Вона здригнулася.
— Не говори так, Ніку. Який жах! Коли це сталося?
— Десь о пів на дев’яту. Моріллі зателефонував мені посеред вечірки. Це ж треба мати таке щастя! Зі всіх тих дурнів з відділу розслідування убивств саме він знайшов Роя мертвим. Моріллі навіть натякнув, що зробив мені величезну послугу.
— Він мені не подобається, — сказала Джулія. — У ньому є щось огидне.
— Він просто коп, який полює за легкими грошима. Це все, що його цікавить.
— Але чому Рой?..
— Мене це теж непокоїть... Не проти, якщо я трохи походжу кімнатою? Біля тебе я не можу зосередитись на роздумах, — він піднявся разом з нею, а тоді обережно посадив дівчину у крісло й підійшов до каміна. — Джуліє, чому ти так зблідла?
— Може, через шок? Я не чекала таких новин. Не знаю, чи ти засмутився, Ніку, але якщо так, то мені шкода.
— Я не засмучений, — сказав Інгліш, дістаючи сигару. — Можливо, трохи шокований, але не можу сказати, що дуже цим перейнявся. Рой притягував неприємності відтоді, як народився. Він постійно кудись влипав. Мій старий і він були одне одного варті. Я колись розповідав тобі про свого старого, Джуліє?
Вона заперечно похитала головою і відкинулася назад, втупившись у вогонь та обвивши руками коліна.
— Він був невдахою, як і Рой. Якби мама не пішла працювати, коли ми були дітьми, сім’я померла б із голоду. Бачила б ти, де ми жили, Джуліє. Це була трикімнатна халупа у підвалі багатоквартирного будинку. Взимку стінами збігала вода, а влітку стояв просто нестерпний сморід.
Джулія нахилилася, аби підкинути у вогонь поліно, й Інгліш м’яко торкнувся її шиї.
— Зрештою, це все у минулому, — продовжив він, — але я ніяк не можу зрозуміти, чому Рой застрелився. Моріллі сказав, що брат був на межі банкрутства і намагався виправити це, шантажуючи колишніх клієнтів. Він мав навіть утратити ліцензію наприкінці тижня. Готовий посперечатися, що Рой не застрелився б через такі дрібниці. Не вірю, що він узагалі міг застрелитися через будь-що. Рой був занадто слабодухий для такого. Моріллі вважає, що там стовідсоткове самогубство, але я все одно не вірю.
Джулія глипнула на Інгліша.
— Але, Ніку, якщо поліція так каже, то, напевно, це правда...
— Не знаю, але щось тут не так. Чому він не прийшов до мене, якщо все було настільки погано? Може, я і проганяв його останнім часом, але раніше це Роя не зупиняло: я відфутболював брата десятки разів, але він приходив знову і знову.
— А може, Рой став гордим? — прошепотіла Джулія.
— Гордим? Рой? Люба, ти не знаєш Роя. Він був товстошкірий, наче слон. Міг стерпіти будь-які образи, доки не отримував моїх грошей, — Інгліш, підпаливши сигару, почав повільно колувати кімнатою. — Чому його бізнес так швидко розвалився? Коли Рой вблагав мене купити для нього цю справу, я не полінувався вникнути в неї. Там можна було заробляти. Це — прибутковий бізнес. Рой не міг так швидко завалити його, хіба що навмисне. Я дурень, що взагалі зв’язався з усім цим. Мав би передбачити, що він не здатен до такої роботи. Уявити тільки, Рой — приватний детектив! Ото сміхота... Не треба було давати йому на це гроші...
Джулія не відводила настороженого погляду від Ніка, але він цього не помічав.
— Я попросив Лоїс трохи оглянутись у його офісі, — продовжив Інгліш. — У неї добрий нюх на таємниці. Вона точно з’ясує, що там пішло не так.
— Ти відправив туди Лоїс сьогодні? — різко запитала Джулія.
— Так, хотів, аби вона поглянула, що там і як, перш ніж туди здогадається влізти Коррін.
— Хочеш сказати, що Лоїс там просто зараз?
Спантеличений різкістю її голосу, Інгліш зупинився і глянув на Джулію.
— Так. Із нею Гарі. Вона не заперечує, якщо часом треба попрацювати довше. А чому ти дивуєшся?
— Ну, врешті-решт уже пів на другу. Це не почекало б до завтра?
— Туди могла припертися Коррін, — нахмурився Інгліш — він не любив, коли його рішення обговорювали. — Я хочу знати, куди вляпався Рой.
— Думаю, вона закохана в тебе, — сказала Джулія, розвернувшись, аби опинитись спиною до Ніка.
— Закохана? — здивувався Інгліш. — Хто? Коррін?
— Лоїс. Вона поводиться, мов твоя рабиня. Жодна інша дівчина не змогла б працювати з тобою, Ніку.
Інгліш розсміявся.
— Дурня. Я їй добре плачу. Крім того, це не та дівчина, яка може у когось закохатись.
