Ліон, рвонувши з місця, погнав порожніми вулицями у напрямку річки.

— Я розговорив Віндсор, — повідомив він Інглішу, — але це обійшлося тобі у сім тисяч. Без сумніву, Шерман тримає Лоїс на яхті, якщо він узагалі її схопив. А у тебе що?

— Прокатався з Моріллі. Якби не Чак, я би тут не сидів, — й Інгліш розповів про свої пригоди.

Ед зиркнув на боса.

— Моріллі хотів тебе замочити?

— Так. Боявся, що я його здам. Ну, й вислужитися хотів, у мене ж багато впливових ворогів. Де ця бухта Крік, Еде?

— Знаєш, де гольф-клуб? Через милю — бухта Крік. Там є станція човнів, і я бачив яхту миль за шість від берега. На борту світилось. От тільки власник моторного човна не зрушиться з місця, доки не отримає сотні баксів. Я ледь не охрип, умовляючи його прокататися в борг, але цей бовдур не реагує. Мусив повернутися до Сема.

Інгліш раптом озирнувся.

— За нами хвіст, Еде!

Ліон натиснув на акселератор.

— Копи?

— Можливо. Я ж казав, тебе також розшукують.

— На цій чортопхайці не відірвемося, — зітхнув Ліон. — Які пропозиції?

— Сховаємось?

— Не в цьому районі, — детектив глянув у дзеркало. — Чорт! Вони наближаються.

— Бери на себе копів, Еде, а я поїду по Лоїс. Пригальмуй за рогом, я вистрибну і спробую заховатись.

— Готуйся, — Ліон натиснув педаль газу. Машина рвонула вперед, стрілка спідометра перевалила за шістдесят миль на годину. — Тримайся, зараз будемо звертати.

Перед поворотом Ліон щосили загальмував, авто занесло, а у машини переслідувачів заскрипіли гальма: її водій не встиг зреагувати. Детектив гарячково викручував кермо, намагаючись вирівняти автомобіль. Він відпустив гальма і газонув. Машина рвонула у бічну вулицю.

— Хай щастить! — гукнув Ліон, коли Інгліш відчинив дверцята.

Нік вистрибнув на ходу, зробив кілька невпевнених кроків і впав. Перекотившись, знову скочив на ноги й побіг до провулка.

Поліцейський автомобіль розвернувся і в’їхав у бічну вулицю, коли Інгліш саме забігав у провулок. Хтось голосно кричав, вимагав зупинитись, але він біг, не озираючись.

Позаду спалахнуло, й пролунав постріл. Куля дзенькнула біля голови Ніка, однак він уже зник у темряві.

За кілька секунд Інгліш опинився біля річки. Позаду чулися тверді впевнені кроки, і він озирнувся, шукаючи схованку. За кілька ярдів темніла купа порожніх дерев’яних ящиків. Кинувшись до них, чоловік причаївся. Він ледве встиг віддихатися й затамувати подих, як із провулка вийшов коп зі зброєю в руці. Поліцейський оглянув безлюдний берег і зупинився, прислухаючись.

Інгліш спостерігав за ним та гірко всміхався: Нік Інгліш ховається від копа! Хто б коли міг таке уявити?

Він чекав, упевнений, що коп захоче оглянути місце за ящиками. Так і сталося: той почав повільно й обережно наближатися.

— Слухай, я тебе бачу! — раптом гаркнув коп і виставив уперед зброю. — Виходь або я стріляю.

Інгліш не рухався, розуміючи, що його неможливо розгледіти.

Коп почав обходити ящики, а Нік ішов за ним, намагаючись не шуміти. Так один за одним вони обійшли навколо ящиків.

Коп щось роздратовано бовкнув і рушив уздовж берега, освітлюючи собі дорогу ліхтариком і не опускаючи пістолета.

Нік не рухався, доки поліцейський не зник у темряві, а тоді швидко покрокував у протилежному напрямку. Гольф-клуб був десь за милю, і гаяти часу не було коли. Треба ризикнути і спіймати таксі.

За кілька хвилин Інгліш махнув рукою до жовтого автомобіля, що проїжджав повз нього.

Таксі зупинилося.

— Знаєш гольф-клуб? — запитав Нік, ховаючи обличчя від водія.

— Звичайно, — відповів таксист. — А не запізно для гри, містере?

— Мені потрібно дістатися до станції човнів, за милю від клубу.

— Я знаю, де це. Станція Тома Керра.

Інгліш сів у машину.

— Двадцять баксів, якщо будемо там за десять хвилин.

— За п’ятнадцять, не менше.

— Домовилися.

