Вона притулилася, теж на мить, до його рук.
– У мене руки пахнуть солярою, – тихо сказав.
«То й що?» – Єва відповіла подумки.
Знала вже: він працює на великому тракторі – справжня чоловіча робота.
В уяві майнуло, як він вертається після тої роботи, а вона зливає йому на руки. Він умивається, а вона подає рушника.
Арсен Соломаха! І вона, Єва, буде Соломахою.
Вона знала: через рік, а може й менше, заграє, зазвучить на їхньому подвір’ї ще одне весілля. Так бувало, що брати женилися на сестрах. Так мало статися і в них. І сталося. Тільки поруч з найліпшим, найвродливішим нареченим всього за півроку з хвостиком до вінця селом ішла не вона, Красна Ружа Єва, а сестра її старша – Павлина.
Та сама, що виросла худорлявою, невродливою, нескладною, вугловатою, не знала, де подіти дівочі руки, завше ходила з опущеними очима, ніхто неї не просив вийти заміж, і невідомо було, чи вийде вона колись взагалі. І в сім’ї вже звикли до того, що вона стара діва. Позаочі зітхали: може, й останеться такою.
Болючі спалахи пам’яті Єви.
Спалах перший. У них тоді не прийнято ще було відзначати уродини18. А вона наполягла: привітаємо Миколу з двадцятип’ятиліттям. І запросимо на свято свояків – Вітчиних батьків.
І, звісно, його, Арсена.
Братові своєму вишивала Єва сорочку. До весілля не встигла, а тепер вирішила – подарує Арсенові. А Миколі – рушника, стіл у свята застеляти. А захоче – над вікном повісить.
Навіщо вона подарувала сорочку, призначену братові, Арсенові, в якого без пам’яті закохалася?.. Може, тим і повернула свою долю в інший бік? Але ж ні – між тими двома ще до її подарунка почалося.
Коли?!
Арсен і не танцював з Павлиною, вона, те старе дівисько, і не вміла танцювати. Усеньке весілля простриміла в коморі, звідки виносила на столи то холодець, то гомачку19, то інші страви. З кимось розмовляла, та більше сиділа в тій же коморі, іноді присідала на краю лавки.
Танцювала Єва.
І неї, саме неї запрошував до танцю Арсен. І її обіймали його руки. І вона тулилася до них. І її після весілля проводив він на край села.
Тих «і» було ой як багато.
То чому сталось інакше?
Відповіді не було.
На уродинах Миколиних і виявилося раптом, що вже стрічалися вони з Павлиною. Арсен зі сміхом розповідав, як Павлина прийшла до клубу на танці, а він учив неї танцювати. І те одороблисько теж усміхалося. Хоч мало б паленіти від сорому. Єва також за цей час – два тижні – раз пішла до клубу. В таємній надії зустріти там Арсена. Його в клубі не виявилося. Не прийшов. То після кіно не було чого й зоставатися на танцях. Кольнуло тико: чого ж не прийшов, чого не відчув її таємного позову?.. Образилася, подумала, що сам до них прийде, тепер же вони родичі через Миколу й Вітку.
– Віта, Віта, затулила мені півсвіта, – сміявся Микола на тих уродинах.
– А ти мені цілий світ, – Вітка, ще щасливіша, дурна гуска. Не сміялася тільки Єва. Чого ж вона не помітила, як того злощасного вечора Павлина кудись зникла з хати, кудись повіялася? Думала, до родичів подалася, до тітки Мотрунки, а вона, зараза, до клубу. Певно, перший раз у своєму житті. Щоб той зрадливець учив неї танцювати! У двадцять вісім літ!
Теперішня Єва подумки, як не раз вже було, виходить із колись батьківської хати. І стає Євою тодішньою – молодою і вродливою. Може, і найвродливішою в селі. А може, й на цілім світі. Виходить з хати, йде до хвіртки, відчиняє, опиняється на вулиці. І розминається сама з собою, тодішньою. Та, друга Єва, озивається і питає – куди ти йдеш, Єво? Євко, дурна красуне, без тями закохана… А він закохався у ту тиху (ще тихішу і потворнішу за Адама Тихіського) почвару, її сестру. Стару дівку.
Спалах другий. Єва після півроку розпачу й ненависті, коли Павлина вже неприховано бігала до Арсена, Арсеника, Арсениська на побачення, а то й він до них навідувався (бо ж родичі вже, сьома вода по киселю) й брав Павлинище за руку, і обоє розтавали серед зимового, а потім весняного вечора, Єва таки зновика стала веселішою. На їхньому весіллі. Такою веселою, що сусіда Тиміш Рикун, котрий тоже колись до неї клинці підбивав, сказав зачаровано, захоплено:
– Ну ти й сьогодні, Євцю, в ударі!
– А чом би нє, – зиркнула Єва так, мовби щойно виторгувала сто, нє, тисячу рублів. – Чом би й нє, Тимошику, сестру замуж оддаю! Старшу сестру! Скоро й мені пора прийде.
