі щільніше. З ніг до голови, а потім з голови до ніг. Час робився невидимим коконом.

«А я в ньому як той китайський шовкопряд», – думала Ліза. Макс, накачаний олігарх чи хто він там (бізнесмен, значилося на візитівці, яку викинула Ліза), не з’явився у квітковій крамничці ні наступного дня, ні через день, ні через два. Зате у вівторок зайшли двоє дужих хлопців.

– Ви Ліза? – поцікавився один з них.

– Так, – відповіла Ліза. – Он у мене і на бейджику написано.

– Ми хочемо купити ваші квіти.

– Будь ласка, – зраділа Ліза. – Які саме? Що ви хочете вибрати?

– Всі. Ми вибираємо всі. – Хлопчисько нахабнувато і в той же час доволі привітно всміхнувся.

– Всі? – Ліза майже вигукнула.

– Так, всі.

Вони справді купили геть усі квіти, які були в крамничці. Сформовані Лізою букети і жужмом окремі квітки. До того ж усі вазони, які стояли на прилавку й поличках.

– Підрахуйте, – сказав той самий покупець.

Другий мовчав. Пальцями, які трохи тремтіли, Ліза підрахувала на калькуляторі. Назвала суму. Хлопець – Ліза розгледіла, що в нього геть блакитні очі – дістав гроші. Акуратно відрахував, попросив, щоб Ліза перерахувала. Коли дівчина зробила це, сказав, що решти не треба. Ліза подякувала. За плечима в неї віяв холодок.

Вони винесли все куплене й повантажили в бус, який стояв біля крамнички. Ліза лишилася у геть порожній крамничці і не знала, що їй робити – радіти чи сумувати, плакати чи сміятися?

Вона вже здогадалася, що всі квіти й вазони купив бізнесмен Максим Качула. Той самий, котрий вчора спробував її викрасти. Саме він подарував їй такий фантастичний денний виторг. Крамничка, яка, знала Ліза, належала до мережі інших більших і менших квіткових крамниць, була складовою квіткового бізнесу великого міста і приносила невеликий прибуток. У дівчини декілька разів виникала підозра, що вона взагалі існує як прикриття чогось більшого і їй незрозумілого. Власниця, котру Ліза бачила двічі за час роботи, попереджала, що взагалі збирається закрити цю крамничку. І Ліза або перебереться у квітковий кіоск на іншому краю міста, або взагалі хай шукає собі нову роботу. Дівчина з острахом чекала, коли це станеться. Хоч їй не хотілося йти з цієї крамнички. Вона звикла до неї, добиралася з дому якихось півгодини на метро і дві зупинки на маршрутці, а більше просто шпацірувала собі, тренувала свої гарненькі стрункі ніжки. Мала стабільну ставку і п’ять відсотків від денної виручки. Їй називали ціну за букети й вазони, і вона її дотримувалася, лише зрідка ризикувала, накидаючи кілька гривень або якусь п’ятірку. Ліза дарувала покупцям усмішки і весь свій шарм, вигадувала різні комбінації для букетів. Навіть купила собі брошурку за назвою «Повсякденна ікебана». Були в неї й постійні клієнти, у кількох із них Ліза виховала смаки. Іноді їй замовляли букети наперед. Як і скрізь, виручка збільшувалася (відповідно привозили більше квітів) напередодні й у дні свят, таких як Новий рік, День закоханих, 8 Березня, День матері, ще кількох, перед закінченням і початком навчального року. Ліза жила серед особливого ритму і не хотіла б його позбутися. Вона вже була частинкою цього ритму, маленьким гвинтиком доволі великого бізнесу. Щосили старалася торгувати так, аби крамничку не закрили. Поки що це вдавалося, хоча вимоги й апетити власниці зростали. Зрештою крамничка подарувала їй знайомство зі Степаном-Степашкою, і з того часу дівчина по-особливому любила свою роботу, своє квіткове міні-царство.