— Мартіне, — проказав монарх, — хтось або щось убиває мій народ.

— Я в курсі, — відклав я вбік перо.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Яка ще, на Бога, допомога? Мені що, треба вистежити убивцю, ніби якому детективу з ГТБ? Може, нахрін, іще битися з ним до смерті біля Райхрін-баського водоспаду[120]?

— Мене б це влаштувало, Мартіне. Але поки що вдовольнюся парою розумних слів та порад.

— Слово номер один, — гаркнув я. — Тупо було сюди приходити. Слово номер два — і тупо залишатися. Ну, і порада перша, вона ж і остання — гуляй!

— Гуляти з міста? Чи одразу із Гіперіона?

Я здвигнув плечима.

Його Величність підвівся і прогулявся до вікна мого крихітного кабінету. Його вікна виходили на цегляну стіну автоматизованого заводу із переробки сміття, що знаходилася по той бік провулка завширшки в три метри. Король Біллі розглядав цей пейзаж:

— Тобі відома, — спитав він, — стародавня легенда про Ктиря?

— Чув краєм вуха.

— Тубольні племена пов'язують цього монстра з Гробницями часу.

— А ще вони вимазують животи фарбою на день урожаю та шмалять махорку.

На таку мудрість король Біллі кивнув.

— Загін піонерів Гегемонії стерігся цього району. Вони встановили тут багатоканальні передавачі і розбивали табори на південь від Вуздечки.

— Послухай... те, Ваша Величносте, — відповів я. — Чого вам кортить? Відпущення гріхів за те, що налажали і збудували тут місто? То я відпускаю. Іди, сину, і гріши далі. А тепер, Ваша Королівськосте, adiós. Мені треба набазграти трохи сороміцьких лімериків.

— Ти рекомендуєш евакуювати місто, Мартіне? — так і дивлячись у вікно, спитав король Біллі.

— Звісно, — майже не вагаючись, відказав я.

— І ти поїдеш звідси з ними?

— Чом би й ні?

— Тонно поїдеш? — розвернувся і подивився мені в очі король.

Я змовчав. А за хвилину відвів погляд.

— Так я і думав, — промовив правитель планети. Він склав пухлі руки за спиною і знову витріщився на стіну. — Був би я слідчим, то вже мав би підозри. Найбезплідніший громадянин знову пише після десятирічної мовчанки всього лишень... так, Мартіне?.. після двох днів, що минули від перших убивств. Він начисто зникає з суспільного життя, де раніше панував, і витрачає час на епічну поему... і сором'язливі, навіть юні діви можуть не боятися його цапиного запалу.

— Цапиного запалу, ясновельможний пане? — зітхнув я.

Король Біллі подарував мені погляд через плече.

— Гаразд. Розкусили. Зізнаюся. Я їх усіх порішив і скупався в їхній крові. Працює, сука, наче літературний афродизіак. Я так прикидаю, сто... може, ще триста жертв... максимум, і нова Книга готова до друку.

Король Біллі знову втупився у вікно.

— Що таке? — викрикнув я. — Не віриться?

— Ні.

— Чому ні?

— Тому що, — пояснив король, — я знаю, хто вбивця.

Ми сиділи в затемненій виїмці голографічної ніші і дивилися, як Ктир убив романістку Сіру Роб та її коханця. Освітлення було вкрай погане, і шкіра жінки середнього віку блідо фосфоресціювала у той час, як білі сідниці її значно молодшого партнера справляли враження окремого від його решти засмаглого тіла органу, що ніби плавав у тьмяному присмерку. Їхнє плотське кохання якраз сягнуло своєї шаленої кульмінації, коли сталося незбагненне. Замість того, щоби зробити завершальні поштовхи і завмерти в несподіваній паузі оргазму, молодик, здавалося, піднісся в повітрі, геть ніби Сіра із силою викинула його з власного тіла. А звукова доріжка на диску, що до цього повнилася тривіальними зітханнями, хеканням, стогоном та настановами (звичайними для такого роду діяльності), раптом розірвалася криками — спершу юної особи, а потім і самої Сіри.

Із глухим гупанням тіло молодика гепнулося об стіну за кадром. І тіло Сіри лишилося лежати в трагікомічній вразливості із широко розведеними ногами та розкинутими руками, розпластаними персами та блідими стегнами. Голову вона була закинула в екстазі назад, але тепер в неї був час підвести її, щоби глядачі побачили, як вираз близького оргазму поступається місцем напрочуд схожим рисам шоку і гніву. Вона розкрила рота, щоби щось прокричати.