Відкинувшись на сидіння, Інгліш дістав сигарети. Він раптом відчув себе дуже виснаженим. Три години минуло відтоді, як Лоїс вийшла з квартири. Які шанси, що вона жива? Якщо жінка мертва, він помститься за неї! Шерман не втече.

Виїхавши за місто, таксі на шаленій швидкості рвонуло широкою дорогою у напрямку клубу. Повз клуб вони пролетіли за вісім хвилин. Там саме у розпалі були танці й звучала гучна музика.

Ще за кілька хвилин із темряви виринула станція човнів.

— Приїхали, — мовив водій, — ось будинок Керра.

Інгліш нахилився вперед, аби виглянути через залите дощем лобове скло. Великий дерев’яний будинок, у вікнах якого світилося, мало нагадував станцію човнів.

— Можеш зачекати? — запитав Нік, дістаючи двадцятку. — Я вертатимусь у місто, але не скоро. Заплачу стільки ж.

— За такі бабки чекатиму до ранку, — весело вигукнув водій.

Автомобіль повільно скотився схилом і зупинився.

— Керр, напевно, на пристані, — сказав таксист, хапаючи двадцятку.

Інгліш вискочив з авто, швидко пройшов до будинку й постукав у двері.

Товстий чоловік у водолазці та гумових чоботах вийшов на вулицю і здивовано витріщився на гостя.

— Том Керр? — запитав Інгліш.

— Так точно, містере. Заходьте. Чим можу допомогти?

Нік увійшов до теплої кімнати. Біля яскравого вогнища сиділа жінка і колисала немовля. Вона глянула на гостя невиспаними очима, й Інгліш зрозумів, що його впізнали.

— Мені потрібен моторний човен, — звернувся він до Керра. — Терміново!

— Якісь проблеми, містере Інгліш? — здивовано запитав моряк.

Нік усміхнувся.

— Де ті старі добрі часи, коли мене ніхто не знав?.. — він похитав головою і додав: — Мені потрібно добратись до яхти, що стоїть у бухті Крік.

— Відвези його туди, Томе, — раптом обізвалися жінка, — і нічого не запитуй. Бачиш, містер Інгліш поспішає.

— Добре, я відвезу вас, — погодився Керр. — Мені треба п’ять хвилин. Зачекайте тут, я приготую човен.

Схопивши дощовик, він вийшов на вулицю.

Інгліш витер мокре від дощу обличчя. Помовчавши, він глянув на жінку.

— А ви знаєте, що мене розшукує поліція? — запитав Нік. — Не хочу втягувати вас у неприємності.

Жінка всміхнулася.

— Ми з Томом полюбляємо дивитися ваші шоу, містере Інгліш. І бачили нещодавній поєдинок по телевізору. Раді стати вам чимось у пригоді.

Інгліш кивнув.

— У мене більше друзів, ніж я думав... — він підійшов подивитися на немовля. — Первісток?

— Так, але точно не останній.

— Коли підросте, нехай приходить до мене, знайдемо для нього роботу, — пообіцяв Нік.

Жінка пирскнула.

— Для неї.

— Байдуже. Усе одно знайдемо.

— Якщо вам потрібна допомога, містере Інгліш, можете розраховувати на Тома.

Чоловік усміхнувся:

— Дуже добре. Допомога мені не завадить.

Двері відчинились, і заглянув Керр.

— Усе готово, містере Інгліш. Дати вам дощовик?

Нік похитав головою.

— Ні, дякую, — він глянув на міс Керр. — І вам дякую. Не забудьте, я допоможу малій, коли вона підросте.

Нік вийшов у дощ до потужного моторного човна, що хитався на великих хвилях. Керр завів мотор, і вони помчали до гирла лиману.

— Ми не домовилися про ціну, — нагадав Інгліш, ставши біля Керра. — Сотні достатньо?

Той кивнув.

— Як вам буде зручно, містере Інгліш.

— Там, на яхті, не все так просто, — продовжив Нік. — Мою знайому викрали, і вона може бути на борту. Це — мої клопоти, а ти залишся у човні й зачекай на нас, згода?

— Можете на мене розраховувати, — сказав Керр, і його обличчя просвітліло. — Я був чемпіоном міста з боксу, перш ніж одружився, тож інколи сумую за хорошою бійкою.

— Пам’ятай про жінку й дитину, — відповів Інгліш. — Ці покидьки б’ються не кулаками.

Керр дістав кофель-нагель[8] і помахав ним.

— Я теж. Розраховуйте на мене, містере Інгліш.

— Добре. Знадобишся, якщо їх буде більше одного.

Вони вже дісталися гирла лиману, і вдалині замерехтіли вогні яхти.