– Ну-ну, – сказав Тиміш. – Чудо ти, Євцю. Правдива Красна Ружа.
Красна Ружа була мовби розпорядницею того весілля. І на столи подавала, і їсти-пити припрошувала, та все зі словами і лагідними, і такими квітчастими, що гості й собі розтуляли пащеки та всміхалися. І чарки перехиляли за здоровля молодих, і не захлиналися од тої смердючої самогонки. І вона з ними пила й не п’яніла, а ще більше веселіла. Танцювала – розпашіла, весела, задихана, з сяючими очима, червоними щоками, пишною косою, квітуча, бо надворі стояла весна (як вони поспішали з весіллям, прокляті безстидники), і ніхто не відав, яка безлистяна, чорна осінь, чорний понеділок в неї на душі.
Чи відав?
У них в селі була звичка – коли в хаті, де гуляли весілля, ще лишалася незаміжня молодша сестра (авжеж молодша, як і належало), то наречений, котрий брав старшу, після танцю зі своєю судженою запрошував меншу сестру на другий танець, який так і називали – сестринський. Вважалося, що то прикмета – молодша має незабаром також вийти заміж.
І Арсен запросив неї.
«Я вб’ю його зара», – подумала Єва, коли його руки торкнулися її стану, обійняли й вона знову, вперше після братового весілля, відчула дуже тепло тих наймиліших на світі рук.
Вб’є чим? Ножа під рукою не було. А руки, що мали б стискати ножа, пригорнулися до його тіла. І світ кудись поплив, тільки цього разу річкою, по якій, наче сміття, щойно викинуте в неї, пливла її, Євина доля.
Вони танцювали, пливли вже разом, поруч закружляли й інші пари.
І тоді він сказав пошепки:
– Прости, Євочко, що так сталося.
Вона звела очі, глянула в його очиська. Відповіла:
– Як сталося, Арсене?
Він, мабуть, прочитав німе запитання, що жило в її погляді всупереч словам, які вимовляла: «Навіщо? Чому?»
Він почув те неїне німе запитання-крик.
– Сам не знаю чого, – прошептав ще тихіше. – Хіба любов поясниш?
– А ти й не кажи…
Вона ледве дочекалася кінця того сестринського танцю. Усміхнулася, вклонилася.
Хтось крикнув:
– Єва!
І слідом за тим голосом інші:
– Єва! Єва!
Вона видала усмішку на всі свої зуби й чмокнула Арсена в щоку. Знову заграли троїсті музики, але то вже була музика не для неї. Єва вибралася з гурту, та ноги понесли її не до хати. Впораються і без неї. І веселитимуться без неї. Її весілля закінчилося не розпочавшись.
Єва йшла і йшла – спочатку через їхній город, потім сусідський. Довкола стояв теплий весняний вечір. Він пригортав неї за плечі, обіймав, пестив лагідним вітерцем. Але вона прагла не леготу, не тепла і ніжності. Чим далі її огортала темрява, чим більше віддалялася музика з подвір’я, тим більше Єва відчувала, що прагне холоду, хоче замінити весну осінню. А може, й зимою, яка б сікла її по щоках, руках, всій поставі колючим снігом, хугою, забивала б подих, брала в крижані обійми.
«Мамо, мені нема чим дихати, – подумала Єва. – Мені нема чим дихати і я не хочу дихати».
Ось-ось вона мала впасти, але не падала.
Ось-ось мала померти, але жила.
Зрозуміла: і житиме. І то було найстрашніше. Як там він сказав: «Хіба любов поясниш?»
– Хіба… поясниш, – крізь сльози шептала Єва. – Хіба по… по… ясниш…
Єва спинилася на березі річки. Їхньої річки Ситівки. Вода мала б остудити жар, що спалював усе її тіло, але не остуджувала. Вона теж була паркою, і дівчина відчувала її пар. Кинутися вниз, захлинутися у воді? Відчула – не хоче цього. А чого вона хоче? Відповідь була страшною: «Нічого». Нічогісінько. Не хоче жити, не хоче і вмирати. Але як жити у світі, де ті двоє вкрали її любов?.. Вона прислухалася. Тихі звуки музики долинали, як якесь марево. Під ту музику крутилися, вигиналися, показували язики чорти у відблисках вогню, що спалахнув і горів дедалі дужче – Єва раптом побачила це крізь весняну темряву під виразно байдужим блиском далеких зір. Їй хотілося дотягнутися до неба і позривати ті зорі. Навіщо вони світять, кому світитимуть? Тим двом?.. Вони вкрали її кохання, її щастя, її ненароджених дітей від найліпшого, найкрасивішого, найсильнішого у світі чоловіка. Вкрали його ніжність до неї, неїне щастя, що зав’яло, мов пуп’янок, який так і не розпустився. Вони мусили за те заплатити. За все в цьому світі треба платити. Єва випросталася, зникло полум’я і дідьки, що танцювали біля вогню на тім березі річки.