Слів не пролунало. Лише схожий на розтин дині звук, із яким леза проникають у плоть, звук, із яким гак зривається із сухожиль та кісток. Голова Сіри впала на спину, неймовірно широко розкрилися вуста, а під грудиною вибухнуло все тіло. Щось його чикрижило так, як наче невидима сокира рубала останки Сіри Роб на дрова. Автопсію довершили непомітні оку скальпелі, бокові надрізи з'являлися, немовби працював божевільний хірург, документуючи свою улюблену операцію в непотребному сповільненому фільмуванні. Це була брутальна вівісекція. Вівісекція колись живої людини, бо коли кров перестала розлітатися навсібіч і минули конвульсії, тіло Сіри обм'якнуло знов із широко розведеними ногами, у відлунні непристойної демонстрації внутрішніх органів. І потім — найкоротшої з можливих митей — край ліжка проявилася розмита червоно-хромована пляма.

— Стоп-кадр. Збільшити. Контраст, — наказав домашньому комп'ютерові король Біллі.

І ляпка на зображенні перетворилася на голову із наркотичного кошмару: обличчя — череп зі сталі і хрому, щелепа — механізований гібрид вовчої пащі та парового екскаватора, рубінові лазери очей печуть із-за кривавих самоцвітів, кривий шип-клинок, що здіймається сантиметрів на тридцять із лоба живого срібла, і всіяний терновинням карк.

— Ктир?

Король Біллі кивнув — самим лише рухом підборіддя і щік.

— Що з хлопцем? — поцікавився я.

— Коли знайшли труп Сіри, його ніде не було, — відповів монарх. — Ніхто навіть не знав, що він зник, поки ми не знайшли диск. У ньому впізнали молодого тренера з Ендіміона.

— Ви щойно знайшли цей голофільм?

— Учора, — уточнив король Біллі. — Охорона виявила камеру спостереження на стелі. Менше міліметра в діаметрі. У Сіри цілий архів таких записів. Вона цією камерою користувалася тільки, щоб... е-е...

— Документувати будуарні забаганки, — підказав я.

— Саме так.

Я підвівся і підійшов до образу істоти, який ширяв у повітрі. Провів рукою крізь його чоло, шип і пельку. Комп'ютер обрахував його розміри і спроектував у реальному розмірі. Судячи з його голови, наш місцевий Ґрендель мав понад три метри заввишки.

— Ктир, — пробурмотів я, радше вітаючи його, ніж упізнаючи.

— Мартіне, розкажи мені, що ти про нього знаєш.

— Чому я? — відрубав я. — Я схожий на міфоісторика?

— Ти копався в пам'яті «ембріоносця», шукав інформацію про походження і природу Ктиря.

Я поворухнув бровою. Доступ до комп'ютера вважався справою приватною й анонімною, як і вхід в інфосферу у Гегемонії.

— То й що? Певно, сотні людей цікавилися легендою про Ктиря з часу, як почалися вбивства. Можливо, навіть тисячі. Хіба, блін, це не єдина байка про монстра, яка в нас є?

Король Біллі поворушив своїми зморшками і струснув складками.

— Так, — погодився він. — Але ти копався у файлах за три місяці до першого зникнення.

— Ну, гаразд, — погодився я і впав на подушки дивана в голографічній ніші. — Копався. То й що? Мені потрібен був цей клятий образ для своєї клятої поеми. То я й досліджував питання. Можеш тепер мене заарештувати.

— Про що ти дізнався?

Але я вже страшенно сердився і тупав ратицями сатира по м'якому килиму.

— Тільки те, про що йдеться в бісовім файлі, — гаркнув я. — Чого тобі від мене треба, Біллі?

Король потер лоба і скривився, випадково тицьнувши пальцем собі в око.

— Не знаю, — відповів він. — Служба безпеки хотіла забрати тебе до себе на корабель і допитати в повному слідчому інтерфейсі. Натомість я вирішив поспілкуватися з тобою сам на сам.

Я кліпнув очима, затамувавши подих від дивного невагомого відчуття у животі. Повний слідчий інтерфейс означав шунти в корі головного мозку і гнізда під них у черепі. Більшість людей, що проходили цю процедуру, потім повністю одужували. Більшість.