— Ну, а як же ви, полковнику? Маєте кілька валіз на своє ім'я, правда? Це якась зброя?

Кассад підняв голову, але у відповідь не сказав нічого.

— А як же, — відізвався Гет Мастін. — Тільки дурінь вирушає на полювання беззбройним.

— Ну, а я? — склала руки на грудях Брон Ламія. — Яку ж таку секретну зброю сюди провезла я?

Тамплієрів голос із незвичним акцентом був напрочуд спокійний:

— Ми ще не чули вашої оповіді, пан-Ламіє. Тож поки що зарані будувати будь-які припущення.

— Як щодо Консула? — і далі питала Ламія.

— Звісно. Цілком очевидно, що за зброю має з собою наш дипломатичний друг.

Консул відірвався від споглядання заходу сонця.

— У мене тільки дещо з одягу і дві книжки, — відверто зізнався він.

— А-а, — зітхнув храмовник. — Зате який прекрасний зореліт ви лишили позаду.

— Блін, зореліт! — аж підскочив на ноги Мартін Силен. — Ви ж можете його викликати, правда? Так хай же вам грець, діставайте свого сюрчка. Гукайте його, а то я вже втомився сидіти тут.

Консул зірвав билинку трави і витягнув із неї соломинку. Подумавши хвилину, він відповів:

— Навіть якби я міг його викликати... а ви всі чули А. Беттіка: супутники зв'язку і ретранслятори виведені з ладу... навіть якби я міг його викликати, сісти на північ від хребта Вуздечки не вийде. Ще до того, як Ктир став гуляти південніше гір, спроби там приземлитися неодмінно закінчувалися катастрофою.

— Ага, — збуджено вимахував руками Силен, — але можна було би махнути через цей триклятий... моріжок! Викликай корабель!

— Зачекаємо до ранку, — відказав Консул. — Якщо буєр не повернеться, то ми обговоримо альтернативи.

— Нахрін... — завівся був поет, але наперед саме виступив Кассад і, ставши спиною до Силена, витіснив його з кола.

— Пан-Мастіне, — запитав він, — а в чому ваш секрет?

У майже згаслому небі ще вистачало світла, аби розгледіти, як на тонких губах храмовника заграла легка усмішка. Він махнув убік гори багажу:

— Як бачите, мої клунки найтяжчі та мають найбільш загадковий вигляд.

— Це куб Мебіуса[128], — заявив отець Гойт. — Я бачив, як у них перевозять предмети старовини.

— Або термоядерні бомби, — додав Кассад.

Гет Мастін похитав головою.

— Як примітивно!

— То ви нас просвітите? — наполегливо промовила Ламія.

— Тільки коли настане моя черга говорити, — відповів їй тамплієр.

— Наступний ви? — уточнив Консул. — Можемо вислухати вас, поки тут чекаємо.

Тут прокашлявся Сол Вайнтрауб.

— Четвертий номер у мене, — показавши всім папірця, промовив він. — Але я з радістю поміняюся з Істинним Голосом Дерева.

Вайнтрауб переклав Рахіль із лівого плеча на праве, лагідно плескаючи її по спині.

— Ні, всьому свій час, — похитав головою Гет Мастін. — Я просто хотів сказати, що навіть коли все навкруги здається безнадійним, завжди є на що сподіватися. Ми вже багато дізналися з цих історій. Та в кожному з нас посіяне зернятко обіцянки, дарма що воно глибше, ніж ми собі припускаємо.

— Не зрозумів... — хотів був у нього перепитати отець Гойт, але його перебив різкий окрик Мартіна Силена:

— Буєр! Це, блін, буєр! Нарешті!

Минуло ще двадцять хвилин, поки буєр пришвартувався до одного з причалів. Він об'явився із півночі, з білими квадратами вітрил на тлі темної рівнини, що висотувала з них весь колір. Поки сухопутний вітрильник ліг на інший галс[129], підбираючись до низького крутояру, зарифив грот і повністю зупинився, надворі остаточно споночіло.