— Нема дівчини, котра б не хотіла бути закоханою, — тихо мовила Джулія. — Я вважала, що ти проникливіший, Ніку, аби розуміти це.
— Та забудь ти про Лоїс, — нетерпляче кинув Інгліш. — Ми говорили про Роя. Сьогодні я зустрічався з Коррін.
— Ти молодець, що зробив це. А я її ніколи й не бачила. Яка вона, Ніку?
— Блондинка, пухкенька і тупувата, — мовив Інгліш, сідаючи на бильце її крісла. — Вона заявила, що у смерті Роя винен я, і прогнала мене.
— Ніку! — Джулія швидко глянула на нього, але заспокоїлася, побачивши його усмішку.
— Гадаю, вона була в істериці, але щоб підстрахуватись, я витягнув з ліжка Сема і відправив до неї. Мушу бути обережним, аби з цього всього не рознісся сморід, Джуліє. Тепер це дуже недоречно для мене, — його рука ковзнула її плечем, і пальці обережно погладили шию. — За кілька тижнів сенатор представлятиме мене як спонсора нової лікарні. Комісія, звичайно, знає, але журналісти — ще ні. І я хочу, щоб лікарню назвали на мою честь.
— На твою честь? — здивовано повторила Джулія. — Навіщо?
Інгліш трохи ніяково всміхнувся.
— Трохи божевільно, правда? Але я так хочу, Джуліє. Хочу цього більше за все на світі, — він встав і знову почав ходити кімнатою. — Це буде найбільше досягнення у моєму житті. Я почав з нуля і побудував величезну імперію, яка дає купу грошей, але гроші нічого не варті. Якби я сьогодні помер, Джуліє, то через тиждень ніхто б мене і не згадав. А я хочу, аби пам’ятали. Якщо лікарня буде названа на мою честь, думаю, мене не забудуть так скоро. Крім того, є дещо інше, значно важливіше. Я пообіцяв мамі, що досягну успіху. Але мати не дожила навіть до того, аби побачити, як я починав. Коли вона помирала, я все ще, мов дурень, безрезультатно бігав зі своїм компасом, але запевнив її, що досягну успіху і що рухаюсь у правильному напрямку, й вона повірила в мене. Мама була б щаслива дізнатися, що лікарня названа на мою честь, і я достатньо дурний, аби вірити, що вона таки дізнається про це і буде щаслива.
Здивована, Джулія принишкла. Вона й подумати не могла, що Інгліш може так мислити і так говорити. Їй хотілося розсміятись, але інстинктивно дівчина розуміла, що Інгліша це розлютить. Через сентиментальні спогади про матір хотіти, аби лікарню назвали на його честь — це було неймовірно й абсолютно непритаманно для нього. Джулія не без тривоги подумала, що зовсім не знає Ніка. Вона завжди вважала його цілком безжальним бізнесменом, для якого лише гроші мають значення. А ця нова риса її вразила.
— Давай, покепкуй, якщо хочеш, — з усмішкою сказав Інгліш. — Я знаю, що це смішно. Я й сам часом насміхаюся над собою, але я так хочу і я це отримаю. Лікарня імені Інгліша! Звучить непогано, правда ж?
Джулія поклала долоню йому на плече.
— Якщо ти цього бажаєш, Ніку, то і я теж.
— Думаю, що так буде правильно, — задумливо протягнув він. — Однак ця історія з Роєм може звести усе нанівець.
— Але чому?
— Ти не уявляєш, скільки часу пішло на те, аби переконати комісію дати мені дозвіл на фінансування лікарні.
— А що за комісія?
— Комісія з розбудови міста, — терпляче пояснив він. — Ще та купка бюрократів. Усі з найвпливовіших родин, звичайно, але жоден із них не заробив самостійно і цента. Гроші усім їм дістались у спадок, як, до речі, й неймовірна скупість. На перший погляд, їхнє приватне життя — сама святість та еталон порядності, але якщо копнути глибше... ти навіть не можеш уявити. І от ці люди не хотіли давати мені дозволу. Двоє з них навіть назвали мене гангстером. Сенатор був змушений говорити з ними дуже різко, аби переконати. Але він не ризикнув сказати, що лікарню буде названо на мою честь. Якщо стане відомо, що Рой займався шантажем, ця мрія стане такою ж далекою, як сніги Евересту. І Моріллі це знає. Комісарові поліції також відомо про це. Обоє розраховують, що я віддячу їм, якщо вони мовчатимуть. Але Коррін — це проблема. Вона ж собі носа відкусить, аби насолити мені. Якщо рознесе, що я не дав Рою грошей і через це той зайнявся шантажем, — моїм планам гаплик. Такий скандал буде дуже на руку комісії, аби здихатися мене, — він кинув у вогонь сигару і продовжив доволі суворим голосом: — Чому цей бовдур не міг застрелитися за місяць, коли все вже буде скінчено?