Приголомшений, Консул не мав що сказати. Ця штука була дерев'яна, ручної роботи і велетенська — з вагітними обводами якого-небудь мореплавного галеона зі старожитньої історії Старої Землі. Єдине гігантське колесо буєра, розташоване по центру заокругленого корпусу, зазвичай лишалось би невидимим у двометровій траві, але Консулові пощастило зиркнути на нього краєчком ока, коли він зносив багаж на пристань. Із землі до леєра було шість-сім метрів, а до топа грот-щогли — вп'ятеро більше. Важко хекаючи від перенапруження, Консул зі свого місця міг розчути рвучкий брязкіт шкентелів[130] високо вгорі і невпинне, майже інфразвукове гудіння, що, напевно, долинало від внутрішнього маховика корабля либонь його масивних гіроскопів.

Від верхньої частини корпусу відділився трап і опустився на причал. Отцю Гойту і Брон Ламії довелося відскакувати вбік, щоби ці автоматичні сходні їх не розчавили.

Освітлення на буєрі виявилося на порядок гіршим у порівнянні з «Бенаресом» — на рангоутному дереві висіло кілька ліхтарів[131]. Ні при наближенні судна, ні зараз екіпаж на палубі так і не з'явився.

— Агов! — погукав Консул з-перед трапа. Йому ніхто не відповів.

— Зачекайте тут, будь ласка, одну хвилинку, — попросив Кассад і в п'ять стрибків здолав довжелезний пандус.

Інші тільки й дивилися. Нагорі полковник трошки призупинився, поклав руку на пояс, за який був заткнутий невеликий жезл смерті, і потім зник десь посеред судна. За кілька хвилин із широких кормових вікон бризнуло світло, лігши жовтими трапеціями на траві.

— Піднімайтеся, — крикнув з вершечка трапа Кассад. — Тут порожньо.

Товариству знадобилося кілька нелегких ходок, щоби перенести весь багаж на борт. Консул допоміг Гетові Мастіну впоратися із його важкою валізою Мебіуса і крізь пучки пальців відчув легку, але добре відчутну вібрацію.

— То де ж, мать його так, екіпаж? — обурився Мартін Силен, коли вони всі зібралися на палубі полубака[132]. Раніше вони вервечкою обійшли всі вузькі коридори та каюти, спустилися по сходах (а точніше, драбиною) на нижню палубу і побували в каютах завбільшки з їхні власні лежаки. І тільки остання — капітанська, якщо вони не помилилися в своїх припущеннях — своїм розміром та комфортом наближалася до помешкання рівня «Бенареса».

— Очевидно, він автоматизований, — проказав Кассад. І офіцер Збройних сил Гегемонії тицьнув пальцем на фали, що зникли в пазах палуби, майже невидимі в такелажі та рангоуті маніпулятори і легкий натяк на коліщатка і трибки посеред задньої щогли з латинським вітрилом[133].

— Я не бачила ні поста управління, — гмикнула Ламія, — ні завалящого монідиску, ні ядра контроль-пункту. — Вона витягла свій комлог із нагрудної кишені і спробувала достукатися до стандартних інформаційних, комунікаційних та біомедичних частот. Корабель зберігав мовчанку.

— Раніше вони ходили з екіпажами, — зауважив Консул. — А храмові адепти зазвичай супроводжували прочан аж до гір.

— Хай там як, а зараз їх тут немає, — відгукнувся Гойт. — Але гадаю, ми все ж таки можемо розраховувати на чиюсь присутність на станції канатки або у Твердині Хроноса. Хтось же до нас відправив буєр.

— Або всі померли, а буєр працює за автоматичним розкладом, — протверезила його Ламія. Вона озирнулася через плече, коли під раптовим поривом вітру залопотіло полотно і зарипів такелаж. — Прокляття, так дивно бути відрізаним від усього і всіх на світі. Все одно що оглухнути й осліпнути. Навіть не уявляю, як із цим живуть колоністи.

До товариства наблизився Мартін Силен і сперся на леєр. Він хильнув із довгастої зеленої сулії та промовив: